Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
- Все не так, - серйозно промовив він. - Москаленок і проценок з’їли ось ці червонопащенці. Уявляєш, який тріллер?!
- Ні, не так! - реготала [сміялася] вона, вказуючи на наступний напис. - Дивись, який супер - «Крива Руда»! Крива та ще й руда - це гірше ніж «пащі». А було ось що: котрийсь з проценок оженився на кривій та рудій. Від такого життя обоє стали червонопащенцями і зжерли всіх москаленок!
- Зупинимось. Відзнімемо таблички, - попросив він.
- Якого дідька?
- Так, по приколу.
- Ніяких приколів! - вона перестала сміятися. - Тобі їх бракує? Скільки тобі років, хлопчику? Скоро будемо купувати білі капці, а ти досі веселишся. Молодь землю риє. Скоро підриє і під нас.
- Боїшся? - єхидно запитав він.
Вона поглянула на нього в люстерко:
- А ти?
- Мені нема чого втрачати. Навпаки, я б хотів усе це пришвидшити. У середньовіччі люди помирали в тридцять п’ять. Але ж, як жили!
- Ну, тоді у нас ще є трохи часу.
- Для чого? - гмикнув він. - Все відбуло…
- Хороший хлопчик, завжди вмієш підбадьорити. На відміну від тебе я ще дечого хочу.
- Наприклад?…
Єва замислилась. Дорога з тугими, пониклими під важкістю насіння, соняшниками пролягала між ланів.
Чого їй хочеться насправді? Роботи, кар’єри, грошей, чоловіків? Треба було б зробити ремонт в стилі «хай-тек», записатись у басейн, з’їздити ще раз в улюблену Сербію…
Вона поглянула, як з-під коліс стрімко текла асфальтова ріка.
- Я хочу все кинути, - несподівано для себе бовкнула вона. - Купити трейлер і ось так їхати світ за очі…
- …а коли закінчаться гроші - пограбувати сільський клуб? - додав він.
- Не обов’язково. Можна красти картоплю. Полювати. Рибалити.
Ось і буде - середньовіччя…
- Поглянь, зайка, [зайчику] на свої нігті… - сказав він. - Де будуть підправляти твій манікюр? В Недогарках чи Козятині?
- Смієшся? А я, до речі, правду кажу…
- Я теж.
- Я можу обійтись без манікюру! - сердито випалила вона, а потім заговорила, дивлячись на дорогу застиглим поглядом, ніби говорила сама з собою, - Я потерпаю від недосканалості світу людей. Чим далі живу, тим більше потерпаю. Часом мені здається, що я ненавиджу людей. Я розглядаю їх, як у звіринці. Уяви: заходить в метро жінка - така, знаєш, як здобна булка, ніби надута повітрям, і весело нюхає себе під пахвами - механічний жест, який вона звикла робити… Всі чоловіки сидять із широко розставленими ногами… Перегодовані підлітки… Голосні розмови по мобільниках… Люди в навушниках, крізь які усе одно чутно їхню попсу… Я більше не можу в цьому жити!!
- Ти просто втомилася. Тобі треба у відпустку.
- Але я не можу жити і де - інде, - не слухаючи його, додала вона. - Якби змогла - звалила б звідси… Але - не можу…
Настала довга пауза. Вона замислилась над тим, наскільки правдиве те, що сказала. А він знову, до спазмів у щелепах, подумав про сьогоднішнє порожнє ліжко і свою образу.
Добре, що Єва взяла його в дорогу…
Соняшники закінчилися. Почалося село, але на назву вони вже не звернули увагу. Проте помітили на дорозі досить симпатичну придорожню забігайлівку. Єва загальмувала.
- «Чикаго», - прочитала вона. - Господи, це ж треба! І тут - Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати посеред кукурудзи.
Майданчик перед кав’ярнею було охайно викладено рожевою плиткою, навіть столики під смугастим навісом виглядали пристойно. За одним сиділа компанія чоловіків.
- Сядемо тут чи всередині? - запитав він.
- Тут. Подихаємо повітрям. Ти щось замов, а я піду до вбиральні. Сподіваюсь, вона тут є.
- Що тобі замовити?
- Спочатку каву, а там - побачимо.
Вона пішла до дверей, з яких якраз виходила офіціантка з двома теками червоного кольору, обгорнутими в целофан…
Дан чекав, думаючи про те, що не вірить у сказане Євою, - це на неї зовсім не схоже.
Він дістав сигарету, пошукав очима попільницю і наштовхнувся на теку з золотими літерами «Меню», котру підсовувала йому офіціантка. Він поглянув на неї і кивнув головою. Вона посміхнулася і теж кивнула. «Чому білі фартушки на жінках виглядають так сексуально?» - подумав він. Офіціантка покірно стояла біля столика з блокнотом в руках.
Він сказав: «Дві кави-еспресо» і зробив знак, що ще не визначився.
Офіціантка знову кивнула і пішла. Ден зауважив, що у неї інтелігентне обличчя і що вона чимось нагадує Марину Владі. Цікаво, що вона тут робить з таким обличчям, і як живе? Певно, жодного разу не була в театрі, хіба в дитинстві.
А ще подумав, що якби на неї одягнути хорошу сукню, зробити зачіску і підфарбувати, то вона нічим не відрізнялася б від тих дамочок, котрі тусуються по презентаціях та прем’єрах. А от, бач, доля накреслила їй іншу параболу - народитися в цьому селі.
Добре, що хоч не доярка чи трактористка.
А власне, перебив сам себе, цікаво, чому він вважає, що вони гірші за тих дамочок, і чому певен, що мріють змінити життя поруч із природою на міську метушню? Хоча… ні - таки мріють. Дивляться мексиканський серіал і мріють. І мліють. І обговорюють дона Педро поки власний дон-педро, не скинувши чобіт, хропе на ліжку.
Підійшла Єва.
- Помітив, яка тут гарненька офіціантка? - ніби вгадуючи його думки, запитала вона.
- Слово гарненька їй не підходить, - заперечив він. - Вона просто не впи-су-єть-ся.
- Що?
- Ну, не вписується у цей антураж. І обличчя у неї, радше, дивне, ніж гарненьке.
- «Давай її відзнімемо»? - засміялась вона.
- Уявляю, скільки б ґвалту піднялося, якби я дістав камеру! Приїхав би сам директор колгоспу!
- Ага. Поляну б накрив.
- До речі, це ідея!
- Я ж казала: можна вигадати тисячу засобів подорожувати і не мати клопотів.
Вони взялися за філіжанки.
- Я ще замовлю коньяк, - попередив він. - І ще щось. Я не на дієті.
- Ок.
Краєм ока він помітив, що офіціантка підійшла до сусіднього столу. Вона стояла до нього спиною. Чоловіки щось говорили до неї, а вона лише кивала. Пішла. Повернулась. Поглянула в їхній бік, чи не вибрали вони щось серйозніше за каву.
