Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги полные TXT) 📗
— Зробить же природа… Розміром менше половини пальця, а коштує ого-го…
— По-моєму, ціни йому нема, — зауважив дід Гайдамака. — Але то вже, Георгію, не нам із тобою вирішувати. Заховай добре.
— У них краще вийде, — директор Жора повернув діамант Данилові. — Заховай. Справді, краще буде твого батька дочекатися.
— Ага, ага. Лановий зробить, як треба. Не пропаде, — погодився старий, глянув на компанію з удаваною суворістю. — Ви, значить, повірили, що дідові погано?
— А як ви хотіли! — сказала Галка з нотками образи в голосі. — Возилися тут із вами…
— Саме так я і хотів, — дід усміхнувся в вуса. — Тут, між вами, я був би зайвий. Та й знаю дуже добре: коли в такій компанії затятих є старший чоловік, це стримує думку. Постійно виникає потреба порадитись. Запитати, чи все правильно робиться. У таких випадках не часто вдається проявити себе на повну силу. Тому я вирішив дати вам таку можливість. Бачу — все правильно зробив, дуже добре ви впорались без мене. А заодно, — покректав старий, — справді відпочив трошки. Від вас, від вашого гармидеру. Та й треба було з людьми поговорити без вашої участі. Я хоч старий, але не дурний: не можу ж отак вас, зовсім без нагляду, під землю відпустити. Кому треба, всі були в курсі справ.
— І ви теж? — Данило глянув на директора Жору.
— Я перший, — кивнув той. — Ця парочка, яку ми тут усі бачили в повній красі, давно в мене викликала підозри. Коли дізнався від твого діда про підслухану розмову, все стало на свої місця.
— А ми стежили за ними, як ти й просив! — пояснила Галка Данилові. — Тільки ці двоє відразу сюди пішли, до урочища.
— Ходили тут, попіл мацали. Лисий навіть в печеру спускався, — додала Варвара. — Однак він не був там довго…
— Прохід знайшов, — зітхнув Данило. — Не інакше. Тому й засіли тут.
— Ага! Ось коли засіли, я кажу Варці…
— Ні, Галко, це я тобі сказала!
— Та хіба це аж так важливо, дівчата! — спинив сварку в зародку дід Гайдамака. — Головне, що сама тут лишилася…
— Я! — вставила Галка.
— Вона, — кивнув старий. — А в іншої стало мудрості відшукати дільничного. Рудик на той час уже про все знав. Я його ще раніше підготував. Лишалося тільки разом зі злочинцями дочекатися, поки ви нарешті повилазите з підземелля.
— Ну, а про страуса і вуха — це вже ти сам додумався! — закінчив Сокирко. — Ніхто з нас навіть не встиг втрутитися.
— Футбик сам вийшов! Правда-правда! — запевнила Галка.
— То й добре, — підсумував Данило. — А ця пані Крук… Вона правду казала?
— Про те, що пряма родичка князя Козицького? Бог її знає! — розвів руками Жора. — Треба перевірити. Взагалі все це перевіряти треба. Не день, не два. До речі, я вже не можу — так чекаю історій про ваші підземні мандри!
Та хлопці вирішили потягти трошки час. Хай, цікавіше слухати буде. Бо відразу раптом усі згадали, що брудні, втомлені та голодні. А коли за кілька годин скупалися та наїлися, тоді й розповіли все докладно.
Директор Жора слухав та навіть зупиняв розповідь. Просив повторити, записував щось собі в блокнот, креслив, черкав, знову креслив. А під вечір не втримався: повів усю компанію до замку, прикинув на місці, де розташована «кімната страху», і відшукав в одному залі на стіні викарбуваний знак троянди.
То ось звідки вели двері в секретну княжу хованку! Із кімнати, де колись була зброярня, а тепер — музейна виставка старовинної зброї.
