Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи - Малярчук Таня (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗

Три незнайомі дівчини ховалися в трьох моїх кімнатах, тому я не знала, де саме розкладати ялинку. Видно було, що дівчата не хотіли мені зла, але лякало й дратувало те, що вони ховаються. Одну з них звали Наталкою. В іншої було біляве, майже попелясте, волосся. Ми взаємно ховалися одні від одних: вони від мене, я від них. Я ховалася всюди, де тільки могла, навіть у кишенях джинсових штанів.

Коли ми з дівчатами от-от мали заховатися водному місці, тобто зустрітися - квартира не така вже й вибаглива щодо хованок, - мене охопила паніка і я вибігла в коридор погримати у двері сусідам. Тут дівчата мене й спіймали.

Ми вийшли надвір і довго рухалися дорогою вниз. Дівчата попереду, я - ззаду. За мною ніхто не наглядав, я могла втекти будь-якої хвилини, але з дівчатами було затишно і спокійно. Можливо, тому, що їх було аж троє.

На зворотному шляху я знову зустріла маму в нічній сорочці. Її розбудило рипіння балконних дверей.

О, що ніч сьогоднішня мені несе? Ще тільки пів на п’яту. На порозі кухні хтось неодмінно на мене чекає.

Фріда Калло, мексиканська художниця, відома також як коханка Троцького. Одна з її картин: на блакитному тлі (мабуть, небесному) дерев’яна перекладина; з правого боку на перекладині сидить Фріда у біло-зеленій сукні й тримає за руку таку ж самісіньку Фріду, тільки в сукні яскраво-червоній; усього дві Фріди на одному полотні, і ще та Фріда, яка це полотно намалювала. Або дві.

Коли я дивлюся на себе в дзеркало, то тільки тоді відчуваю справжню цілісність. Кожного разу, постійно, де б не була і що б не сталося, переконуюсь, що я не одна. Поки є дзеркала - самотності не існує. Людей більше, ніж шість мільярдів, принаймні вдвічі.

Але все частіше моє відображення залишається зі мною після того, як я відходжу від дзеркала. Ніби чогось боїться. Або боїться за мене. Я воджу його, тобто себе, за руку, як дитину, хоча насправді - не знати, хто кого водить і хто справжніший.

Я воджу за собою вервечку дівчаток різного віку, якими колись була.

Ось одна з них тікає від мами сільською ґрунтовою дорогою; мама наполегливо її наздоганяє; дівчинка не знала, що мама бігтиме так довго, думала - тільки налякає і повернеться додому - все-таки вона старша на двадцять шість років!;

її ґумачки по вінця вимащені болотом, її коліна - в болоті, куртка також;

цілий день дівчинка прокладала у фосі шлях до казкової країни - Москви;

мама вже майже наздогнала;

дівчинка біжить, високо підіймаючи коліна, в ґумаках бігти незручно, особливо якщо вони добряче завеликі;

вона знає, що коли обернеться, то побачить мамину руку в себе за спиною;

мама теж біжить, високо підіймаючи коліна;

її коліна набагато більші;

ось дівчинка вже майже повертає голову, я бачу її нажаханий несподіваною погонею профіль;

все та ж коротка зачіска (мама садовила мене на табуретку, обгортала хусткою й акуратно підстригала);

обличчя дівчинки скривлене, готове розрюмсатися;

я не розумію, чого мама так довго за нею біжить, ось уже майже кінець дороги, далі нема куди, хіба вгору, а вона тільки пришвидшує біг, ніби так важливо мене потермосити, спійману, просто посеред вулиці, ніби це так важливо - мене спіймати, таку нажахану й малу, якщо дорога і без того закінчується.

Я спостерігаю за погонею збоку, але зсередини. Бачу нас трьох - на одному полотні. Я стою ззаду на дорозі й чекаю, коли нарешті дівчинка обернеться. І побачить мене.

А тепер що залишилось?

Все той же ранок, але такий, що є ранком не тільки дня.

Я п’ю чай. На порозі кухні мене ніхто не чекав, навіть найнікчемніша нечиста сила. Мені двадцять років, а за спиною лише нездоланний потяг до алкоголю.

