Doc 1 - Чех Артем (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
Це був день народження мами. Я знав, що мають прийти гості, якісь її друзі, можливо, навіть колеги.
Три дні я не міг знайти подарунок. Я просто не знав, що ж я міг їй подарувати. Я ніколи нічого їй не дарував, ніколи навіть не вітав, крім хіба дитячих років, коли наша сім’я, принаймні зовні, створювала образ гармонії та злагоди. Я не знав, чим цікавиться мама. Нещодавно я її чи не вперше у свідомому віці назвав мамою. Для мене існували лише пацани. Пацани — батько та матір, вони зажди були разом, навіть після розлучення вони не переставали бути для мене одним цілим. Пацани… а тут… мама. Врешті-решт для подарунку я вибрав щось нейтральне. Чотири глиняні глечики з колекції Артема Паранського, того самого, який виставляв їх у галереї. Здається, мама завжди вирощувала якісь квіти: алое, бегонія, ще щось невибагливе, тому мені спало на думку придбати саме глечики.
Було холодно. Лише на початку жовтня світило сонце та стояла тепла погодка.
Чи сподобався мій подарунок мамі — я так і не зрозумів, певно, ніколи і не дізнаюся, хоча зі свого досвіду міг припустити, що їй то було неважливо. Однієї моєї появи вистачило, щоб вона розплакалася. І знову мені захотілося її втішити, дати зрозуміти, що я лише її син, не більше, просто син, яких сотні мільйонів на всій планеті, але зі своєї ролі я ще не вийшов, костюм все ще сидів на мені, хоча жирний вазелін уже значною мірою торкнувся гриму.
Коли, зреагувавши на дзвоник, мама відчинила двері і я побачив знайоме, але вже не таке свіже обличчя, коли побачив усе такий же граціозний силует, що тримає за руку хлопчика й позаду силует побільше, що з очевидним здоров’ям голосно сміявся на весь сходовий майданчик, я не був приголомшеним — навіть найменшого здивування не було. Я просто сказав сам собі, відвернувшись до вікна:
— Нормально.
Здивованими ж були Варя і Боб. Останній реготав, немов іронія долі такого плану мала гомеричний характер, а Варя швидко-швидко бігала очима й намагалася щось сказати.
Одна тільки мама нічого не розуміла, постійно питала, що, врешті-решт, відбувається, чому ми всі так дивно поводимось, і коли Боб нарешті заспокоївся і все пояснив, сказавши, що ще трохи, і він залишився б через мене без Варі, але то було так давно, що навіть смішно, мама здивувалася й сказала, що для неї це великий сюрприз, що це цікаво, що про це треба написати книжку, і взагалі… Коротше кажучи, почала говорити багато різної нісенітниці, сама ж у ролі господині та іменинниці почувалася досить незручно, метушилася, не могла знайти для себе місця й у незрозумілому мені очікуванні поглядала на мене.
— Що? — не зрозумів я.
— Ну, розсаджуй гостей. Тим більше, вас знайомити не треба… давай, сина.
Я, проігнорувавши мамине прохання, подався на балкон викурити цигарку. Обдумуючи слова Боба, я відзначив для себе його самовпевнений тон. «Це було так давно, що навіть смішно». Це не смішно. Я відчував, як гіркий клубок неприязні підкочує мені до горла, а нестримне бажання бігти з цієї квартири чимдалі, чимдуж, бігти і не озиратися виривалося назовні з такою силою, що я навіть почав підбирати фразу, якою поясню матері про свою втечу, але вчасно стримався і подумав, що, зрештою, нічого страшного не відбувається і що втекти я завжди встигну, а з цієї історії могла б вийти цікава оповідка…
Тільки розповісти її не було кому…
Години дві ми сиділи за невеличким, вкритим пожованою скатертиною столом. Я переважно мовчав, Варя і Боб розповідали якісь смішні історії, дивовижні випадки, запивали все те вкрай солодким кокуром, Боб усякчас плескав мене по плечу, запрошував до своєї майстерні, пропонував разом з ним та Варею поїхати в листопаді до Кракова на якусь його виставку, жартував з приводу моєї давньої закоханості у Варю.
