Книга Балтиморів - Діккер Жоель (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Мені оце дзвонила пані Балдінґ. Казала, вас минулої суботи не було, то вона ледве з хати вилізла.
— Ми були на вакаціях, — відказав Вуді.
— Начхав я на ваші вакації, гівнюки! Ану ворушіться!
— Ви дарма непокоїтеся, пане Скунку, — устряв Гіллель, — ми будемо старатися.
Бунк аж почервонів.
— Бунк! — заревів він. — МЕНЕ ЗВАТИ БУНК! БУНК! Скільки вже товкти вам треба про це? Бунк, що починається на Б! Як ото… як…
— Як у слові Бунк, еге? — підказав Гіллель.
— Б як Буду-я-проклятий-якщо-не-скручу-тобі-в’язів! — заревів Бунк, а потім раптом повалився додолу. Він зойкав і звивався мов хробак. «Поперек! — лементував він, наче його правцем поставило. — Поперек схопило, щоб його чорти взяли!» Виявляється, сердега Скунк так репетував, що пошкодив собі поперек. Гіллель із Вуді занесли його до хати. Тітонька Аніта вклала старого на дивані у вітальні й обстежила. Певне, йому просто затиснуло нерв. Нічого страшного, потрібно кілька днів спокійно полежати. Вона прописала йому заспокійливі ліки й повезла додому. Дядечко Сол, Гіллель і Вуді подалися за нею автівкою садівника, що стояла на сусідній вуличці. Уклавши Скунка в ліжко, тітонька Аніта з дядечком Солом пішли по ліки, а Вуді та Гіллель лишилися з ним. Вони сіли на краю ліжка, аж із його ока викотилася блискуча сльоза і побігла зморшкою, що розітнула старечу шкіру, яка задубіла від постійної праці надворі. Скунк плакав.
— Ох, не побивайтеся так, пане Скунку, — лагідно сказав Вуді.
— Я втрачу всіх клієнтів. Якщо не зможу працювати, всі вони підуть од мене.
— Не турбуйтеся, пане Скунку. Ми все зробимо.
— Гівнюки ви малі, пообіцяйте мені, що зробите все для моїх клієнтів.
— Обіцяємо вам, малий плаксивий пане Скунку.
Увечері того ж таки дня брати сповістили мені про ту халепу, і я заявив, що готовий приїхати до Балтимора, щоб їм допомогти. Честь Ватаги Ґольдманів була понад усе: ми дали слово, і його треба було дотримуватися.
Та коли я попросив у матінки дозволу прогуляти школу, щоб поїхати до Балтимора повідкидати сніг перед гаражами в Оук-Парку, вона, звісно, мені цього не дозволила. Робочих рук було замало, і Скоттові випала честь поповнити команду садівників Ґольдманів.
Працював він старанно, тож вряди-годи мусив зупинятися, щоб звести дух. Батьки його, Патрик і Джилліана Невілі, непокоїлися, що він там постійно буває. Вони прийшли до Балтиморів і спробували пояснити Вуді з Гіллелем, що треба зважати на Скоттове здоров’я.
Вуді з Гіллелем пообіцяли наглядати за ним. Коли трохи потепліло і треба було здійснювати весняні роботи в садах, Джилліана Невіль дуже стримано поставилася до того, що її син працюватиме й далі з Ватагою Ґольдманів. Патрик, навпаки, вважав, що син поздоровішав від стосунків із цими двома хлопцями. Він повів Вуді з Гіллелем випити молочних коктейлів у «Дейрі-шейк» і пояснив їм ситуацію.
— Скоттова матінка, — сказав він, — трохи занепокоєна тим, що він працює в саду. Він стомлюється, та й курява і бруд не йдуть йому на користь. Проте Скоттові подобається з вами. Він підноситься духом, і для нього це важливо.
— Не турбуйтеся, пане Невілю, — сказав Гіллель. — Ми подбаємо про Скотта.
— Він повинен багато пити, робити перерви в роботі, щоб регулярно дихати, і мити руки після праці з реманентом.
— Усе так і буде, пане Невілю. Обіцяємо.
Того року я поїхав до Балтимора на весняні вакації й зрозумів, чому мої брати так полюбили Скоттове товариство: то був дуже сердечний хлопчина. Ми пішли до нього якось пополудні, щоб допомогти його батькові висаджувати кущі. Тоді я вперше побачив родину Невілів. Патрик був такого віку, як дядечко Сол і тітонька Аніта. То був красивий, кремезний і дуже привітний чоловік. Його дружина, Джилліана, була не дуже гарна, але просто-таки випромінювала якийсь незбагненний чар. У Скотта була ще сестра, та мої брати її ніколи не бачили. Гадаю, вони теж уперше були в Невілів удома.
