Жити сьогодні - Лукащук Христина (мир бесплатных книг TXT) 📗
Вона сміялась і ховала у квітах свою ніяковість, свою тривогу і свою радість. Вона сміялась, і жовтий пилок цяткував їй обличчя. Скоро вона сама стала, мов ромашка. Пахуча, жовтогаряча й трохи розгублена.
Скориставшись моментом, гостя вийшла з палати. Вона ще раз озирнулася на нерухомого чоловіка і самим тільки поглядом – попрощалася.
– Збирайся, я відвезу тебе додому. Тобі необхідно відпочити. Тим більше, мені знову потрібна твоя допомога в одній справі, – і він пригорнув її до себе разом із ромашками.
– Але ж моя допомога не дає жодних результатів, – несміливо заперечила крізь усміх.
– Це поки що, – і він ніжно взяв її за руку.
Коли вони не повернули ліворуч там, де їй потрібно звертати додому, вона похолола. Геть забула, що вона… Що в неї більше немає дому. Що вона не може більше туди повертатися. Що вона так і не знайшла собі помешкання. Але втома зліплювала повіки, і вона задрімала в нього на плечі.
– Ось ми і приїхали, – прошепотів слідчий.
Низький чоловічий голос, який почула крізь сон, розлився в ній теплом і солодким тремом. Розплющивши очі й стріпнувши волоссям, вона остаточно відігнала від себе сон і… застигла. Машина стояла перед незнайомою будівлею. Їй не випадало запитувати про щось при водієві, аби не ставити всіх, а насамперед себе, в незручне становище. Тому подала руку і слухняно вийшла з авто.
Пішки піднялись на четвертий поверх. У під’їзді було світло і на диво дуже чисто. Давно не бачила такого порядку. Зупинилися перед масивними дерев’яними дверима. Однією рукою слідчий відмикав двері, а другою міцно тримав її долоню, і вона почувалася… захищеною.
– Проходь, сама з усім розберешся, а я – до праці. Багато невідкладних справ, а о четвертій я по тебе заїду, – одночасно з усмішкою, що проступала в нього на обличчі, в неї здивовано округлювалися очі.
– Ключів не залишаю. Замкну, щоб не втекла, – всміхався самими очима. І німе запитання тремтіло на вустах.
Замість відповіді – кивнула на знак згоди і, не чекаючи поки замкне за собою двері, пішла шукати ліжко.
Те, що він ретельно готувався до її приходу, відразу впадало в очі. Всюди – ідеальна чистота. Все на своїх місцях. В кухні на великому, на дванадцять персон, столі стояв кавник, накритий лляним рушничком. Вона обережно підійшла до столу і, знявши рушник, налила собі кави. Вона давно охолола, але такого смачного трунку вона ще в житті не куштувала. Акуратно накривши кавник, підійшла до вікна. Будинок, як і їхня лікарня, стояв на пагорбі, тільки з протилежного боку міста. Відкривався чудовий краєвид, який не заступала жодна споруда. Холодна, гірка, саме така, як їй подобається, кава, ранкова тиша, запах яєчні, який ще не зовсім вивітрився, мабуть, то був його сніданок. Усе це було якесь до болю знайоме і рідне. Начебто вже багато-багато років вона стоїть і п’є каву біля цього вікна й милується тихим містом, яке розляглося в долині, мов лінивий кіт.
Вона обійшла стіл з іншого боку, і їй подумалося, що добре було б мати таку велику й дзвінку родину, яку можна було б скликати сюди на всі свята чи просто на недільні обіди. Всміхнулась, уявивши собі здивоване обличчя слідчого, коли вона йому про це скаже.
Пішла до вітальні. Стала у дверях, схилившись головою до одвірка, і знову їй привиділась велика, галаслива родина, бо інакше нащо так багато місця й для кого так багато книжок і всього решти. Адже одній людині потрібно так мало – вона згадала про свою валізу. Всеньке її життя туди вмістилося. Ну хіба ще кілька зимових речей, які обіцяла забрати згодом.
На спальню натрапила випадково. Посеред кімнати стояло велике ліжко. Спальня, як і всі кімнати цього помешкання, була непристойно велика. Тут можна було б поставити рояль. І вона згадала, що колись, у дитинстві, дуже хотіла навчитися грати на фортепіано. І таки вчилась, і таки щось починало виходити, але життя розпорядилось інакше, а мрія зосталась. Її розчулила чоловіча піжама, акуратно складена на краєчку ліжка. Вона була смішна – темно-синя у великі білі лілеї. Саме через ці квіти здогадалася, що піжаму приготовано для неї. Збоку лежав великий махровий рушник – світло-коричневий, майже рожевий. Коли вийшла в ньому з ванної кімнати і побачила себе в дзеркалі, то розсміялася – голосно і гортанно – на неї дивилось зіщулене від холоду плюшеве ведмежатко.
