Книга Балтиморів - Діккер Жоель (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Ви знайшли Дюка! Ми ще з учора його шукаємо! Алекс так засмутилася. Дякуємо!
Він простягнув мені руку, щоб поздоровкатися. Я побачив, як напнулися його м’язи, коли він стиснув мої пальці. Про Кевіна я знав тільки з таблоїдів, де без угаву коментували його стосунки з Александрою. Він був просто-таки безсоромно красивий, ще дужче ніж на світлинах. Кевін зацікавлено глянув на мене і запитав:
— Я вас десь бачив?
— Мене звати Маркус, Маркус Ґольдман.
— Письменник, так?
— Атож.
— Я читав останню вашу книжку. Александра порадила, їй страшенно подобається все, що ви пишете.
Я повірити не міг, у якій ситуації опинився. Щойно я знову побачився з Александрою, до того ж у домі її нареченого. Кевін, звісно, не розумів, що діється, тож запропонував мені пообідати з ними, і я охоче погодився.
Ми засмажили м’яса на величезному барбекю, що стояло на терасі. Я не стежив за розвитком Кевінової кар’єри і вважав, що він і досі захисник у команді «Нешвілл Предаторз», а з’ясувалося, що його перекупили у «Флорида Пантерз» під час останнього трансферу. То був його дім. Віднедавна він мешкав у Бока-Ратоні, й Александра приїхала сюди, скориставшись перервою поміж записами нового диску.
Про те, що ми знайомі, Кевін уторопав аж наприкінці обіду.
— То ти з Нью-Йорка? — поспитався він у мене.
— Так, я жив там.
— А чого тебе занесло до Флориди?
— Я вже кілька років приїжджаю сюди. У Коконат Ґрові мешкав мій дядько, то я його перевідував. А тепер придбав дім неподалік, у Бока-Ратоні. Хотілося знайти спокійне місце, щоб писати.
— Як твій дядечко? — спитала Александра. — Я й не знала, що він виїхав з Балтимора.
Я ухилився од відповіді й тільки сказав:
— Він покинув Балтимор після Драми.
Сам того не зауваживши, Кевін націлив на нас виделку.
— То це мені здається, чи ви і справді давно знайомі? — спитався він.
— Я мешкала кілька років у Балтиморі, — пояснила Александра.
— А моя рідня мешкала в Нью-Йорку, — підхопив я. — Дядечко зі своєю жінкою й моїми двоюрідними братами. У тому самому кварталі, що й Александра з родиною.
Александра не стала вдаватися в подробиці, й ми поміняли тему. Після обіду вона запропонувала відвезти мене додому, адже я прийшов пішки. Опинившись із нею в автомобілі, відчув, що ми обоє зніяковіли.
— Треба ж таке, щоб твій пес прибився до мене… — врешті озвався я.
— Він частенько тікає, — відказала вона.
Мені закортіло недоречно пожартувати.
— Мабуть, Кевін йому не до душі.
— Не починай, Маркусе, — гостро відтяла вона.
— Не будь такою, Алекс…
— Якою це?
— Ти розумієш, про що я кажу.
Вона загальмувала просто посеред шляху і глянула мені у вічі.
— Маркусе, чому ти так учинив зі мною?
Я насилу витерпів той погляд.
— Ти покинув мене! — вигукнула вона.
— Мені дуже шкода. Але на те були причини.
— Причини? Не було жодної причини, щоб отак собі зникнути!
— Александро, вони… вони померли!
— То це моя вина, так?
— Ні, — відказав я знічено. — Мені шкода. Дуже шкода. Вибач за все.
Запало гнітюче мовчання. Надалі я тільки казав, куди звертати. Коли ми опинилися коло моєї домівки, вона мовила:
— Спасибі за Дюка.
— Я ще раз охоче побачився б із тобою.
— Гадаю, нехай краще все залишиться, як є. Не приходь, Маркусе.
— До Кевіна?
— У моє життя. Не приходь більше в моє життя, прошу тебе.
І вона поїхала.
До хати мені не хотілося заходити. Я понишпорив у кишені, взяв ключі від авто і вирішив трохи прокататися. Подався до Маямі, проїхав усеньке місто і, сам того не помітивши, опинився в тихому кварталі Коконат Ґров, коло дядькового дому. Надворі було тепло, тож я вийшов з авто. Притулився до капота і довго дивився на той дім. Враження було таке, наче дядько тут, наче я й досі відчуваю його присутність. Мені кортіло знову побачити його, і був лише один спосіб зробити це. Написати про нього.
