Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій (прочитать книгу .txt) 📗
Якщо в нього вистачить мужності і зранку він люб’язно не попрощається, то вона належатиме йому. Думаю, що мені цієї мужності одного важливого разу не вистачило.
Юра переконаний, що в мене поїхав дашок, що я не розумію, ніби тебе більше нема, що твоя смерть — була найбільшою реальністю в нашій короткочасній любові. Він думає, що я цього не розумію. Ідеали, мабуть, саме так повинні вмирати — раптово, несподівано, брутально. Деколи зізнаюся собі, що мені треба було їхати разом із тобою в тому страшному потязі на перевалі.
П’ю гидку ранкову каву, яку мені щойно принесла провідниця, і намагаюся ні про що не думати.
Приїхавши на місце призначення, одразу йду в коледж, щоб мені дали помешкання. Спершу мене змушують чекати півгодини на миршавого невисокого чоловічка з посивілими скронями, який має займатися моїм поселенням. Потім, коли від нього отримую «дозвіл» у вигляді невеличкого клаптика паперу з написом «Валя, посели киянина», ще хвилин двадцять чекав пані Валю, якій була адресована записка і яка є комендантом. Захекана Валя вибачається за незручності, щиро посміхається, що якраз отримали нову партію меблів і їх треба було розподілити. Вона проводить мене на другий поверх, зупиняється перед дверима «203» і дає ключа з невеликою пластмасовою биркою. Кидаю спортивну сумку, скидаю куртку й падаю на ліжко.
Заплющеними очима бачу тебе. Обстановка кімнати чомусь нагадує той вечір у готелі, коли ми, покинувши компанію в майстерні того самозакоханого художника, що на Лютеранській, швидко пішли до тебе в готель, жадібно цілуючись перед тим на вулиці, потім у ліфті, в коридорі і врешті — у номері. В мене давно так приємно не крутилася голова. Ми були, мабуть, щасливі.
Вирішую прийняти душ (хоча й немає гарячої води). Намилююся під холодним струменем, тіло покривається гусячої шкіркою і поступово синіє. Поки змиваю з себе мило, мною вже калатає й зуб на зуб не попадає. Лізу під холодну акуратно складену ковдру, яка має неприємний запах сирості й санаторію. Якщо в таких умовах кохатися з жінкою, яку обожнюєш, то такі деталі з побуту можуть сприйматися навіть екзотично.
За вікном чути шум автомобіля, потім виразні голоси юнаків, один із них викрикує непристойності, очевидно до дівчини, яка також живе в цьому будинку, його голос ніби застигає на одному місці і не віддаляється. Отже, цей придурок стоїть під вікнами, задерши голову догори. Юнак не вгамовується, поруч дрібненьким неприємним сміхом озиваються інші. Вони настільки голосно говорять, що я розбірливо чую їхні слова й фрази. Один із них каже, що вечором неодмінно зайдуть, з вином, горілкою й пивом, куркою-гріль та фруктами. Невдовзі вони зникають, і я прислухаюся до звуків будинку. Чути, як у коридорі лунають важкі кроки, зупиняються, далекий стук у двері (мабуть, аж біля вікна), потім знову шум з вулиці — вантажівка, крик малечі… Інколи розплющую очі, але втома все більше долає.
Хочу, аби ти приснилася.
У двері стукають. Одягаю штани й сорочку, відчиняю. На порозі радісний Орест, він зізнається, що випадково дізнався про мій приїзд у коледжі від однієї зі співробітниць, яка бачила мене в коридорі. Запрошує на чарку.
Здається, снилась ти, але я нічого не можу пригадати — так несподівано було обірвано приємний сон. Орестові кажу, аби трішки зачекав, бо треба вмити обличчя і прогнати сонливість. Поки я вмиваюся, він розповідає через відчинені двері про події за минулий рік, мимоволі каже, що Зоя вийшла заміж за одного приїжджого викладача, що перебрався сюди з Луцька. Не дивно — думаю про себе — вона така наполеглива. Орест без перестану базікає: про свої проблеми в сім’ї, зізнається, що загуляв з однією асистенткою, навіть хотів кидати дружину з сином, на роботі отримав від директора догану, розповідає про поїздку до Швейцарії, де на одному з сільськогосподарських підприємств збирав шампіньйони і заробив непогану копійчину, про свою нову коханку з міської адміністрації, у неї такий станочок, такий станочок, про обмін квартири з доплатою, який затягнувся і ця проблема ніяк не вирішується, а син уже великий, скоро, друже, в школу піде, а ми ще досі в однокімнатній.