Коли слідчий повернувся, то знайшов оте ведмежа у своєму ліжку. Воно вмостилося скраєчку, ледь-ледь накрившись клаптиком ковдри. Ноги кумедно підібгані, а долоньки – під щічкою.
Жінка здавалася такою тендітною і крихкою, що він боявся кашлянути, аби вона часом не розсипалася. Ладен був стояти у дверях вічність і насолоджуватись її присутністю. І саме зараз по-справжньому відчув, як втомився бути сам.
Вона всміхнулась раніше, ніж розплющила очі. Здавалося, що проспала цілу вічність. Знала, що це не сон. Знала, що він стоїть і милується нею, знала, що боїться кашлянути. Вона простягла до нього свої руки, запрошуючи в обійми.
– Ні, ні і ще раз ні, – вдавано сердито промовив він. – Вставай, лежебоко, годі валятись, у нас іще купа справ.
Проте, незважаючи на його слова, вона й далі протягувала до нього руки. Йому раптом до щему в серці захотілося пропасти в обіймах, вдихнути теплий запах сонного тіла, зірвати з уст тремтливий поцілунок, згорнути її в оберемок, бігти-летіти, щоб усі бачили, що це рудоволосе диво, це рожевувате плюшеве ведмежа – його, тільки його. І він справді підійшов і взяв її на руки. Вона покірно поклала голову йому на груди, і обоє мліли від реальності їхнього щастя. Вона потягнулась і поцілувала його в уста. Коротко, ніжно. Зіскочила з рук – помчалась у ванну. За дві хвилини, свіжа і пахуча, стояла перед ним, готова до будь-якого завдання.
– Я готова.
Тішиться. Як мала дитина, ховає очі, та все одно щастя так і бризкає з них.
– Перебираючи ще раз документи і фото з місця автокатастрофи, я знайшов клапоть паперу, на який ніхто не звернув уваги. Схоже на номер телефону. Сумніваюсь, що це нам допоможе, але, може, хоч трохи прояснить справу. Не думаєш, що це могло бути самогубство? – несподівано сам для себе спитав її.
– Ні, не думаю, – не вагаючись, відповіла вона.
– Звідки така впевненість?
– Він занадто легкодухий. Аби прийняти таке рішення, потрібно мати неабияку волю. Суїцид не для слабаків, – говорила йому просто в очі.
Уважному слідчому здалося, що вона про це може щось знати. І, здається, не з книжок. Тож розпитувати далі не став.
– Жінка, що приходила його навідати, розповіла, що за кілька прожитих разом років він не прийняв жодного важливого рішення. Так, так, незважаючи ні на почуття, ні на обов’язок. Отже, він просто заслабкий…
– Може, то вона занадто сильна?
– Ну от. Всі чоловіки однакові, – в голосі пролунали нотки розчарування. – Тільки ніхто не думає, що та сила приховує.
Слідчий дивився на неї нетямущими очима. Чому вона роздратувалась? Чим міг її поранити? Адже є такі жінки, біля яких і він почувається шмаркачем. Їм просто не потрібні чоловіки.
– Не скидай усе на одну купу. Хіба вона чи я схожі на жінок, що їм не потрібні чоловіки? – сльози навернулися їй на очі. – Повір, мені так набридло бути сильною.
– Гей, гей, ну що ти? Перестань, прошу тебе, – перелякано кинувся до неї. – Ти моя маленька найсильніша дівчинка, тільки не плач, бо зараз і я нюні розпущу.
Він гладив неслухняні руді кучері й притискав її до себе. Пообіцяв, що біля нього вона більше не плакатиме.
– Ти можеш бути хоч якою слабкою. Аж поки тобі не набридне. Тепер ти просто можеш бути собою… кохана.
Він цілував заплакані очі, він заціловував біль, прожиті без любові роки, ночі порожні з мокрою від сліз подушкою, він заціловував печаль, розпач і безнадію, він заціловував рани. Цілував доти, поки не розтопив лід її недовіри і усмішка знову повернулась до неї. Тепер у його кабінеті сиділо руде сонечко і широко всміхалося, тільки трохи червоні очі видавали її недавні сльози.