*
Сол Ґольдман був братом мого батька. До Драми, до тієї події, що про неї я хочу вам розповісти, він, як казали мої дідусь із бабусею, був «дуже великим чоловіком». Очолював найповажнішу юридичну контору в Балтиморі й, завдяки своєму досвідові, провадив найгучніші справи в усьому Меріленді. Справа Домініка Пернеля — то він. Місто Балтимор проти Морріса — теж він. Справа про незаконні оборудки «Сандріджа» — так само його робота. У Балтиморі його знали всі. Він з’являвся на сторінках газет, на телебаченні й, пам’ятаю, як мене тоді все це вражало. Побрався він зі своєю юнацькою любов’ю, що стала для мене зватися Тітонькою Анітою. Для мене, дитини, вона була найвродливішою жінкою і найдобрішою матінкою на світі. Працювала провідним лікарем онкологічного центру лікарні Джона Гопкінса. З їхнім сином, Гіллелем, добрим і надзвичайно обдарованим хлопчиною, що був тільки на кілька місяців молодший від мене, ми були майже як рідні брати.
З цими людьми провів я найкращі роки мого дитинства, і ще довго по тому сама згадка про їхнє ім’я переповнювала мене гордістю й щастям. З-поміж усіх родин, яких я тоді знав, з-поміж усіх людей, яких мені доводилося бачити, вони видавалися мені найліпшими — і найщасливішими, й найудатнішими, і найамбітнішими, й найповажнішими. І довго по тому життя тільки підтверджувало ці висновки. То були люди іншого польоту. Я просто-таки зачарований був тією легкістю, з якою вони йшли життям, мене засліплювало їхнє сяйво, вражала їхня заможність. Я захоплювався їхніми манерами, їхніми речами та їхнім становищем у суспільстві. Мене вражав їхній величезний дім, розкішні автомобілі, літній будинок у Гемптоні, апартаменти в Маямі, їхні щорічні березневі вакації у Вістлері, Британська Колумбія, де вони каталися на лижах. Я був у захваті від їхньої доброти до мене. Від їхньої пречудової переваги, що спонукала мене захоплюватися ними. Вони не викликали заздрощів: незрівнянним не можна заздрити. Здається, самісінький Господь опікувався ними. Я довго вірив, що з ними нічого не станеться. Вірив, що житимуть вони вічно.
2
Наступного дня після зустрічі з Александрою я цілісінький день сидів у кабінеті. Хіба що вдосвіта, як стояла прохолода, подався до озера, щоб побігати трохи.
Ще не знаючи, що робитиму з цим далі, вирішив собі записати найважливіші події з історії Балтиморських Ґольдманів. Почав малювати генеалогічне дерево нашого роду, а потім збагнув, що треба додавати туди пояснення, надто ж у тому, що стосувалося походження Вуді. Дерево незабаром обросло цілісіньким гаєм приміток, які я робив на полях, тож незабаром вирішив, що задля ясності треба було б усе попереписувати на картки. Переді мною лежала світлина, яку знайшов два роки тому дядько Сол. На ній був я, молодший на сімнадцять років, а поруч усі, кого я любив: мої двоюрідні брати Гіллель і Вуді, а також Александра. Вона послала копію світлини кожному з нас, і на звороті написала:
Я ЛЮБЛЮ ВАС, ҐОЛЬДМАНИ.
Натоді їй було сімнадцять років, а моїм двоюрідним братам і мені по п’ятнадцять. Уже тоді вирізнялася вона всіма тими чеснотами, за які полюбили її мільйони людей, та ми не сварилися за неї. Дивлячись на ту світлину, я знову поринув у роки нашої далекої юності, коли ще не втратив моїх братів, коли ще не став новою зіркою американської літератури, а головне, коли Александра Невіль ще не зробилася тією знаменитістю, якою вона є сьогодні. Коли вся Америка ще не закохалася в її особистість, у її пісні, коли її альбоми ще не вражали до нестями мільйони шанувальників. Коли ще не їздила вона в турне, коли ще не стала улюбленицею, на яку так довго чекала Америка.
Надвечір Лео, як водиться, знову подзвонив у мої двері.
— Маркусе, у вас усе гаразд? Од вас нічого не чути з учорашнього вечора. Ви знайшли господарів того псиська?