— Це ж скільки років пройшло? Вісім? Чи дев’ять?
— Десь так, — фальшиво посміхався я.
— Десять! — певно підрахував він. — Це ж треба. Я тебе добре пам’ятаю. Ти таким був досить… як би це правильно… досить юним…
— Так, мені сімнадцять було.
— Тоді я тебе взагалі інакше як дитину сприймати не міг, а зараз ми і у віці зрівнялись.
— Так, — казав я, чухаючи виделкою голову.
— Ти, цей, заходь до мене обов’язково.
Я промовчав.
— Сина, ти зайди, це ж цікаво. Репортаж зробиш…
— Мам, — відмахнувся я.
— А чого? Зайди.
— Про Сергія вже писали тисячу разів, це вже не актуально.
— Е-е, — розсміявся Боб, — як це, не актуально?
— Ну, ти зрозумів мене.
— Звичайно-звичайно, — і він знову дружньо торкнувся мого плеча.
«Скільки ж здоров’я у нього, сили», — дивувався я.
— То як, зайдеш? — не вгамовувався Боб, і я зрозумів, що він справді хоче, щоб я зайшов до нього у майстерню, він хоче показати мені, яких успіхів він домігся, яких вершин досяг. Він хотів показати мені свій будинок, великий, затишний будинок. Боб прагнув похизуватися своєю дружиною, яка все ж таки дісталася йому, не мені, малолітньому сцикуну, а саме йому, здоровому та завше усміхненому Бобу. Тільки я цього не хотів.
— Зайду, звичайно, — сказав я.
— Давай завтра?
— Давай, — погодився я, знову фальшиво розсміявся і подумав: але ж я не хочу до нього в майстерню, я взагалі нічого не хочу.
Але тягло в його будинок мене зовсім інше.
Наступного дня у Сича, мого безпосереднього шефа, я вибив дозвіл на репортаж про Боба, про його буденне життя, яке не було публічним і ніколи ще не висвітлювалися в пресі.
— Валяй, — дав добро Сич, певно не розуміючи, чому я обрав саме Боба.
— Він сучасний, відомий і… це може бути цікавим, — пояснив я Сичу, який у моїх коментарях особливої потреби не відчував.
— Та валяй, — відмахнувся він і поклав на стіл цукерку. — Смачного.
— Угу, — подякував я, заховав цукерку до кишені піджака й взявся до роботи.
Прийшовши до Боба та Варі, я справді був вражений їхнім будинком — великим і затишним, з дитячим белькотом, з дзижчанням кавомолки, з ароматами кориці та оліфи, свіжої деревини та печені, і все це доповнювало щасливе подружжя, яке невпинно обіймалося, демонструючи свою злагоду, любов, блаженство.
Я захоплено розхвалював їхній будинок, їхнього хлопчика, який уже вчився читати і намагався вивести перші літери, їхній затишок, тепло, майстерню Боба, маленьку кімнатку, де працювала Варя, невеличку галерейку, на стінах якої були розвішані картини сучасних митців — переважно подарунки — від Чічкана та Ісупова до Ройтбурда та Пояркова.
Але все це здалося мені несправжнім, тобто справжнім, я навіть був упевненим, що це справжнє, проте, знаючи свій характер, міг припустити, що якась невгамовна заздрість керувала мною, тому всередині я критикував все це, називав фікцією благополуччя і щастя, якісною підробкою (немов той Кандінський, що висів у їхній вітальні) самої гармонії, якої в моєму житті так не вистачало.
Виявилося, що брехав я лише собі.
Репортаж я, звичайно, вирішив не робити, хоча Боб казав, що в цьому немає нічого поганого, що ми друзі, що у мене чудова мама, і взагалі, сказав він, ти маєш прийти.
— Ти маєш прийти завтра. Неодмінно. У нас буде пиріг. Варя спече пиріг, ти не знаєш, від чого відмовляєшся!
