День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
— Влаштується після того, як я поїду до міськкому партії.
— Ах, це й без тебе влаштується, не будуть же там у вас на роботі стояти!
— Поки що стоять, і я взяв відгул на сьогодні.
— Ага, значить, у тебе ще є щось важливе. Чи ти хочеш клопотати за Гнатка?
— У нього для цього є бронепробивна мамаша. Я їй тільки що залишив записку. Все, що можна буде зробити, вона зробить.
— Тоді що ж?
— Ти допитуєш, як слідчий.
— Володю, ти ж знаєш моє до тебе ставлення!
— Зараз будуть сльози?
— Як тобі не соромно? Я по очах твоїх бачу, що в тебе є ще щось, що тебе нервує.
— Футбол. Наші динамівці грають з «Зенітом». Реванш на нічию в першому колі.
— Футбол — це не те.
— Ну, ще... — Він прикусив язика, але вже було пізно. Вероніка підскочила до нього, вхопила за руку.
— Кажи, кажи, кажи! — затанцювала коло нього. — Не відпущу, поки не скажеш. Ну! Володю, я ж тебе...
— Мовчи, скажу.
І він сказав їй про той будинок і про свою долю, яка мала сьогодні там вирішитися.
— Боже, який осел! — сплеснула Вероніка. — Вій не міг сказати мені хоча б учора! Адже там мій батько! Від нього все залежить...
— Вероніко, не смій так говорити! Це має бути чесно, найперше — це чесність! Однаково я не сказав тобі свого девіза і ніколи не скажу, і нікому не скажу, навіть рідній матері.
— Не скажеш, то й не треба! Я подзвоню батькові, хай шукає, хай здогадується, хай що хоче робить! Боже, все залежить від якогось ідіотського слова! Девіз! Дитячі іграшки! І там сидить десяток дорослих людей і ламають голови. «Товариші, я вважаю... Виходячи з високих завдань, які стоять перед нами...» Ходімо зі мною до автомата, я подзвоню.
— Не смій!
— І подзвоню, і подзвоню! Що ти мені зробиш? Я вільна робити що хочу.
— Я забороняю тобі. Це просто нечесно: витягла з мене мимовільне зізнання, а тепер хочеш скористатися...
— Дурню, я ж хочу тобі добра, я ж тебе...
— Мовчи! Не хочу нічого слухати! Забороняю тобі будь-що робити з приводу цього. Куди тобі треба? Давай я підвезу.
— Ти гадаєш, що завезеш мене в таке місце, де немає телефону? Помиляєшся, в Києві скрізь тепер є телефони. Навіть на нових масивах! Навіть у Корчуватому! Боже, який осел, він не міг сказати мені хоч учора!
Вона висмикнула свою руку з Володиної (тепер уже він держав її) й побігла від нього через площу просто до тих чоловіків, які ще й досі не діждалися таксі, але зате мали змогу ще раз подивитися, як мелькають у них перед очима дивовижні дівчачі ноги.
— Не смій, чуєш! — гукнув навздогін їй Володя. Не зупиняючись, вона послала йому повітряний поцілунок.
В міськкомі партії йому сказали, що секретаря сьогодні не буде, він — в Інституті житла на засіданні жюрі. «От тобі маєш! — подумав Володя. — Ще й секретар. Все до одного. Ох і день!» В коридорі він зіткнувся з якимсь працівником міськкому комсомолу, і той ухопився за Володю, як за останню свою надію.
— Товаришу Пушкар! А ми вас з самого ранку розшукуємо! І на роботі, і вже додому посилали. Мерщій до нас, у пропаганду!
— Та що там у вас таке? — лінькувато повернувся до нього Володя і подумав: «Невже ще й там буде щось про... жюрі?»
— Прибули іноземні кореспонденти, розмовляють з представниками нашої молоді. Давай їм такого, давай їм отакого.
— А мені з ними сьогодні не хочеться розмовляти.
— Ну-ну, як це так не хочеться, коли треба! Вони не вірять, що в нас є такі, хто працює і вчиться.
— Не вірять — то й не треба.
— Але ж їх треба переконати!
— Шкода часу.
— Слухай, Пушкар, ти якийсь... політично індиферентний сьогодні. Що це з тобою?
— Зуб болить.
— Ну-ну, без жартів.
— А без жартів — то в нас сьогодні скандал. «Буддеталь» не дає матеріалів.
— Натиснемо на «Буддеталь»! Через міськком партії.
— Нема секретаря.
— Я домовляюся в промисловому відділі. А тим часом ти допомагай нам.