Лізо, кажу я собі, зате стільки нових принципів і переконань, стільки нового досвіду, який тобі не треба буде переживати в майбутньому! Наприклад, ти знову відімкнула телефон. Тобі не цікаво, хто може зателефонувати, нехай навіть відповідальні секретарі комітету Нобелівської премії. Ти спокійна, наче весь світ - в тобі. Принципи - то важливо, Лізо! Вони встановлюють рамки і закони твоєї поведінки. Вони перетворять тебе на машину, яка не знає мук вибору. Тобою керуватиме тільки страх нового падіння.

У Наталки Говери була старша сестра. Не пам’ятаю, ні як її звали, ні яке в неї було обличчя. Але вона мала до нас з Наталкою певний інтерес. Її цікавили наші груди.

Я прийшла до Наталки додому з самого ранку' якраз тоді, коли батьки йдуть на звичну щоденну роботу. В кімнаті було три незастелених ліжка і два вікна. З того часу я більше ніколи не бачила, щоб в одній кімнаті було аж два вікна. Наталчина квартира мала дивний неприродний запах, як, зрештою, кожна, але той запах донині мені асоціюється з жіночою сексуальністю.

Сестра Наталки все логічно обґрунтувала, нехай і банально: ми мали гратися в лікарів. Вона мала бути лікаркою.

Я пам’ятаю дуже світлу, залиту сонцем кімнату, свою і Наталчину майки, наші товстенькі тільця, оголені до пояса, в дзеркалі і в очах Наталчиної сестри. Мені було страшенно приємно показувати комусь свої груди, дозволяти комусь до них торкатися, обмацувати їх і вдавати звичайного безтурботного пацієнта.

Я хотіла побачити груди Наталчиної сестри, але вона показати їх відмовилася. Сіла на розстелене ліжко й тріумфувала. Гра закінчилась, і мені стало страшенно соромно. Я мало не плакала від ганьби, швидко одяглася і вийшла надвір, заприсягнувшись більше ніколи нікому не показувати свої груди. Це був мій перший принцип поведінки.

Після того я уникала Наталки, як тільки могла, хоча вона, здається, так нічого й не зрозуміла. Вона була простішою, була спражньою дитиною: вміла по-дитячому розважатися і груди мала непомірно менші. їй не було чого соромитися.

Принципами, безсумнівно, керує страх ганьби і падіння. Я вирішила не показувати нікому свої груди, бо боялася, що мені у відповідь не покажуть своїх. Боялася, що не буде взаємного контакту.

Тепер я думаю, що контакту не буде все одно: показуй свої груди чи тримай їх у пазусі. Не в грудях справа, а в самому факті існування окремого тіла. Тіло - найперший і найважливіший принцип, даний нам від народження, за межі якого, як би не кортіло, виходити не варто.

Я перестала думати під час сну і згадувати те, що має незабаром статися. Мій сон подібний до порожньої кімнати з одним вікном. Це вікно буде кожним прийдешнім днем, і воно вестиме до такої самої порожньої кімнати.

Я хочу, щоб моє життя перетворилося на великий лабіринт порожніх кімнат, а світ - на лабіринт лабіринтів.

Тебе ніде нема, але я чомусь виглядаю по-справжньому щасливою. Бачиш - сплю довго, без пігулок і відчиненої кватирки. Диван не зручний, але постіль біла. Навпроти - шафка з книжками, але я їх, слава Богу, не читаю: намагаюсь читати якомога менше, щоб кінець кінцем усе читання звести до таблички з правилами користування ліфтом.

Деколи сплю ще й вдень. Якомога більше намагаюсь спати (також їсти, купатися і курити). Вдень сон тривожніший і завжди більше означає, ніж звичайний. Найперше - здається, ніби він триватиме вічно.

Коли я починаю зранку їсти, то також здається, ніби проїм отак дуже довгий час, принаймні до полудневого сну. Але так тільки здається. Минає півгодини, і їсти більше не хочеться, тому доводиться до полудня займати себе чимось іншим. Добре, що на вибір заняття також йде багато часу - година-дві. Придумую собі ходити. Ходжу. Годину-дві. Тривалий час займає спостерігати за годинником. Здається, що його стрілки рухатимуться швидше, якщо за ними спостерігати. Вони просто розлінюються без суворого нагляду. Тепер я розумію, що час є моїм найбільшим ворогом: без мене він майже не минає. Він вимірюється подіями, а оскільки я перестала діяти, то й він перестав минати. Ми з ним як дуелянти без шпаг. Чекаємо, хто вмре першим.