Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
«Зараз будемо пити чай з імбиром та слухати запис. Згода?» Ми влаштувалися, я відразу взяла до рук велику чашку, а Катарина ледве торкнулася крихітного горнятка, як нами заволодів голос незнайомої жінки.
Аудіооповідання Лілі Манюк про своїх стареньких
«Я думала, який день обрати для цього свята. В календарі стільки свят. Кожний святий, кожна професія, кожна країна, кожний ідіотизм має свою персональну дату для святкування. Моя дата має належати простим жінкам. Від них мені залишилися спогади і цей гербарій із засохлими квітками – ружа, маргаритка, лілія.
Лілія щоразу співала. Невеселі пісні вона співала, сумні. Але жінки завжди просили її: «Лілько, заспівай нам!» І вона миттю оживала, тягнула голівку, як квітка до сонця, посміхалася, сонячні промені в ямочки на щічках запрошуючи, підіймала й руки, долоні відкривала Богу, наче й не просила в нього нічого, а щедро показувала свої лінії долі. Сусіди казали: диво, а не спів. Наче сили в голосі немає, а серце німіє, руки німіють, хребтом сиротинці пробігають так, наче привида або мавку відчули. І таке враження, що на твоїх очах видувається цим малям скляна іграшка – янгелик, квітка, рибка, пташка.
Щаслива Лілька була, коли співала свої сумні пісні. У вагоні співала, коли їхала в невідому країну, не через те, що сумувала за Батьківщиною, а що батька вбили, мати схопила сестричку малу та подалася в країну динь медових, брат кинувся шукати правди, дід з голоду помер. Вмерла-розбіглася її Батьківщина. А коли немає кому пожалітися, немає кому заспівати колискової, немає кому стрічки та квіти вплести у волосся, немає до кого підбігти, притиснутися до ніг, вдихнути пахощі та зрозуміти, пироги з якою начинкою пекла мати, з якою овочиною порався на городі батько, – то й Батьківщини в тебе немає. Закінчилася. Тільки б торкнутися карими очима схожих очей, щоб злилися вони в один захисний життєвий тунель, ось чого дуже хотілося. Щоб перетворилися погляди на один місток, хай не самій по ньому дряпатися, хай хтось пробіжить, врятується, дотягнеться до рідної душі. Або янгол втомлений присяде. Хочеться води гарячої, хлібини запиленої, щоб запах землі відчути. Землі під ногами також хочеться, най чужої, але твердої. Аж поки того не було, гріла вона в долонях дві чиїсь ручки, поправляла хустку на голові, немита голова свербіла, коси, як колоски пшениці, всю голову зашпигали; та співала свої пісні.
Коли ти не чуєш, пісня твоя сама відчуває, хто підхопить її, трохи втомлену, хто піднесе знову ближче до неба. Лежить таке мале. Лантух, а не людина, в іншому вагоні. Вагонам давали трохи перепочити, бувають часи, коли важливіші вони за людей, а можливо, так завжди. Тлумлять цей лантух, а він співає, щосили тягнеться до Лільки, не рученятами, музикою тягнеться. «То ж сестра моя!» – кричить Лілька. І розуміє її одна сіра постать. І щось каже іншій сірій постаті. Витягують з вагона Лільку та лантух той. Розглядають, крутять, хустки зривають, кофтинки. Очі карі, щічки впалі, темно-русяве волосся. «То ж сестра моя», – тихо каже Лілька і притискає до себе лантуха. Ось і зробили місток карі очі, ось і зробили тунель, умостився янгол, перепочиває, дмухає на ручки і не може збагнути, чий він, так сильно Лілька сестру до себе притискає, наче мати, що вперше відчула дитинку всередині себе. «То, може, ця дійсно не жидівка? Це що, сестра твоя?» – «Сестра, сестра», – шепоче Лілька. І вірить вона, що це сестра її Леся, котру мамка забрала до країни медових динь. Віра різних володарів має, різних Богів та господарів, але справжня віра вона такою є, що відгукується в різних серцях, вливається в кров, опановує мову і не можеш ти її зректися, якою б чужинною вона не була. Особливо віра дитяча. «Та чорт з ними, беріть до себе, мені клопотів менше!» – каже одна сіра постать іншій. Інша знизує плечима, потяг пфукає, як голодний кінь, що застоявся, вкидають Лільку з клумаком її карооким до лільчиного вагону. Прямують вони далі, не розмовляють, усе пісні співають. Та й весь вагон такий – шепотіння схоже на молитву, молитва на пісню, пісня на стогін. Так і доїхали.