Патрик попровадив нас у глибину саду: зовні його дім скидався на оселю Балтиморів, проте був трохи модерніший. Попід західним причілком пеклися на сонці два рядки кволих гортензій, трохи далі наїжачилися темні ружі.
Вуді окинув те все оком знавця.
— Не знаю, хто вам це все садив, але гортензії кепсько розміщені. Вони не дуже люблять сонце. І, здається, їх не поливали. Автоматичне зрошення підключене?
— Мабуть…
Вуді послав Гіллеля поглянути на зрошувальну систему, потім ближче роздивився листя троянд.
— Ваші троянди хворі, — сказав він нарешті. — Їх треба рятувати.
— Ви можете це зробити?
— Авжеж.
Повернувся Гіллель.
— Система зрошення в одному місці протікає. Треба поміняти трубу.
Вуді подумав.
— Як на мене, — сказав він, — треба подумати про те, щоб пересадити ваші гортензії на другий бік. Та спершу запитаємо у пана Бунка, що він про це скаже.
Патрик Невіль приголомшено глянув на нас.
— Я ж казав тобі, татку, що вони знавці, — озвався Скотт.
Було гаряче, і Патрик запропонував нам попити, на що ми охоче погодилися. Оскільки його черевики були брудні, він гукнув крізь вікно: «Александро, можеш принести води цим хлопцям?»
— Хто вона така, ця Александра? — запитав Гіллель.
— Моя сестра, — відказав Скотт.
За хвилю вона з’явилася на порозі з тацею, де стояли пляшки із джерельною водою.
Нам аж заціпило.
Вона була неймовірно вродлива. Трохи мигдалевидні очі. Біляві коси, що струмували на сонці, лице з лагідними рисами і зграбний носик. Та ще й грайлива. У вушках мерехтіли крихітні самоцвіти, нігтики були помальовані червоним.
Вона всміхнулася, показавши нам прямі білосніжні зубки, і наші серця закалатали. І оскільки досі ми все ділили поміж собою, то вирішили і любити втрьох цю дівчину зі сміхотливим поглядом.
— Привіт, хлопці, — сказала вона. — То це про вас весь час розповідає Скотт?
Ми щось пробурмотіли, потім почали один по одному називати себе.
— Ви брати? — запитала вона.
— Ми двоюрідні брати, — поправив її Вуді. — Брати Ґольдмани.
Вона знову сліпуче всміхнулася нам.
— Дуже добре, двоюрідні брати Ґольдмани. Рада познайомитися з вами.
Александра цьомнула батька в щоку, сказала, що відійде на хвильку, і зникла, лишивши по собі ледве чутний дух абрикосового шампуню.
Скотт вважав, що закохатися в його сестру було недобре з нашого боку. Та ми нічого не могли вдіяти. Александра назавжди поселилася в наших серцях.
Наступного дня після тієї зустрічі ми подалися на пошту Оук-Парку, щоб, на прохання тітоньки Аніти, купити марок. Коли ми вийшли відтіля, Вуді запропонував заглянути до «Дейрі-шейка» і випити молочного коктейлю, що всі сприйняли з величезним захватом. І коли ми вже посідали за столом з тими коктейлями, увійшла Александра. Вона побачила нас, помітила, що ми сторопіли і недовірливо дивимося на неї, засміялася й, вмостившись за нашим столом, привіталася з нами, назвавши кожного на ім’я.
То була одна з тих рис, які вона зберегла й надалі: будь-хто скаже вам, що Александра привітна, добра і лагідна. Попри те, що відома вона у всьому світі, попри славу, гроші й усе те, що приходить разом з ними, вона лишилася тією ніжною і доброю дівчиною, якою ми марили в тринадцять років.
— Ага, то ви мешкаєте в цьому кварталі, — сказала вона, зануривши соломинку в свій коктейль.
— Ми живемо на Вілловік-роуд, — відказав Вуді.
Вона всміхнулася. Коли Александра всміхалася, її мигдалевидні очі набували завзятого виразу.
— А я мешкаю в Монклері, Нью-Джерсі, — вирішив сповістити я.
— І ви двоюрідні брати?
— Мій батько і його батько брати, — пояснив Гіллель.
— А ти? — спитала вона Вуді.
— Я живу з Гіллелем і його батьками. Ми як брати.
— Тож усі ми двоюрідні брати, — виснував я.
Вона знову дзвінко засміялася. Отак увійшла вона в наше життя, ця дівчина, яку ми так палко любили.
А-лек-санд-ра. Кілька літер, чотири короткі склади, що перевернули все наше життя.