Та не квапився Сокирко ці двері відчиняти. Дочекався наступного ранку, коли в Подоляни повернулися втомлені, але щасливі Лановий-старший та бізнесмен Вороненко. Довго готувати до сюрпризів їх не стали. Не встигли обоє здивуватися, побачивши Галку з Льонькою, діда Гайдамаку, а особливо — страуса Футбола, давнього знайомого, як дружний хор наввипередки почав розповідати про знайдений розбійницький скарб.
— Отак залишай їх на три дні без нагляду, — відповів Лановий-старший, переваривши почуте та роздивившись Зміїну Голову ближче. — Сказав би, що так не буває. Але ж буває, чорт забирай! На власні очі бачу!
Вороненко відразу пішов шукати місце, де в Подолянах не зникає мобільний зв'язок. Не було його хвилин з тридцять, а коли повернувся, лице його мало водночас діловий та радісний вигляд.
— Деталі вам не потрібні, ними займемося ми самі, — видав бізнесмен з ходу. — У двох словах так: є люди, готові вкладати немалі гроші в туристичний проект «Розбійницький скарб». Назва умовна, просто вона перша стрельнула в голову. Пройти з печери в замок таємними ходами і відшукувати різні скарби — це ж мрія сотень тисяч людей! Це ж скільки народу сюди, до Подолян, рине? Наших, іноземців! Тут же все справжнє: таємні ходи, загадки… Це не Діснейленд з надувними чудовиськами! Все, панове, ви як хочете, а я цю історію починаю.
— Про Подоляни дізнається весь світ, — захоплено присвиснув Сокирко.
— Не свисти. Грошей не буде, — нагадав дід Гайдамака стару приказку.
— Буде, діду. Все буде, — запевнив його Вороненко. — Звісно, не зараз і не завтра. Працювати треба. Діло робити, як у нас кажуть. А до вас, дослідники підземель, у мене окрема розмова буде. Як ви стосовно того, аби трохи згодом, скажімо, наступного літа, тут попрацювати?
— Ким? — хором запитали всі четверо.
— Краще за вас таємниць інженера та розбійника Ружича не знає поки що ніхто. Якщо не боїтеся час від часу повертатися під землю — ласкаво просимо! Туристів дуже цікавлять історії, розказані тими, хто брав у них участь. Подумайте, я не кваплю. Це не просто пальцями тикати — вам, будь ласка, сюди, далі — сюди, потім — отак. Чого смієтесь? Багато знати треба, а ви як хотіли?
Данило кахикнув, глянув на решту враз принишклих друзів.
— Ну, нам треба порадитись… Мабуть…
— Я теж так думаю! — підморгнув Вороненко. — Добре, з цим поки що все. А тепер так: ваша весела компанія ще довго збирається тут гуляти?
— Та ще не знаємо… А що таке? — обережно поцікавився Льонька.
— Та нічого такого. Просто назад страус ваш поїздом, отак авантюрно, вже навряд чи поїде. Є в мене один знайомий, у нього — фургон. Довезе з вітерцем вашу пташку. Ви не проти?
— Навіть дуже не проти, — відповів дід Гайдамака. — Тільки знаєте, раз я вже все одно вирвався, побув би ще тут кілька днів. Ось Жора мені б хазяйство своє показав.
— Що скажете? — Вороненко повернувся до Данила.
— Та теж хотілося б ще трошки побути.
— Три дні досить? Якраз ми з твоїм батьком усі стратегічні справи тут владнаємо.
— Нормально, — діловито кивнув Данило. — Ось заодно футбольний матчик тут проведемо. Вухо, у вас же тут ніхто ще не грав у футбол зі страусом?
— Хіба так можна?
— Можна. Але обережно. Наш страус сам за цілу команду зіграє. Правда, Футбику?
Не знати, чи зрозумів страус, про що його спитали. Та хлопець звертався зараз до нього.
І у відповідь цибатий птах браво підстрибнув на місці.
лютий—березень 2012 р.,
Київ
