Трохи пітьми - Дереш Любко (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
Повертаюся, починаю підйом, заважає сила тяжіння.
Ось бачу: між камінням буяє трава. Над головою темніють смереки. Вже кілька разів я встиг поміняти думку щодо того, скільки часу до настання справжньої темряви. Навіть змирився з тим, що в разі чого доведеться перекимарити десь на каменях. Але не тут, серед вітролому, від хащів якого паморочиться в голові. Не серед цієї мертвотної, могильної тиші.
Я вийшов на лісову просіку, метрів сім завширш. Минаю пару викорчуваних пнів, вони геть обросли довкола травою. Спиняюся біля одного і знову не збагну, чого мені не йметься. Надто нерухомі ці дерев'яки. Викорчі обліплені землею. Коріння нетовсте, стовбури тонкуваті – молодняк.
Дивлюся вперед, чи видно там просвіт. За моїми підрахунками, я скоро вийду на стежку, якою ходять на гору Стій.
Але замість стежки бачу щось неадекватне. Посеред просіки стоїть похмура кам'яна маса. Кліпаю очима. Примари в горах – відома справа. Та ні, блядь, стоїть собі й далі.
Кам'яний курган із навалених брил. Такі, здається, називаються дольменами. Тільки дольмен – це така кам'яна коробка, а переді мною просто купа наваленого каміння, мегаліт. Це виразно рукотворна конструкція: надто струнка. Метрів сім, а то й десять заввишки. Я здригаюся від холоду, що став відчуватися ще гостріше. Кам'яна споруда нависає наді мною. Я повільно наближаюся до неї. Повітря довкола помітно густішає.
Озираюся, і мене ошпарює перестрах. Невідь-звідки, ніби з трави, вискакує зграя сірих вовків. Дрібно-дрібно, пригинаючи морди до землі, вони стеляться, крадуться до мене.
Перша дія – кидаюся бігти до каменища. Вовки теж зриваються на рівні. На бігу оглядаюся й терпну від вигляду жовтооких сіроманців. Вдаряє думка, що все це відбувається насправді, і я чимдуж біжу до каменів. Відстань між мною й вовками скорочується так швидко, що я просто автоматично дію, як потрібно у смертельній ситуації. З розмаху вискакую на шмат породи, раз, два, вище, вище, деруся на самісінький верх кургану. Погляд униз – худющі, схожі на собак гірчичної масті потвори. Одно видряпується на камінь, і – я не вірю власним очам! – вилазить вище і вище сливе по вертикалі… За ним пнуться наступні. Жовті блимавки, роззявлені пащі. Вовки шкірять ікла.
Тільки-но перший намагається дістати моєї ноги, я зо всієї сили б'ю ногою у важкому ботку по його пласкій черепушці. Вовк шкереберть летить донизу, збиває за собою ще пару сірих, вони скавчать. Повертаюся до них спиною, чіпляюся за камінь, сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.
Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уябувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.
Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.
– Як ти? – озивається Віка. Вона вже одягнулася, і навіть помила голову. Від її ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в ній великих перемін.
– Це тобі, – кажу і простягаю їй гриба. Правда, заки я відбивався від вовків і біг, він втратив трохи імпозантності. Ну й хулі. Любиш мене – люби й мою парасолю.
– Дякую, – Віка бере з моїх рук гриба й цілує мене в щоку, а потім міцно обіймає.
Лорна (зараз вона видається такою доброю, зараз усі видаються такими добрими) подає мені миску з гречаною кашею впереміш з тушонкою і чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяності, але так часто верну голову, аби зиркнути на ліс, що вона не витримує:
– Ти, блядь, або їж, або йди ше побігай. Зайчик, блядь, побігайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтіли нас звідси нахуй виселити. Нормально, та?
Безтілесний голос з-за плеча промовляє: «Це їхня святиня».
Зиркаю через плече і бачу… замість вовків… сім чи вісім викорчуваних пеньків, які хтось склав біля підніжжя кургану…
Кургану?
Насправді я тулюся, буквально прикипів до каменя, вгрузлого посеред балки. Піді мною ще пара каменюк, які формують щось на кшталт порогів. Навкруг трухляве галуззя. Повно сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.
Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уябувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.
Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.
– Як ти? – озивається Віка. Вона вже одягнулася, і навіть помила голову. Від її ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в ній великих перемін.
– Це тобі, – кажу і простягаю їй гриба. Правда, заки я відбивався від вовків і біг, він втратив трохи імпозантності. Ну й хулі. Любиш мене – люби й мою парасолю.
– Дякую, – Віка бере з моїх рук гриба й цілує мене в щоку, а потім міцно обіймає.
Лорна (зараз вона видається такою доброю, зараз усі видаються такими добрими) подає мені миску з гречаною кашею впереміш з тушонкою і чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяності, але так часто верну голову, аби зиркнути на ліс, що вона не витримує:
– Ти, блядь, або їж, або йди ше побігай. Зайчик, блядь, побігайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтіли нас звідси нахуй виселити. Нормально, та?
Я прошу їх розказати, що тут саме відбувалося, і Йостек оповідає, що якісь голопупенки – типу панки, але недороблені – прийшли й почали їх напрягати.
Вступає Лорна соло:
– Суки, блядь, кажуть, ви тут шо, блядь, залізли, гопота йобана? А я кажу, ти, блядь, жопа недороблена, ходи сюда, блядь, я тобі зараз башку розхуячу, будеш знати! Гоп-пота, блядь.
– І що? Розхуячила?
– А ти, блядь, думав!
– Шо, СПРАВДІ?
Алік і Йостек ствердно кивають. Віка похитує головою, немов досі не може повірити в те, що тут відбувалося. Тільки тепер помічаю – в Аліка розквашена губа.
– А тобі, братику, за що дісталося?
Алік мимрить, що йому важко говорити, кивком передає слово Йостеку. Той яскраво описує, як Лорна казанком розбила голову якомусь чотирнадцятилітньому хлопчику, котрий в компанії п'яних «панків» прийшов сюди чіплятися. Йостек із захватом розповідає, як Лорна стояла над нерухомим тілом хлопчика з «розхуяченою балдою», крутячи над головою казанок, мов пращу. Лорна затуляла собою чотирьох інших суїцидників і погрожувала зробити котлету з кожного, хто ще раз прилізе на цей горб порушувати їх сеанси шаманіз-му. Другою жертвою її казанка став Алік, який необачно нахилився підібрати з землі своє горня з недопитим чаєм. Підіймаючи голову, попав під удар.
