Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— І ваші ноги точно там само, — Льоня продовжував діставати тестя.
— Ти, Марусю, ще де бачила такого сидячого дотепника?
— Ой, Остапе Петровичу, цей варіант далеко не з гірших.
— І не з кращих… — натиснув кнопку ходу тесть.
— А що це ви мене обговорюєте? — обурився зять.
— Та кому ти треба, чудило?
— Чуєш, Марусю, як рідний тесть обзиває… Це тільки через те, що я приймак.
— Через те, що тягну тебе додому, щастя таке…
— Бо й щастя! А хто б так довго терпів вашу дочку та ще й жінку? Хіба ще ви… — зареготав.
— І чим тобі так наші жінки допекли? Їсти тобі готують, обпирають тебе, годять, як лихій болячці! А ти їх — ганити при чужій людині…
— Та яка вона чужа? Через стінку всі наші балачки чує.
— Еге ж, днями сиджу під стіною зі скляночкою біля вуха…
— Треба сидіти зі скляночкою біля рота…
— Голодній кумі пироги на умі… — помахав головою сусід. — Все, приїхали. Допоможи нам краще себе підняти.
— А ви для чого? Тягніть потихеньку… — реготнув.
— От бісова душа! — схопив спересердя зятя й поставив того під стінку, підперши плечем. — Тисни, Марусю, — кивнув на кнопку свого надвірного дзвінка.
Маруся натиснула кнопку, всміхаючись кутиками вуст. Бо таки кумедно виглядав величезний Льоня, підпертий плечем низькорослого тестя. Язик зятя теревенив без угаву, а ноги відмовляли — згиналися в колінах, і той постійно норовив присісти. Двері відчинив Сашко, син Льоні, й загукав у коридор:
— Мамо, батька притягли!
— Що батька?! — визвірився Льоня.
— Нє, мамо, батько діда притягнув і тітку Марусю! — знайшовся на слові малий і всміхнувся точно, як батько. Навіть кутик рота так само скептично опустився донизу.
— О, знову кумедія на порозі! — виглянула з дверей Ніла. — Коли ти вже смоли гарячої нап’єшся та чорти тебе вхоплять!
— Смолу, мадам, чорти в пеклі для тебе притримують. На твої габарити багато треба… А як я вип’ю, то в чому ти будеш кипіти? Я чоловік благородний, не можу свою скрипочку смоли позбавити.
Маруся залишила сусідів у коридорі досварюватись, а сама шмигнула в свої двері. Знала, що нічим не зарадить, лише зайві очі при не найкращій розмові. Діти кинулися на стук дверей.
— Мамусю, дідуньо приїхав! — одним духом виповів новину Олесь.
— Сьогодні?! — здивовано підняла брови жінка. — Він же мав завтра приїхати! Тату, ти де? Виходь! — зраділо гукала, на ходу роззуваючись.
— Привіт, дитя! — вигулькнув із кухні, витираючи руки рушником.
— Ти вже й при ділі? — поцілувала батька. — Чому ж без попередження? Міг би зателефонувати.
— Хотів зненацька застукати купу брудного посуду, немитих і голодних дітей…
— І п’яну дочку? — сміялася Маруся, тулячись до тата, як у дитинстві.
— Я так скучив за вами, доню… — тулився носом до її волосся. — Голодна?
— Дуже! Яко пес. Чую-чую пахощі з кухні, — втягувала повітря Маруся.
— І ми, яко песи… — нагадав про себе Олесь.
— Яко хто? — перепитала, сміючись, Маруся.
— Мамо, ти сама сказала, що ти яко пес, а нас із Яриною двоє. Значить, ми — яко песи.
— Татку, ти таке коли-небудь чув? — продовжувала сміятися Маруся.
— Я ще не таке чув. Нехай тобі Олесь розповість, яку він знає нову тваринку, — теж не стримував усмішки батько.
— І що це за звір невіданий у нас з’явився? — запитала сина.
— Ну, дідусю, але це правда! — переконував малий.
— То і я хочу знати ту правду, Лесику. Що за звіра нового ти викопав?
— Я його не викопав, а про нього читав. Це — сраконіжка!
— Що?! — Маруся не могла стримати сміху, що аж розривав її всю. — Дитино, — сороканіжка! Через те, що в неї сорок ніжок!
— Я йому вже це пояснювала! Але він наполягає на тому, що в тієї тваринки ростуть ніжки зі сраки. Через те її так назвали, — заусміхалась Яринка.
— Лесику, а в решти тварин звідки ноги ростуть? — допитувалася Маруся, ледь тамуючи сміх.
