Перламутрове порно - Карпа Ирена (читать книги онлайн бесплатно регистрация .TXT) 📗

Ален (наголос, будь ласка, на останній склад) щойно придбав собі помешкання-студіо неподалік від центру. Нечуване, скажу вам, везіння для пацана дев'ятнадцяти років. Маленька квартирка, з виглядом на скверик і нудну, вічно закорковану, дорогу, та все ж своя. Взагалі, він був молодчинка, той Ален. Приїхав сюди із провінції, взяв собі в універі «вільне відвідування» через київську роботу, працював то там, то сям, а то й усюди й одразу, аж потім підвернулася йому ТV-байдушка одна. В сенсі професійного заняття. Не знаю вже, скільки там йому платять, та все ж, штукенція доволі непогана як на, вибачте, такий непристойно молодий вік. Таня Малярчук, яка й досі думає, що я працюю в журналі «Мурзілка», напевно, і до його посади креативного директора департаменту розважальних програм не віднеслася би серйозно. Але так уже склалося, що добряча частина моїх друзяк — навмисно несерйозні. При всій своїй істинній серйозності. Ми любимо дурити людей, прикидатися тупуватими і нероздупленими, питати їх про елементарні речі, вдаючи, що це для нас — новина, і більш цікавої штуки ще взнати не щастило. Ми дуже щиро захоплюємося такими розповідями, спостерігаючи, як людина наливається соком власної гордості. Це видається нам дуже веселим.

Молода станіславська письменниця, висуваниня на Шевченківську премію.

Гурт ВВ, в пору своєї молодості та, зрештою, й успішної зрілості, теж не гребував цією розвагою. Мій ліпший друг називав це «заганяти людей в їх тупості до кінця». Так от, ВВешники, як і будь-який українець, що мав щастя трапити до Москви, знали, як старшиє браття liked to treat [83] homo україносів. Ну, типу, вважають нас провінційними лохами, що світу Божого не бачили і все таке. Це дуже смішно. Це — незбагненний плацдарм для знущання. Приміром, сіли вевешні хлопці до метро і давай кричати:

— Ух ти!!! Поїзд під землею!!! Ого, яке тут воно у вас… У нас таке, правда, тоже в Києві є, але ми з Глевахи, то не завжди й доїдемо до того Києва… А які всюди лампочки надворі! Іііііііі!!!! І написи світяться, як у кіно…

(Рашени вже починають пашіти від ледь не сексуального вдоволення).

— О! — продовжують музиканти, побачивши якийсь там екранчик чи монітор, — Ух ти! Що це?! Кум… кумп'ютер! Вау!!!

(Біг Бразер уже ледь не тріскає від почуття власної значущості й цивілізованості своєї країни). Чувакам, ясна річ, найважливіше завдання — не розреготатися. Це теж таке правило. Реготати можна тільки в поїзді, коли всі «прадвінуті сталічниє» вже мали свій шанс луснути, як міхур із жиром, ущент забризкавши тротуари вулиці Твєрская (ну бо куди ще зазвичай водять провінціалів?)

Однак, повернімося до нашого приятеля Алена.

Ален ніколи не мав дівчини.

— Ти що — ніколи не мав дівчини?! — я ледь його не задушила, коли побачила з новоспеченим бойфрендом майже рік тому.

— Ні… — він навіть був потупив очі.

— Ех, що ж ти не сказав. — для мене спершу стало таким прикольним шоком узнати, що мій приятель — «із хлопчиком». Аби заспокоїти захланне лібідо, я витягла у нього «засвідчення бісексуальності» й обіцянку того, що, в разі переміщення його стрілки від полюсу «гомо» до полюсу «гетеро» Катакана Клей стоятиме першою в списку.

— Я тобі… ну, ти просто нічого не знаєш. Так не можна. Треба знати все. І тих, і сих. Атолі вже робити вибір. Або ж ніколи його не робити і бігати від полюсу до полюсу. Це також варіант.

