Ім'я рози - Эко Умберто (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗

За звичаєм ченці їли в мовчанці, спілкуючись між собою нашою звичною абеткою жестів. Першими обслуговувано новіціїв і молодших ченців, відразу по тому, як зі стола абата було передано страви, призначені для всіх.

За абатовим столом разом з нами сидів Малахія, келар і двоє найстарших ченців — Хорхе з Бургоса, сліпий старець, з яким я вже запізнався в скрипторії, і старезний Алінард з Ґроттаферрати: йому було майже сто літ, він накульгував, виглядав немічним, і мені здалося, що він не сповна розуму. Настоятель розповів нам, що він живе тут ще з часів свого новіціяту і пам'ятає щонайменше вісімдесят років історії монастиря. Він сказав нам це півголосом ще на початку, а потім, дотримуючись звичаю нашого чину, ми стали мовчки слухати читання. Але, як я вже сказав, за абатовим столом можна було дозволити собі деякі вольності, і ми похвалили запропоновані нам страви, а настоятель раз у раз вихваляв гарні властивості своєї олії або свого вина. А одного разу, наливаючи собі вина, він навіть згадав уступ з правила, де святий наш засновник зауважив, що монахам, звичайно, пити вино не личить, та в наші часи ченців уже не можна переконати зовсім не пити, то хай принаймні не впиваються, бо ж вино навіть мудреців штовхає до гріха, як нагадує нам Єкклезіаст. Бенедикт говорив про «наші часи», маючи на увазі свої часи, такі вже від нас далекі; що ж тоді казати про ті часи, коли ми вечеряли в монастирі, часи великого занепаду звичаїв (я вже навіть згадувати не хочу про мої часи, коли я це пишу, скажу хіба, що тут, у Мельку, більше замиловуються пивом!); одне слово, пилося тоді без надміру, але й не без смаку.

Ми їли смажене на рожні м'ясо недавно забитих свиней, і я помітив, що для інших страв тут використовували не тваринний жир і не ріпакову олію, а добру оливкову олію, яку доставляли з посілостей абатства в підніжжі гори біля моря. Абат пригостив нас куркою (страва ця була тільки в нього на столі) — я бачив раніше, як її готували в кухні. Я помітив ще одну рідкісну річ — він послуговувався металевою виделкою, яка формою нагадувала мені лінзи мого учителя: як чоловік шляхетного походження, наш господар не хотів бруднити собі руки їжею, і навіть запропонував нам цей свій інструмент, щоб ми могли накласти собі в тарілки м'ясо з великого полумиска. Я відмовився, але побачив, що Вільям охоче погодився і вельми невимушено орудував сим панським причандалом, може, щоб абат не подумав, буцім францисканці — люди зле виховані і посполитого походження.

Захопившись всіма цими смачними наїдками (після кількох днів дороги, коли ми живилися тим, що трапилося), я перестав звертати увагу на читання, яке тим часом святобливо тривало. Мою увагу до нього знову привернуло енергійне схвальне кректання Хорхе, і я зрозумів, що ми дійшли до місця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що він говорив пополудні, я зрозумів, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив: «Наслідуймо приклад пророка, який каже: я мовив — пильнувати я буду дороги своєї, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої, занімів я в мовчанні, замовк навіть про добро [84]. І якщо в цьому уступі пророк повчає нас, що іноді з любові до мовчання нам слід утримуватися навіть від дозволених розмов, то тим паче ми повинні утримуватися від розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей гріх! — І далі: — А непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, аби учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову».

«Це стосується й малюнків на полях, про які нині говорилось, — не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. — Йоан Золотоустий казав, що Христос ніколи не сміявся».

«Його людська природа цього не забороняла, — зауважив Вільям, — адже твердять богослови, що сміх властивий людині».

«Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse» [85], - відрубав Хорхе словами Петра Півчого.

«Manduca, jam coctum est» [86], - шепнув Вільям.

«Що це?» — спитав Хорхе, подумавши, що подали якусь нову страву.