— Мабуть, звідти саме, — відповів серйозно син. — Але в інших — це не так помітно.
— Інші — це просто приховують, — реготав і собі Володимир Максимович, аж сльози йому наверталися на очі. — Знаєш, Марусю, я сьогодні пригадав, як років зо два тому приніс йому хруща. Той лежав, не ворушачись, на простягнутій долоні. Лесь якусь мить почекав, а потім так вимогливо до мене: «Увімкни його!»
— Знаменитість ти моя… — притулила до себе сина.
— А я не знаменитість? — образливо озвалась Яринка. — Я гарно малюю, ліплю… І взагалі — я красива…
— А хто це тобі сказав, що ти красива?
— Максим казав. І Денис… І вчителька наша казала, коли Снігуроньку вибирали, — відповіла впевнено дівчинка.
— А ти знаєш, що краса — це не заслуга, а везіння. Просто одним щастить бути красивими, як оце тобі, Яринко. І ти не повинна цим хизуватися. Бо до твоєї вроди причетні всі твої родичі.
— Навіть бабуся Віра?
— Навіть трішечки вона.
— А це ще не факт…
— Це ж чому не факт? — здивувалася такій відповіді Маруся.
— Тому, що я чула, як бабуся Віра говорила телефоном, ніби то не факт, що я її внучка… Правда, я не зрозуміла, чому Олесь — факт, а я — не факт, якщо він мій брат.
Запала мовчанка. Маруся ніяк не могла знайти слів, щоб заспокоїти доньку. Вирішила, що більше жодного разу не дозволить свекрусі зустрітися з Яринкою.
Глянула на батька. Той знічено дивився в одну точку, був таким самим розгубленим, як і донька.
— Ти, мабуть, тоді у чомусь не послухалася бабусю, вона й розсердилася, — знайшлася Маруся.
— І зовсім не було такого, що я не слухала. Вона говорила по телефону зі своєю подружкою, отією, пам’ятаєш, мамо, її звати як подругу Буратіно… Мальвіною! Бабуся тоді ще говорила їй, що ти нами не займаєшся, вештаєшся невідомо де і з ким, а ми самі дома сидимо. Я їй сказала, що ти на роботі цілий день, а вночі готуєш нам їсти і прибираєш у квартирі, що ти гроші заробляєш одна на всіх, і що ти вечорами у ванній плачеш… А бабуся сказала, що якби ти не була такою істеричкою, то все склалося б добре. І тато з нами жив би… А так пішов до Оксани, бо та лагідна й покладиста, не влаштовує таткові істерик, як ти…
— І це, мабуть, добре, — сказала якось невпопад Маруся.
— Що добре? — запитали разом діти.
— Добре, що у нас є вечеря, яку дідусь приготував, що в мене є ви, яких я дуже-предуже люблю. А поки що — всі мити руки й до столу, — скомандувала, намагаючись бути веселою. Але голос її тремтів.
Діти радо кинулися до ванної. Батько знову пригорнув доньку і мовив заспокійливо:
— Яка ти в мене красуня…
— Ну, знаєш, татку, красуня тепер у нас інша, — ще раз прихилилася до батька, й засвітилася усмішка.
— Розумниця моя…
— Ось це вже схоже на правду.
Батьки Марусі постійно забирали дітей на канікули до Дніпропетровська. Там влаштовували різні розваги: взимку водили на всі новорічні дитячі вистави, на ковзанку. Дітям — розкіш, батькам — утіха і Марусі — воля. Батько, маючи трохи більше вільного часу, ніж мама, приїздив за дітьми. У них ще за тиждень до від’їзду стояли спаковані у валізу речі. А Семен, рудий кіт, якого вони вважали повноправним членом родини й також забирали на канікули, чатував біля валізи. Вважав своїм обов’язком сторожити її.
Першого вечора після від’їзду дітей Маруся не знаходила собі місця. Була така незвична тиша, що від неї боліла голова. Жінка кидалася до роботи: прибирала в квартирі, перечищала весь посуд, переставляла книжки. Сто разів підходила до черепахи Серафими. І вкотре переконувалася, що це — безглузда тварина. До неї говори, запитуй, хоч гопака витанцьовуй, а вона й оком не поведе. Стоїть незрушна кістяна гора, втупившись поглядом в одне місце.
Маруся згадала про завтрашню передноворічну корпоративну вечірку. В них традиція, що склалася за багато років, — із колективом усі свята відзначають разом. І місце мають уже постійне: затишний ресторанчик у гідропарку. Влаштовує всіх місцем розташування і помірною ціною. Та й музиканти грають не лише шансон, що нині не часто трапляється.
