Книга Балтиморів - Діккер Жоель (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Ох, Ґольдмане, ти скоро забереш у мене мій хліб!
Гіллель усміхався, не помічаючи, що Вуді теж інстинктивно озирався, почувши прізвище Ґольдман.
13
Після того, як я гнався за отим чоловіком у чорному мінівені, ми з Лео дві ночі поспіль спостерігали за вулицею в Бока-Ратоні, заховавшись у кухні. Сиділи в пітьмі й стежили за кожним підозрілим рухом. Та крім сусідки, яка вийшла пробігтися посеред ночі, поліційного авто, що проїздило тут через рівні проміжки часу, та єнотів-полоскунів, що приходили перевіряти смітники надворі, нікого не бачили.
Лео щось нотував.
— Що ви ото пишете? — пошепки запитав я.
— А чому ви шепочете?
— Не знаю. То що ви там записуєте?
— Підозріле. Шалена сусідка, яка вийшла побігати, єноти оті ще…
— То й поліціантів запишіть, якщо вже так.
— Та вже записав. Знаєте, найчастіше злочинцем виявляється поліцай. З цього вийде добрячий роман. Цікаво, до чого це нас приведе?
Та ні до чого це нас не привело. Ні того авто, ні водія ми більше не побачили. Я думав собі, що ж він тут видивлявся. Може, стежив за Александрою? Може, треба було сказати їй?
Незабаром я дізнався, хто то був. Це сталося наприкінці березня 2012 року, десь за півтора місяця після того, як я приїхав до Бока-Ратона.
*
Балтимор
1994 рік
Упродовж футбольного сезону Гіллель зі Скоттом ставали дедалі ближчі до команди «Диких котів». Вони бували на всіх тренуваннях і, перш ніж вмоститися на своїй лаві, перебиралися в роздягальнях разом із гравцями в спортивну форму. Коли ж команда брала участь у матчах поза школою, вони разом з нею їхали в автобусі, вбрані в костюми з краватками, як і решта гравців. Постійна присутність на матчах і тренуваннях незабаром зробила з них повноправних членів команди. Бендгем був зворушений їхньою відданістю й спробував надати їм офіційного статусу, запропонувавши бути відповідальними за устаткування, та в цій ролі вони пробули зо чверть години: Гіллель мав надто вже тендітні й кволі руки, щоб носити тяжке, а Скотт задихався.
Тоді тренер посадив їх на лаві й звелів давати інструкції гравцям. Вони те й робили, тобто аналізували гру кожного футболіста з надзвичайною точністю. Потім по одному гукали до себе гравців, і ті слухали їх, немов дельфійську піфію.
— Ти дурно тратиш свою снагу, ганяючи мов коняка, коли в тому нема потреби. Тримайся на своїй позиції й починай діяти, коли гра дійде до тебе.
Кожен з тих здорованів у шоломах уважно слухав їх. Гіллель зі Скоттом стали першими і єдиними учнями ліцею, що носили червоно-чорні футболки «Диких котів», хоч офіційно не були членами команди. І коли наприкінці тренування Бендгем традиційно казав: «Добре попрацював, Ґольдмане», — Вуді з Гіллелем одночасно оберталися і разом відповідали: «Дякуємо, пане тренере».
Незабаром за столом у Ґольдманів тільки про футбол і балакали. Після тренувань Вуді з Гіллелем детально розповідали, які там подвиги учинили вони за день.
— А з уроками як? — запитала тітонька Аніта. — Все гаразд?
— Потроху, — відказав Вуді. — Не все мені дається, та Гіллель пхає мене в спину. Йому вчитися не треба, він усе й так хапає з льоту.
— Мені трохи нудно, тат, — часто казав Гіллель. — Той ліцей не такий, яким я його уявляв.
— І як же ти уявляв?
— Хтозна. Може, цікавішим. Та, на щастя, є футбол.
Того року «Дикі коти» вийшли у чвертьфінал чемпіонату. Коли Вуді з Гіллелем і Скоттом повернулися з зимових вакацій, футбольний сезон уже скінчився, тому хлопці почали шукати собі інше заняття. Скотт любив театр. Він збагнув, що це йому корисно, бо допомагає тренувати дихання. Тим-то вони записалися на курси драматичного мистецтва, які вела панна Андерсон, їхня вчителька літератури, молода і дуже гарна дівчина.
