Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗
Почалися тости. Про нас, про столицю, про регiон, про крайову славу, про героїв, про керiвництво держави (стiйма, наче проголошено: "За жiнок". Утiм, на мiй неупереджений погляд, керiвництво держави - тi ще суки). Дехто вже наблизив обличчя до салатiв. Єгор почав робити знаки. Ага. Треба проголошувати тост iз подарунком. Вони ж, мабуть, дивуються, всi цi люди, де ж це наш подаруночок?
Я полiз пiд стiл. Майже знудило. Дiстав каштанчик iз пакунка. Випростався. Став в агiтацiйно-плакатну позу видатного трибуна Володi Маяковського й виголосив таке:
"Каштан сягне аж до обрiю!
Символiзує Київ-мрiю!
На листi вiд дощу засяє блиск
I вкриє листям осiнь обелiск!"
Одного разу я вирiшив поговорити з воронням. Воно сидiло при дорозi. Я на нього каркнув, воно на мене. Я на нього ще гучнiше. А воно на мене. Я руки розвiв у боки i знову каркнув. I воно робить те саме. Я його вилаяв, i воно мене вилаяло. А потiм я побачив, як на мене дивиться жiночка, що вигулювала абрикосового пуделя, чоловiк, що валявся п'яний на травi, та хлопчики, якi йшли до школи, а їхнi рюкзаки тягнули їх додому, - всi вони офiгiли. Як зараз офiгiли тi, хто сидiв за цим столом. Бурхливi оплески? Так навiть Каденюка, першого космонавта України (якщо хто не в курсi), не вiтали!
На прохання головного мiсцевого керiвництва, вiд якого смердiло цибулею та горiлкою ще вiдчутнiше, нiж уранцi, але менi було все одно, бо коли в головi - горiлка, а в ротi побувала салатова цибулька, нюх притуплюється, я написав цього вiрша на серветцi. Я пишався собою. Це ж треба все так ув'язати. I каштан тобi, i Київ, i мрiї, i листя, i обелiск! Мене почали цiлувати. Цiлувати, уявляєте? Мене, запорiжцi, о дев'ятiй годинi ранку. П'яного. Це ж слайди мрiй дитинства мого. Правда, в дитинствi, ще й о дев'ятiй ранку, я не пиячив. Заступник мiнiстра скривив губи вбiк. Мабуть, так вони посмiхаються.
Був день, дехто переглядав салатовi сни, дехто зустрiв своїх друзiв, справжнiх героїв Запорiзького епосу, i згадував минулi часи, а я гуляв алеєю героїв. Чи вiдчував я тодi героєм себе? Мабуть, так. Я думаю, що й ви вiдчували б. Мiй млявий вiд сонця та спиртного стан спрямовував мої думки на лiричну тему, на галявинi пiпчилися два коти, голуб застиг iз гiлкою в дзьобi, повiтря несло веснянi пахощi, в носi щось дряпало, нив пах, дуже кортiло сексу. Так, i хто дасть трохи сексу героєвi? Зрозумiло. Ушиваюся геть.
На роботi мене зустрiчали таємничi погляди, з чого я зробив висновок, що багатьом людям вiдомо про мою запорiзьку пригоду. На столi в приймальнi лежав аркуш паперу формату А-4 з величезним вiдбитком чоловiчої ноги. От iще одна невеличка деталька про Миколу - Охоронця, що Має Мою Секретарку (Секретарки Немає - одинадцять), розмiр ноги - 44. Суко, чого ти тупцюєш на моєму столi? Що ти тут охороняєш, вурдалако у формi? Над столом загадково блимала лампа. Пiдморгувала менi, наче жiнка, якiй є що приховувати. "Знаю я твою таємницю, дурепо, тебе вкрутив цей козел, замацав оно все твоє крихке тiльце…"
"Приємно спiлкуємося?" - почув я голос вiд дверей. З них стирчала сива доглянута голова Геннадiя Євгеновича, радника з мiжнародних питань когось iз тутешнього крутого керiвництва. Як менi сказав Iгорко: "Цей схибнутий на французьких винах довб у бiлому шарфику в будь-який сезон, хоч як це паскудно, - твiй куратор". Вiка вiдгукувалася про Геннадiя Євгеновича наступним чином: "Геннадiй? Ну, не знаю, такий причесаний, доглянутий, гладенький. Здається, що навiть член у нього солодкий як льодяник, i що вiн сам його собi смокче, бо жлобиться з кимось дiлитися". Добре, що в той момент, коли вона промовляла свою тезу, я нiчого не пив i не їв.
