Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (книги хорошего качества .TXT) 📗
Розумію.
Розумієш, але не все. Я знову про ті фотографії. Як вона зненавиділа їх потім, після Другої війни! Чорт забирай, це наче катаклізм — вона зненавиділа фотографування, бо раптом перестала виходити, уявляєш? Ну як це пояснити — самим тільки старінням? Ніколи! До чого тут старіння як таке? Просто коли в нас упродовж одного року помирає двоє найрідніших людей, то всередині щось ламається, і ми перестаємо виходити на фотографіях. Так що в моєму дитинстві вона як могла уникала колективних і родинних фотографувань, не кажучи про те, щоб ставати перед камерою окремо. Вона відбивалася до останнього і казала про себе ця відьма лише зіпсує вам картинку. Часом її все-таки змушували, і вона нестерпно довго зачісувалась, але потім усе одно не виходила. Останнє її фото було зроблене виключно з бюрократичної необхідності — для радянського паспорта нового зразка. Вона казала, що то паспорт Баби Яги. Їй не судилось якось особливо довго ним покористуватися. 2 серпня 82 року я вперше вийшов на роботу до друкарні, а рівно за тиждень — був також понеділок — почув уранці слово «агонія». Його вимовив батько, він залишався з нею сам на сам і сам омив її після смерті. Мама подзвонила до редакції, звідти з’єдналися з друкарнею, я почув у слухавці, що можу йти додому. Після похорону ми винесли з помешкання цілу купу мотлоху і розчистили простір для нового життя.
На цьому ми прощаємося з нею?
Не знаю, побачимо. Поки що залишімо її десь там, на гірській дорозі між горбами, хай ніколи не дійде зі своєї Яблуниці до Ворохти, празниково вбрана гуцулкою, хай так собі йде і йде вічно, хай їй нарешті буде добре.
Тоді про друкарню. Ти щойно згадав, отже, далі.
Це була нічна робота. Так мені сказали, коли приймали до редакції. Що треба бути готовим до нічної роботи. Тому що на ранок читач має отримати газету. Про газети тоді говорилося свіжі — наче про яйця. У всіх газетах друкувалося приблизно одне й те саме, але їх чомусь усе одно читали. І — що дивовижніше — масово передплачували. Зрештою, на це існував такий самий примус, як і на все інше — слід було обов’язково передплатити бодай одну радянську газету. Зразкові громадяни передплачували їх як мінімум три: одну московську, одну київську й одну місцеву. Московські вважалися найчитабельнішими, за ними йшли місцеві, бо там часом писалося про знайомих і друкувалися прізвища померлих, а найменше подобались київські — про них казали ні риба ні м’ясо. Праця в газеті вважалась особливо почесною — так наче завдяки їй тебе допускали до якихось первинних і закритих інформаційних джерел. Якоюсь мірою так воно й було. Працюючи на випуску, я міг майже без напруження відстежувати ті місця, що їх задля — як це називалося? — нерозголошення державної таємниці виловлювала і знімала цензура.
Це дуже цікаво, хочеться почути про це більше.
Звісно, що хочеться. Слухай, німецький шпигуне. Звичний номер нашої газети складався з чотирьох шпальт. За кожну з них відповідав один коректор. Тобто не тільки він, відповідали фактично всі, але коректор відповідав за остаточну версію, отже, за всі внесені під час роботи над шпальтою виправлення. Кожну шпальту після першого етапу виправлень кур’єри носили до цензора. Це був такий собі цілком заборонений кабінет доктора Калігарі, ніхто навіть не знав, де він знаходиться, і жоден з кур’єрів не видав би його місцезнаходження навіть під тортурами, бо вони всі, кур’єри, були старими фронтовими бійцями і носили при собі табельні пістолети. Так от — закритий і захований від світу кабінет. І в ньому потаємно мешкала її ясновельможність пані Державна Таємниця, пардон, за тих часів не пані, а товариш Державна Таємниця. Згідно з розповідями нечисленних підглядачів, котрим попри все вдавалося хоч краєм ока туди проникнути, її було вписано до тисячі товстелезних талмудів. Вони містили в собі таємний перелік усіх без винятку часткових державних таємниць, які в сукупності своїй і становили об’єднану Державну Таємницю. Обов’язком цензора було знаходити відповідні ризиковані місця на шпальті і перевіряти їх за талмудами — а раптом про це не можна писати.
Як наприклад?
Наприклад, назви деяких заводів. Попрацювавши з тиждень у друкарні, я вже знав, що коли в газеті пишеться «одне з підприємств нашого міста», то мається на увазі або радіозавод, або «Позитрон». На обидвох випускали якусь оборонну херню, якісь гвинтики для ракет чи тому подібні прокладки. І їх не вільно було згадувати в газеті під власними назвами. Це був цирк, абсолютний цирк — навіть не театр, а цирк абсурду! П’ять тисяч людей їбошить на «Позитроні», всі знають, що вони там їбошать і що він саме так називається і що вони там випускають прокладки для оборонки, сто тисяч інших людей щоденно мільйон разів вимовляє це слово — «Позитрон», над його головною прохідною це саме слово світиться отакими-во завбільшки неоновими літерами, що з космосу побачиш, і цілий район міста вже так називається, а в газеті його ні за що не можна цим словом назвати!