«Ці слова, за Амвросієм, вимовив святий Лаврентій, лежачи на розжареній решітці і пропонуючи своїм катам перевернути його на другий бік, про це згадує також Пруденцій у "Peristephanon" [87], - сказав Вільям з вельми святобливим виглядом. — Отже, святий Лаврентій умів сміятися і говорити сміховинні речі, нехай лиш для того, щоб принизити своїх ворогів».

«Це доводить, що сміх — це щось близьке до смерті і розкладання тіла», — буркнув у відповідь Хорхе, і мушу визнати, що відповів він як добрий логік.

Тут настоятель добротливо закликав нас до тиші. Тим часом вечеря закінчувалась. Абат підвівся і представив Вільяма ченцям. Він воздав хвалу його мудрості, розповів про славу і попередив, що йому доручено розслідувати смерть Адельма, тому він просить монахів, щоб вони відповідали на його запитання і звеліли своїм підлеглим в цілому монастирі чинити так само. Вони мають також полегшувати йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.

По закінченні вечері монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер'я. Вони знов накинули собі на обличчя каптури і вишикувалися напоготові перед дверима. Відтак вирушили довгою чередою, перетинаючи цвинтар і заходячи на хори через двері з півночі.

Ми вирушили разом з настоятелем.

«О цій порі замикають двері Вежі?» — спитав Вільям.

«Тільки-но челядники приберуть у трапезній та в кухні, бібліотекар зачинить всі двері, замкнувши їх зсередини на засув».

«Зсередини? А сам він як вийде?»

Абат пильно дивився на Вільяма якусь мить, а тоді спохмурнів на виду: «Звісно, в кухні він не спатиме», — мовив він різко. І приспішив крок.

«Гаразд, гаразд, — шепнув мені Вільям, — отже, є ще один вхід, але нам не вільно його знати. — Я усміхнувся, пишаючись його умовиводом, а він буркнув мені: — І не смійся. Як бачиш, в мурах сих сміх не тішиться доброю славою».

Ми ввійшли на хори. Світилися лише одна лампадка на дебелому бронзовому триніжку у два людські зрости. Монахи посідали мовчки на свої місця, а тим часом читець читав уступ з гомілії святого Григорія.

Тоді абат подав знак, і півчий затягнув «Тu autem Domine miserere nobis» [88]. Абат відповів «Adjutorium nostrum in nomine Domini» [89], і всі хором заспівали «Qui fecit coelum et terram» [90].

Тоді розпочався спів псалмів: Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моєї; Хвалитиму Господа усім серцем своїм; Хваліте, Господні раби, хваліть ім'я Господа [91]. На хорах для нас місць не було, і ми відійшли у головну наву. І звідти ми помітили, як раптом у темряві з бічної каплиці виринув Малахія.

«Слідкуй за цим місцем, — сказав мені Вільям. — Можливо, тут починається прохід, який веде до Вежі».

«Під цвинтарем?»

«Чому б і ні? Зрештою, якщо добре подумати, тут десь має бути оссарій, бо ж неможливо, щоб упродовж століть усіх монахів ховали на тому клаптику землі».

«То ви й справді хочете пробратися вночі в бібліотеку?» — перестрашено спитав я.

«До мертвих монахів, гадів і таємничих вогнів, мій добрий Адсо? Ні, хлопче. Я помишляв про це нині, та не з цікавості, а тому що хотів знати, як загинув Адельм. Тепер же, як ти вже знаєш, я схиляюся до логічнішого пояснення, і взагалі я б волів не порушувати тутешніх звичаїв».

«То навіщо вам знати про вхід?»

«Бо мудрість не лише в тім, аби знати все про те, що мусиш або можеш зробити, але й в тім, аби знати все про те, що міг би, але, може, не повинен робити. Ось чому нині я говорив майстрові-скляру, що вчений муж повинен до певної міри берегти таємниці, які він відкриває, щоб інші ними не зловжили, одначе відкривати їх треба, а в цій бібліотеці, схоже, таємниці навічно зостаються сокритими».