"Начуваний, начуваний про твою поїздку. Молодець!" Геннадiй Євгенович улiз до приймальнi. Високий худорлявий красень. "Кажуть, ти далеко пiдеш, хлопче. Ще пару таких вчинкiв, i матимеш майже все, що можна тут мати. Дотепнiсть - важливий чинник для успiху". "А з ким це ти тут розмовляв? Я, грiшним дiлом, подумав, що з секретаркою, але…" Вiн вочевидь чекав на мою реакцiю. "Це я розмiрковував уголос. Про, ну, знаєте, про… iнвестицiйний клiмат". "Юначе, на роботi говорити про роботу - величезна вульгарщина. Пропоную пiти до буфету, там завезли новi iнкерманськi вина, не можу сказати, що смак неповторний, але, як на обiд, згодиться".
I ми пiшли до буфету. Геннадiй Євгенович щось натхненно розповiдав, притримував дверi жiнкам, щасливо їм усмiхався й навiть поцiлував руку скаженiй Наталi Петрiвнi (борони Боже торкатися цiєї скорпiоншi з вiддiлу контролю). Вiн розповiдав менi про свою поїздку до Францiї й сам себе постiйно перебивав нескiнченними: "О, як я радий вас бачити", "Iнно Василiвно, з минулим святом, то я до вас сьогоднi зайду? Яка ж ви шарманна жiнка", "Катерино Iванiвно, з днем янгола вас, дорогенька!", "Оленько, сподiваюся, що менi буде дозволено сказати вам, яка ви сьогоднi гарнюня?" Мене почало нудити. Можливо, все це я сприймав би якось iнакше, якби менi не розповiли…
iсторiю про Геннадiя Євгеновича та Нателлу Кирилiвну, або про те, як важко iнколи вiдрiзнити гiвно вiд шоколадок
Нателла Кирилiвна була легендою нашої установи. Звiсно, для створення та поширення легенди потрiбен неабиякий час. Тому в солiдному вiцi Нателли Кирилiвни сумнiватися не доводилося, хоча вона була струнка й доволi приємна дама. Нiхто взагалi не знав, що було первинним: наша установа чи Нателла Кирилiвна. Нiхто точно не знав, хто кого породив i хто був чиїм символом.
Педантична, зiбрана, вiчний редактор, котрiй довiряли тексти найвидатнiших керiвникiв, керманичiв, ватажкiв. Скiльки лайна вона вичитала за своє життя, ви собi навiть уявити не можете (я б точно втратив здоровий глузд i став аншлагiвцем, академiком смiху, одеським джентльменом або навiть членом клубу смiху). Вона вивiряла кожен текст. Роками.
Жодна описка, помилка чи навiть натяк на помилку не проходили повз її увагу. Суворi й вибагливi очi головного редактора. Очi, котрi такого набачилися за своє життя, що годi й помiтити в них слабкiсть i поблажливе ставлення до людства.
"Тi, хто не вмiє висловлюватися й писати рiдною мовою, обов'язково зазнають ганьби, коли намагатимуться опанувати iноземну", - говорила Нателла Кирилiвна, як завжди, озброєна червоним маркером, виправляючи помилки в однiй газетi державного значення (не будемо тут ганьбити чеснi iмена спiвробiтникiв цiєї газети, як i всiх iнших людей, причетних до появи перiодичних видань, книжок, брошур, iнструкцiй, нормативних актiв, некрологiв та поздоровлень i всього такого iншого. Бо задовольнити вибагливiсть Нателли Кирилiвни досi не вдавалося нiкому).
"Редактор, який не носить окуляри - це безвiдповiдальна, безграмотна, ледача й незiбрана особа, котрiй не можна доручити перевiряти навiть напис на туалетному паперi!" - так обожнювала висловлюватися Нателла Кирилiвна (до речi, якщо ви забули, то я нагадаю: Нателла Кирилiвна мала б шалений успiх у гостях у Олексiя та… Правильно! Полiни).
Що ж любила Нателла Кирилiвна? О, вона любила трiйцю. По-перше, - українську мову. I, як наслiдок, - свою редакторську роботу, роботу санiтара лiтератури! Роботу маленького мурашки, без якого загине лiтературний лiс. По-друге, видатну письменницю Марка Вовчка. А по-третє, - ви, можливо, будете збентеженi, дорогi друзi, - Геннадiя Євгеновича.
Як їй були до вподоби вишуканi манери Геннадiя Євгеновича.
Його елегантський шарм. Його трохи старомодна вимова, вмiння опускати вiї, а також широко розкривати свої сiрi вдумливi очi. Цi сивi скронi, цей бiлий шарф, ця посмiшка-натяк причаровували й не таких скутих панi, якою була, є й залишатиметься Нателла Кирилiвна. За такими Геннадiями Євгеновичами завжди в усi часи вбиватимуться жiнки, тримати й пестити їх у своїх жiночих мрiях, колисати у спогадах i потроху вичавлювати разом iз зiтханнями, сльозами та нiчними оргазмами.