Можливо, їм здавалося, що хтось цю вашу газету щодня читає у Вашинґтоні?
Саме так їм і здавалося. Ні, найсмішніше, якщо не здавалося. Тобто якщо її і справді там читали. Так і бачу: моніторинґовий спец у нетрях ЦРУ зранку розгортає черговий, усе ще свіжий номер нашої газети, перебігає очима шпальту за шпальтою і каже до асистента за сусіднім столом — о, знову про франиківський «Позитрон». А ти звідки знаєш, піднімає зміїну голову від фоток голого Фіделя в оточенні дельфінів асистент. Бо тут написано «одне з підприємств нашого міста», пояснює моніторинґовий спец і задоволено обводить згадане місце рожевим шпигунським маркером.
Чому маркер саме рожевий?
Не знаю, чомусь так сказалося. Ага, вже знаю — це колір оптимізму! А црушники зобов’язані бути оптимістами, інакше на дідька вони потрібні? Гаразд, справа все-таки не в маркері, а в тому, що іноді цензура виходила за межі всіляких суто оборонних таємниць. Наприклад, якось ми готували статтю котрогось історика і цензор зажадав, аби слово «монголо-татари» було замінено на «ординці». Я розумію це так, що не вільно було образити ані братньої Монгольської Народної Республіки, ані її лідера товариша Юмжагійна Цеденбала особисто, ані тим більше ще братнішої Татарської АРСР. Таким чином, те, що у ХІІІ столітті на Київську Русь напали певні ординці, знати дозволялося, натомість те, що ці ординці були насправді монголо-татарами, виявилося державною таємницею. Хтось напав, але хто саме — таємниця.
Маю враження, що ти на тій нічній роботі донесхочу насміявся.
Та всього бувало, як кажуть персонажі української класики. У нас про такі випадки говорять уже навіть не насміявся, а наржався. Знаєш, у цензорах мене найбільше приваблювало те, що вони нарівні з головним редактором підписували кожен номер газети, але анонімно.
Як можна підписатись анонімно?
Шифром. Кожен цензор у кожному газетному номері мав особистий шифр із двох літер і, здається, п’яти чисел. Невтаємничені просто не могли звернути увагу на якесь там БЧ 17354 у нижньому правому кутику останньої шпальти. А для втаємничених це був особистий підпис цензора. О, в мене про це є історія. В одному з тих оповідань, які я писав під час війська — воно називається «Свято активного споглядання» — герой, щойно демобілізований з Афґаністану хлопчина, плететься вночі з цілоденних мандрів додому, п’яний і, здається, ще й побитий якимись ресторанними лабухами. Він начебто ще того самого дня намагався мати секс із жінкою одного з цих чуваків, причому в нього там з нею все одно нічого не вийшло, бо він, як випливає з декількох натяків, повернувся з Афґану імпотентом, але справа не в цьому — ті казли його все одно побили, пізнього вечора, в парку, розмазавши всього по траві. Тепер він повзе додому, ніч, порожнє місто, він п’яний, розчавлений, нікому не потрібний зі своїм пенісом і самотній. Зрозуміло, що до війни він працював у друкарні. І зараз він саме йде повз ту друкарню і бачить, що на все місто є лиш одним-однісіньке вікно, в якому ще світиться. На всьому світі — одне вікно, уявляєш? Одне вікно на всю безмежну ніч. І тоді до нього доходить, що це вікно в кабінеті цензора, який саме готується підписати у світ останню газетну шпальту. Ось він її підпише — і настане завтра. Така собі життєствердна кода. При цьому я так і написав: вікно цензора БЧ 17354. Звісно, що я навіть і думати не збирався про публікацію тих оповідань — вони ж насправді були не армійськими, а антиармійськими. Повернувшися з війська наприкінці 84-го, я любовно передрукував їх на своїй коханій машинці у двох примірниках і один з них подарував Ростикові, а другий показав Рябчукові. Останній пустив їх Києвом у вільне плавання, тож час від часу до мене доходила звістка про чергового вдячного читача. Так ці тексти проциркулювали туснею кілька років. Але кілька дуже динамічних років — пєрєстройка і все таке інше. Ну, ти знаєш. Тобто я й незчувся, як улітку 89-го їх виявилося можливим надрукувати — чомусь у харківському журналі «Прапор». Я дуже тішився тою публікацією. Тим більше, що в моїх текстах абсолютно нічого не було змінено. От як далеко ми вже на той момент зайшли у нашій демократичній вседозволеності! Цензор не втрутився, уявляєш?! За винятком єдиного разу: він зняв з тексту про цензора цензорський шифр. З чого випливає, що це була найостанніша з останніх Державна Таємниця, яку не вільно розголошувати навіть за умов найрозперезанішої гласності.