Ален зі мною був погодився. Ми йшли, обійнявшись, дві п'яні свині, а позаду нервовою ходою дефілював його надмір жіночний бойфренд-істеричка. М-да, на таких як він, у мене, вибачте, і під прицілом АК не змокріє. Такої огидної баби, як цей пацанчик, бачити ще не траплялося. Ех, Аленчику, моє ти диво яснооке.

Тепер же ми заскочили до нього на якусь хвилю за якоюсь бідою. Я, Аскольд і Нона. А там — той його мальчік «в полабарота», як завжди. Мене відразу починає розпирати гиготіння від цієї томності.

Ален (традиційно) поваляв уже стіни між кухнею й кімнатою і тепер завершує фарбування стелі. Тепер його «студія» вже студія по-чесному. Докручуються якісь лампи, вивозяться рештки непотребу.

— У нас била любовь, а тєпєрь рємо-о-онт [84]… -гидотно затягую я, але насправді все мені подобається.

— Виключіте рубільнік! — раптом підскакує довготелесий білявий бойфренд. При цьому його джинсики кокетливо сповзають ледь не до самих яєць, «звабливо» оголюючи волохате анти-м'язове пузце.

— Рубильник? — перепитуємо ми всі троє. Але, хоч і стоїмо в дверях близько до тої стіни, на яку тикає пальцем Аленове щастя, нічого подібного там не бачимо.

— Де? — питаємо ми знову хором.

— Да там же, там! — він, здається, зараз почне пищати й тупотіти цибатими ніжками. Це погано.

— Нема тут ніякого… рубильника, — розгублено каже Нона і це стає її фатальною помилкою. Цикаючи язиком на ходу (улюблений африкат киян у громадському транспорті), рожевий Аленів фламінго вискакує з-за столу, перескакує стільця й одним стрибком (квартирка ж-то крихітна) опиняється коло нас. Я ледь-ледь сягаю йому плеча. Руки у фламінго такі ж довжелезні, як ноги. Ротик нервово сіпається. Як куряча попка.

— Так вот же он! — і ракавой мужчін натискає пальчиком таку маню-у-сіньку кнопочку. Навіть сюрреалісти не здогадалися би називати її рубильником.

Ален у цей час спокійно робить чай. Цікаво, чи помічає він наші іронічні посмішки. Хоча, насправді вони швидше ошелешені.

Вальдек (о! Точно! Так звали мальчіка-фламінґо!) з гуркотом висуває свого стільця на середину кімнати і видирається на нього. Бере якусь лампочку і тикає її в плафон. А, от чого він рубильник просив вимкнути. Джинсики на шкіряному в бляшках пасочку сповзають і сповзають — я би вже кінчила, аби мені подобався цей «вау-ммм-ах» типаж чуваків. Цікаво, чи збуджує таке Аскольда. Навряд чи. Йому тут взагалі незручно. А Нона не зводить очей із Алена. Вона в нас взагалі дуже душевна -любить, співчуває і жаліє. Нона-Бодхісатва.

Раптом Вальдек кидає в наш біг проникливий погляд № 3:

— Астаарожна там! Нє прісланяйся к стєнкє! (Коли в цій манері говорить Літвінова, я їй пробачаю. А фламінго мене смішить).

Аскольд відходить від стіни й оглядає своє пальто:

— Та ні, нічого, не біле начебто…

— Да нєт! — (ой, якими ж тупими уродами вважає нас братуньо Вальдек!) — Нєт же! Я ета ктаму, что пятна на стєнкє астануцца!!!

Тут уже, пардон, Алене, ми всі троє дико ржемо. Аскольд іще пробував щось там сказати, що його одіж в гівні не валялася і все таке, але ми з Ноною регочемо так, що дивно, як із-під Вальдека не випадає стільчик.

Сам же Вальдек — о, блаженна пустота! -нічогісінько не розуміє і думає, либонь, що сміємося ми з неряхи— Аскольда. Ми швиденько сьорбаємо принесений Аденом чай і вибігаємо геть із їх помешкання, аби в під'їзді знову вибухнути здоровим дитячим сміхом.