— Сказав же: не мастак я на ці речі.
— Ну-ну, всі ми не мастаки, а комусь же треба...
Міськкомівець потихеньку підштовхнув Володю, і вийшло так, що той без будь-якої охоти, але все ж ішов туди, куди було треба отому настирливому хлопчикові, який міг би, мабуть, «організувати» навіть рідного батька.
У великій кімнаті Володя побачив знайомих секретарів міськкому, кількох працівників апарату, кількох незнайомих хлопців і дівчат з наших і цілу купу якихось бородатих, обвішаних фотоапаратами, озброєних самописками й аршинними блокнотами жвавих чоловіків. Очевидно, це й були зарубіжні журналісти. Нашестя іноземців на Київ. Цілі табуни іноземців на київських вулицях і площах, в київських музеях, на заводах, в установах, у міністерствах. Незнаний світ відкривається їм у великому радянському місті, незнаний і чарівний. Золоті бані Лаври, дрімотливо-велична Софія, фантастичний Русанівський масив над дніпровською затокою, мальовничі натовпи на Хрещатику. Хрестові походи кореспондентів з-за морів і океанів.
«О-о, ми бачили ансамбль Вірського! Ми хочемо бачити землю, яка породила таких людей».
Ви ще й не таке побачите. Ще й не таких людей.
Володя привітався. Секретар міськкому представив його гостям. На нього відразу сипнули горохом запитань.
— Пушкар? Це українське прізвище?
— Українське. Київське навіть. Коли ще в князів не було гармат, а користувалися їхні вої тільки пращами для кидання каміння, то при великих пращах-катапультах були спеціальні «пускарі», тобто ті, хто пускав каміння у ворога. От звідти й пішло: Пускар, а потім — Пушкар. І Пушкін — теж звідти.
— Отже, Пушкін — українське прізвище?
— Ні, російське.
— А Пушкар — українське?
— Українське.
— А чи немає тут нез’ясованості?
— Не бачу. Наші народи мають спільне походження. Це два брати.
— Ви вчитеся?
— На останньому курсі будівельного інституту. На вечірньому.
— І працюєте?
— Так.
— Ким ви працюєте?
— Шофером на будівництві.
— А ким будете по закінченні інституту?
— Архітектором.
— Сьогодні ви шофер, а завтра вже можете стати архітектором?
— Можу стати.
— Чи нема тут протиріччя?
— Аж ніякого.
— Генеалогічне дерево вашого роду має тисячолітню історію, звідси, очевидно, ваш філософський погляд на світ?
— Поки що я вважав себе просто київським хлопцем, якщо вам подобається величати мене ще й філософом... — Володя розвів руками, посміхнувся...
— У вас, очевидно, дуже лагідний характер.
— Моя мати іншої думки.
— Чи є у вас сердиті молоді люди?
— Якщо маєте на увазі тих, що носять светри і не бриють бороди, то трохи є.
— Ні, маємо на увазі тих, які кидають виклик суспільству, критикують його, заперечують.
— Знову ж таки, дивлячись, яке суспільство.
— Ваше, ясна річ, соціалістичне.
— Ні, таких теж нема. Ваше, капіталістичне, — заперечують.
— Але сердиті?
— Ні, навпаки, лагідні молоді люди.
— Такі, як ви, вам хотілося б сказати?
— Приблизно.
— Отже, ви лагідні і лагідно заперечуєте?
— Ні, якщо ми заперечуємо, то не лагідно, а сердито.
— Дивно.
— Я сам дивуюся, — сказав Володя.
— Ви більше нічого не можете нам сказати?
— Більше нічого. Дякую за увагу. І до побачення. У мене сьогодні трохи важкуватий день. Можливо, що ще до вечора я стану архітектором.
— О, це було б надзвичайно цікаво!
— Я сам так думаю. Якщо ви побудете у нас до завтра, то дізнаєтесь, чи став я архітектором, чи ні. Обіцяти точно не можу, але бажання в мене таке є.
— Це майже чудо. Ми присутні при народженні чуда!
— Щомиті в нашій країні відбуваються великі й малі чуда.
— Нам пощастило!
— Ні, якщо вже пощастить, то насамперед мені.
— У вас неймовірна певність свого щастя!
— Ви не помилилися.
ГАРМАТИ ПАЛЯТЬ: БАХ! БАХ! БАХ!
Брайко завжди вважався безголосим. Мабуть, завдяки своїй безголосості опинився на такій неймовірній висоті — в заступниках самого Кукулика.