У Гіллеля був природжений талант лідера. На футбольному полі він був тренером. На сцені став режисером. Він запропонував панні Андерсон поставити п’єсу «Про людей і мишей», і вона охоче погодилася. Відтоді й розпочалися нові неприємності.
Ролі він вирішив розподілити, організувавши прослуховування поміж учасниками курсів. Скотт, на превелику його втіху, здобув роль Джорджа, Вуді — роль Денні.
— У тебе роль дебіла, — пояснив Гіллель Вуді.
— Е ні, не хочу я бути дебілом… Панно Андерсон, можете ви її віддати комусь іншому? Та й не дуже вправний я на сцені. Єдине, що вмію, це ганяти м’яч.
— Денні, стули пельку, — урвав його Гіллель. — Бери свій текст, починаймо репетирувати. Гайда, всі по місцях.
Проте після перших репетицій кілька батьків поскаржилося директорові Бурдону на сумнівність тексту, який мали грати школярі. Той визнав їхню рацію і попросив панну Андерсон обрати інший твір. Гіллель розлютився й пішов до директора вимагати пояснень.
— Чому ви заборонили панні Андерсон грати п’єсу «Про мишей і людей»?
— Батьки акторів поскаржилися на цю п’єсу, і я вважаю, що вони мають рацію.
— Хотілося б мені знати, на що вони там поскаржилися.
— Текст захаращений грубими словами, ти і сам це знаєш. Послухай, Гіллелю, ти хочеш, щоб вистава, яка має стати гордістю школи, рясніла жаргоном і блюзнірством?
— Таж це Джон Стейнбек! Директоре, ви геть сказилися?
Бурдон спопелив його поглядом.
— Це ти сказився, Гіллелю, що розмовляєш зі мною таким тоном! Поки що я прощаю тобі і вдам, ніби нічого не чув.
— Але ж не можете ви забороняти тексти Стейнбека!
— Стейнбек він чи хто там, а я забороняю тримати в школі цю страшну і шкідливу книгу.
— Тоді ця школа слова доброго не варта!
Гіллель так розлютився, що вирішив покинути курси драматичного мистецтва. Образився він на Бурдона, на те, що той утілював, на весь ліцей. На обличчі його знову з’явився той зацькований вираз, як за лихої пори в школі Оук-Трі. Його успішність у школі катастрофічно падала, аж панна Андерсон викликала його батьків. Тітонька Аніта й дядечко Сол нічого й не підозрювали, а тепер їм Гіллель відкрився з іншого боку, що не мав нічого спільного з уявленням про хорошого школярика, яким він мав би бути. Він геть утратив інтерес до навчання, зухвало поводився з учителями, а оцінки його нікуди не годилися.
— Гадаю, він неуважний, бо в нього немає мотивації, — делікатно пояснила панна Андерсон.
— А що вдіяти?
— Гіллель справді дуже розумний. Він цікавиться багатьма речами, знає значно більше за однокласників. Оце на тижні я намагалася пояснити в класі засади федералізму і функціонування американської держави. Він уже був обізнаний з цими політичними принципами і навів порівняння з античною Грецією.
— Авжеж, він захоплюється античністю, — сумовито вкинула тітонька Аніта.
— Пане і пані Ґольдмани, Гіллелеві заледве чотирнадцять років, а він читає книжки з римського права…
— Що ви хочете цим сказати? — запитав дядечко Сол.
— Що Гіллелеві, може, ліпше було б у приватній школі. З ширшою програмою. Там у нього було б більше стимулів.
— Та він же звідти й прийшов… Але він ніколи не розлучився б із Вуді.
Дядечко Сол з тітонькою Анітою спробували побалакати з сином і зрозуміти, що ж коїться.
— Річ у тому, що я нікчема, — сказав Гіллель.
— Як ти можеш таке казати!
— Бо я ні на що не годен. Не можу зосередитися. І хочу, та не можу. Нічогісінько не тямлю на уроках, геть негодящий!
— Як це ти не тямиш? Гіллелю, ти ж такий розумний хлопчина! Ти повинен постаратися, і в тебе все вийде.
— Що ж, обіцяю старатися, — сказав Гіллель.
Тітонька Аніта й дядечко Сол попросили також, щоб їх прийняв директор.
— Гіллелеві, мабуть, нецікаво в класі, — сказав Бурдон, — та він до того ж і скиглій, та ще й не любить, коли йому суперечать! Почав було ходити на уроки акторської майстерності, а потім покинув.