Я ґречно його не перебиваю, думаю про тебе. Хіба я зміг би розповісти йому про тебе? Ніколи. Може, він страждає? Хоча про таке банально думати, адже всі люди страждають, незалежно від своїх фінансових доходів, стану здоров’я чи погоди за вікном. Він говорить, а я і далі мовчу.
Йдемо на центральну площу, проходимо поруч жовтого собору з золотистими банями, повз місцевий метушливий ринок. Орест спрямовує мене до Будинку побуту, що знаходиться у верхньому лівому кутку площі.
Він ніяк не може заткнутися і постійно перебиває мої роздуми про тебе. Хоча він би тобі неодмінно сподобався: трішки запальний, у міру провінційний, про що більше говорить його дешевий турецький одяг з місцевого базару, з гарячими запалими очима, ніби в угорського революціонера (чому угорського — не знаю). Орест каже, що зі своїм малюком часто ходить на місцеве озеро, уявляєш, коли зловлю плотву-другу, він так радіє, так радіє, а його матір забороняє брати малого через страшні подуви вітру біля води, один раз він так застудився — думали запалення легенів.
Орест легко бере мене за лікоть і спрямовує до невеличкої кнайпи. Очима шукаю вільний столик і знаходжу його неподалік від галасливої компанії двадцятилітніх дівчат, які розмовляють і сміються. Орест каже, що пригощає. Я особливо не заперечую. Відходить до стійки, бачу, як він читає меню, веде пальцем по білому паперові з написами блюд, говорить до бармена. Поруч мене голосно сміються дівчата, мимоволі дивлюся на них і зустрічаюся поглядами з симпатичною, пофарбованою в «рубін» кобітою, в якої над верхньою губою пірсінг. Вона на мить застигає, не відриває погляду, але до неї звертається її дебела сусідка, пострижена під каре. Покльовка зірвалась. Орест сідає поруч. За кілька хвилин молоденька пані в білому фартушку ставить перед нами невеличку карафку горілки, два овочевих салати, склянки з томатним соком і попільничку. Перед тим, як принесуть картоплю-фрі з котлетами, Орест пропонує перехилити по одній.
— За зустріч, — каже він.
— Не за останню, — випиваю. На мене знову дивиться червоноволоса з металевою цяточкою над верхньою губою. Ніби механічно показую, що цілую її (від подиву в неї розширюються оченятка) і продовжую розмовляти з Орестом. Мені надзвичайно сумно без тебе, почуваюся незатишно. Він безперестану базікає про свій клятий коледж, про інтриги між викладачами, про те, хто з ким спить. Я мало не позіхаю, силкуюся його слухати, хоча мені прізвища та імена його колег нічого не говорять, можливо, я їх візуально і пам’ятаю, але згадати не можу. Враз — я ненавиджу себе за те, що є заручником долі, що змушений зараз сидіти з цим ідіотом, слухати його маразми, теревені про людей, до яких мені нема діла, змушений стовбичити в цьому містечку, приймати екзамени і вдавати, що все це вкрай важливо, що це моя робота, мої обов'язки.
— Я хочу он ту, червоноволосу, — дивлюся йому в очі.
Рідна моя, пробач мені, насправді я не прагну цієї дівчини, просто… просто я більше не можу слухати його. Орест стає раптом зосередженим і полохливим, убік дівчини навіть боїться поглянути. Він нахиляється до мене через стіл і напівшепотом каже, що про це краще забути, якщо хочеш здоровим покинути наше місто. Поведінка його змінюється, він стає небалакучим. Ми мляво говоримо про хтозна що. Орест певно думає, що я все ж таки буду клеїтися до червоноволосої. Хай думає. Це навіть краще. З ним настільки нудно, що я намагаюся відгородити свою свідомість від його словесного потоку і думати про своє. Добравшись до свого помешкання, роздягаюся і падаю на ліжко.
Слава Господу, що хоч один день минув у неволі. Відчуваю, як змерзнув у ноги. Шукаю тазик, аби набрати в нього гарячої води й зігрітися. Бо коли цього не зроблю — протягом ночі бігатиму в туалет. Тазика, як на зло, в кімнаті нема, щоправда, у санвузлі біля унітазу стоїть поливане відро. Це мене трішки веселить, але — чорт би побрав цей клятий санаторій! — нема гарячої води.