Розка вміла говорити, але погано. Гаркавила вона. Себе звала «Йозька». Мати заборонила ім’я промовляти, бо, як так вимовиш, і не подивляться, що носик в тебе маленький, а волосся м’яке, гойське, заберуть, розбиратися не будуть. Розка мовчала, але все одно забрали. Знайшли на вулиці, мале, мовчить, темнооке, про всяк випадок здали в комендатуру, як загублену річ. Може, комусь знадобиться, а не знадобилося – сміття значить. Все одно з вулиці треба прибрати. Настав час охайників таких.
Розка не плакала ніколи. Побачила раз, як Лілька плаче, втерла сестринські сльози, сунула тоді пальця до рота, сподобалися сльози. Смачні. «Посоли мені йотика, сестьо», – просила потім. Потім вже, коли Йозька стала Розамундою Веттель, казала вона, що є єдиний чистий смак солі, правдивий, що пам’ятає вона з дитинства, – сльози її старшої сестри. Але в їжу ніколи сіль не додавала. Бо починала плакати. На дорослість тонкосльозою стала, як береза навесні.
Лілька також довго до цієї її манери говорити звикала, запитувала Розку, чого вона хоче більш за все на світі, а Розка відповідала: «Ск’їбку». Ох і ненажерливою дитиною вважала її Лілька, намагалася всюди знайти цю скибку, від своєї скибки відривала. Аж потім з’ясувалося, що то скрипку дитина хоче. Коли Розка побачила ту скрипку в Маргарете і вказала «ск’їбка», очі блищали, як дві вимиті та витерті насухо сливи-угорки.
Маргарете – дівча з будинку, куди їх привезли працювати. Полохлива як куріпка. Вії як крильця поранені, підіймає їх Маргарете, а злетіти вони не дають, кульгає душа її, зранена, голоп’ята. Лільку та Розку в будинку бавили інколи. Цукряники давали. Молока. Салатові фартушки подарували, яскраві, гарні. Виглядали сестри як близнятка.
Марго ж ніхто не пестив і не бавив. Годували вдосталь, вбирали як покійницю чи наречену – в біле, прикрашали намистом та квіточками. Але ніхто не пригортав її до себе, не гладив русяве волосся, не казав, що вона красуня, не співав пісень.
Сувора дебела пані, що наче мамкою Марго була, нахилялася до клітки, де жила маленька жовта пташка, та переспівувалася з нею, так тепло дивилася на це крилате створіння, що колір очей змінювався, як в чаю, коли додати туди цукру. Лілька тоді запитала Сувору Пані, а чого вона не голубить доню, чого не переспівується з нею. Допитлива Лілька була, мову чужинну за три місяці опанувала. Тому до неї Сувора Пані ставилася переважно схвально. Та відповіла, що голубити слід тільки тих, хто залежний від тебе, – менший, гірший, полонений. А своїх та рівних тобі треба тримати в тонусі, в повазі та серйозному ставленні. Ось так.
А коли в будинку були тільки сестри та Марго, Лілька до неї співала, бо шкода їй було дівча:
Марго вже і підспівувати стала, музику відразу вхопила, відчуває дівоче серце такі мелодії, аж потім і слова вивчила, вимовляє-виводить краще за багатьох Лільчиних односельців. Це і зрозуміло. На скрипці грає, в хорі співає, але тільки з Лількою не лише голос, а й душу до неба випускає розім’яти крильця та й повернутися.
