Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (мир книг txt) 📗
Говорила вона пошепки, і Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст оті незвичайні слова.
— Таке говориш, бабцю! — перелякано сказала вона. Стара начебто марила.
Лежала із заплющеними очима, ніс їй загострився, а очниці перетворились у темні ями. Сотався й сотався з її темних вуст зашерхлий шепіт, і Галя від того знову затремтіла.
— Їх двоє приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до більшості… Моя бабця піддалася йому, піддалася йому й мати… Народжувалися від того хлопчаки, той мій дід у перших був страшний волоцюга, а мого брата ти знаєш… Дивна сила побиває їхні уми, дівчинко… я сама знала, ласочко, цю історію, бо вчасно була попереджена. До мене він також приходив… і скільки сили мені коштувало, щоб його відшити… Так, дитино моя, я йому не піддалася, як і твоя мати, — може, він і мстить через те тепер?…
Наче запала в глибший сон, груди їй високо здіймалися.
— Бабцю! Бабцю! — кинулася до неї Галя, але стара миттю розплющилася і здивовано позирнула на внучку.
— Ану-но, подивись, чи немає в мене чого на оці? — сказала досить тверезо.
Галя взяла лампу й прихилила до старої. Та розвела темними пальцями з білими нігтями повіки, і Галя зойкнула: око старої було залито кров'ю.
Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатність надавати всьому неприродного значення, але цей збіг подій, що навалився притьма, був разючий. Їй аж у голові завинулося, особливо після цієї страшної ночі, після того червоного ока, яке вона тоді побачила. Серце важко гупотіло в грудях, холодний вітер гуляв там і вистуджував її. Уже здавалося, що зустріч із Анатолем щось і справді несусвітне, а може, її й не було? Лежала в ліжку й дивилася чорним, збентеженим поглядом у темінь, не про сон тут ішлося — все в ній тріпотіло й колотилося. Зрештою, ніч зробила своє: Галя вперше повірила бабці — над усім цим домом і справді зависла особлива таємниця, бо й дім цей по-справжньому непростий. Проглядала ту кількакрат повторену історію, наче кіно: йшли і змагалися перед її зором часом притьмарені, а часом зовсім виразні постаті. Бачила й цей дім, повторений кількаразово, начебто притисла око, і від того зображення роздвоїлося: щоразу стояла коло того дому інша дівчина, власне, дівчина була одна, але одягнута в одежу залежно від часу, в якому жила. Знизу підіймалися чоловіки, так само одягнені в різну за часом одежу, але на одне обличчя; поруч з тим побачила вона й кількох сірих птахів-людей, що спускалися, кружляючи, з неба, — в усіх було Анатолеве обличчя. Хотіла збагнути секрет цього збігу — бракувало їй тями. Що вона знала тоді, ще не до кінця сімнадцятилітня, коли дивишся ще таким розширеним поглядом на світ і коли так незвичайно б'ється в грудях серце? Вчинила тоді те, що могла: викликала перед себе Анатолів образ й перекреслила його там, в уяві, навік. Вдруге повісила на серце замок і вдруге стала черницею. Лежала в темній кімнаті, вкрита темною ковдрою: очі її були зовсім чорні і зовсім чорно засівалася їй душа. Була холодна й пустельна; навіть ранка, яку дістала в приступі шаленства, замерзла в неї на губі. Анатоль тепер був для неї як сіра пляма.
Отакою і ввійшла вона в свою першу, майже дорослу ніч, отакою й понесли її в сиву країну снів великокрилі білі птахи з невидимого острова. Лишилася в цій кімнаті тільки стара, якої вже аж ніяк не міг узяти сон. Вона думала, що надто переймається тим, що відбувається в цьому домі, думала й про те, що такого приступу, як у цю ніч, не переживала вона ніколи; кров стигла їй у жилах, коли згадувала, як віднімалась у неї нога; думала, що, врешті, так швидко пролетів її час; думала, що молодість її — це вже затонулий у морі часу корабель; поруч розквітала така ж квітка, якою була колись і сама; думала, що квітувати жінці дано тільки кілька років, решта часу — зів'ядання. Високу печаль пережила стара, відчуваючи на собі нову хвилю такого прив'ядання, — їх проходить, тих хвиль, за життя кілька. Вже вона не літня жінка, а стара, — від тієї думки все в ній і щулилося, й раділо, відчувала страх перед темною прірвою часу, який лежав перед нею, і водночас ту незбагненну силу, що вабила її увійти і в ту прірву. Відчувала, що не спить її онука, і майже напевне знала, що та переживає. Тонка, трохи змучена й мудра усмішка лягла на зморщене її обличчя, і чи від тої усмішки, чи від ночі додалося їй ще кілька зморщок. "Зачини своє серце, моя ласочко, — шепотіла вона, коли онука вже спала, — не пускай у нього гостей непрошених, тобі ще не пора!" Спокійнішала, бо знала — спить її онука з зачиненим серцем, але сама була жінкою і відала: жіноче серце — як переливна вода. Боялася цього, але покладалася на свою силу й мудрість.
Широке, засипане ромашками поле побачила Галя вві сні. Залите воно було
щедрим сонцем, і блукав по ньому, чогось свого шукаючи, великий і, їй
здалося, сумний чорногуз.
Вони обоє заспали, але прокинулися водночас і обоє відчулися, наче їх побито камінням. Ранок був сірий, понурий, небо було затягнуте густими хмарами. Вони обоє збагнули, що вночі сталося щось важливе й неприємне: Галя думала про свою вечірню зустріч, а стара про нічний напад хвороби.
— Вже не спиш. Галочко?
— Як себе почуваєш, бабцю? — озвалася й Галя.
— У мої літа, — засміялася трохи штучно бабця, дивлячись у сіре, сумне вікно, — вже недоречно запитувати про здоров'я!
— Як твоє око?
— Прийди подивись.
Галя зіскочила з ліжка й підійшла до старої. Око ще було помережане червоними жилками, але почистішало.
— Що це в тебе на губі?
— Вдарилась учора об одвірок, — сказала легковажно Галя. — На якесь відро наскочила і ледве голови не звернула.
Вона засміялася, і її дзвінкий сміх трохи провис поміж сірих стін.
— Треба піти купити хліба…
— То я піду.
— Треба й на базар сходити: нема в нас борошна.
— Добре, бабцю, — сказала Галя, і в неї раптом упорхнув малий голубий метелик. Стара завмерла в своєму ліжку: несподівано спалахнула її онука тою красою, що її побачила сама в нічному дзеркалі: начебто зайшов у неї сонячний промінь і освітив…
