Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Авто вже рухалося повз натовп, що оточував хату. Люди сиділи і стояли довкола паркану, гомоніли, розстеляли на траві ковдри, розкладали на них сніданки - яйця, хліб, молоко, - годували дітей, неголосно перегукувались.
- Ти тільки поглянь… - прокоментула Єва, повільно об’їжджаючи зграйки людей і пильно розглядаючи юрму.
За вікном автомобіля пропливали обличчя насторожених чи зосереджених підлітків в інвалідних візках, матерів з немовлятами на руках, родин, одягнутих по-святковому…
- Зупини хоч на хвилину! - не витримав Дан.
Двічі просити не довелося. Єва зупинила машину біля кількох автівок, серед яких були й іномарки.
Одразу розпочати із запитань [розпитувань] їм здалося незручним, тому довелося знайти кінець черги й зачекати, поки вляжеться ревнива увага людей у черзі.
- Це надовго? - навмисно байдужим тоном спитала Єва у жінки в білій хустці. Та здивовано поглянула на неї:
- Хто ж зна… Я тут зі вчорашньої ночі…
- Ого! - присвиснув Дан і жінка докірливо зиркнула в його бік.
- Жити захочеш - постоїш… - пробурмотіла вона.
- А що це означає? - наважилася запитати Єва, штовхаючи Дана в бік.
Той стенув плечима, відійшов від натовпу, закурив, поглядаючи, як Єву в одну мить оточило кілька жінок. Роззирнувся. Краєвид нагадував попередні ліс з полем, але день був теплішим, і тому це поле звучало невидимими комашиними оркестриками: стрекотали коники, гули бджоли, навіть звідкись у цю музику час від часу втручалося жаб’яче кумкання. Від слухання цієї симфонії його відірвав Євин голос, що пролунав повним дисонансом із навколишніми звуками.
- Значить так, - сказала вона. - Це будинок святої Аугустини…
- Що? - не зрозумів Дан.
- Саме так! Вона лікує і передбачає майбутнє. Часом знаходить пропалих безвісти. Ну і таке інше…
- Ага, чергове шоу… Рушаймо далі… - ліниво промимрив заколисаний полем Дан, котрому вже марилося нагріте сонцем сидіння автівки і кілька солодких снів про посмішку глухоїнімої офіціантки. Тепер, у цих снах, він міг робити з нею все, що завгодно.
- І тобі це зовсім не цікаво?
- Зовсім.
- А от мені цікаво! - різко відказала Єва. - Я ніколи не бачила провидиць. І якщо ми вже тут, варто скористатися нагодою.
- Ти хочеш сказати, що ми стирчатимемо в цій шаленій черзі?!
- Жіночки кажуть, що часом вона приймає досить швидко. Ну давай побудемо тут хоча б годинку!
- А що я можу сказати, не я ж тут керую… - пробурмотів Дан.
- Ну от і гарний хлопчик! - зраділа Єва, - Тільки у нас із тобою один «мінус» - немає цукру.
- Якого ще цукру?
- Кажуть, що до Аугустини несуть грудку цукру, на якій треба поспати ніч.
- Що за маячня? Я зараз злітаю в місцевий магазин і куплю цілу пачку рафінаду!
- Пачку не треба, а от пару шматочків не завадить, - згодилась Єва.
- Звісно, поспати на них ми не встигнемо.
Вони засміялись.
Єва зайняла чергу за балакучою жінкою, котра одразу ж почала переповідати різні випадки чудес «святої Аугустини». Єва майже не слухала її, затуливши очі сонцезахисними окулярами. В темряві їй примарилася остання картинка, побачена у дзеркальце заднього бачення: постать Івана на дорозі, котра зменшувалась і зменьшувалася, доки не перетворилася на малесеньку чорну цятку…
Дан повернувся з цукром. Тут ще продавали його на вагу і тому він тримав у долоні два невеличких безформених шматочки - таких, які вона бачила лише в дитинстві.
Дан сів поруч.
В якусь хвилину черга загула і зарухалась - певно, надійшов час «прийому».
- Слухай, а навіщо це нам? - не вгавав Дан.
- Візьмемо інтерв’ю, - безапеляційно заявила Єва. - Гадаю, їй потрібна реклама, як усім іншим смертним. Дивись… - смикнула його за рукав.
Обличчя людей немов за командою повернулися до входу в будинок.
На поріг вийшла жінка в білому фартусі, кивнула головою до присутніх і запала мертва тиша.
Жінка в фартусі промовила:
- Десять жінок із дітьми до трьох років!
Одразу ж черга зарухалась, з неї почали виходити жінки, тримаючи малих. Жінка пропустила всіх до середини і зачинила двері.
- Не люблю я всього цього… - промовив Дан.
- Я, в принципі, також…
З дверей почали виходити жінки. Їхні обличчя були урочистими, дехто ледь стримував сльози.
Далі все пішло досить швидко:
- Чоловік п’ятидесяти семи років з чорною рукою!
- П’ять осіб із болями в шлунку!
- Сім безплідних жінок до тридцяти років…
І так далі, і тому подібне. Дан і Єва занудьгували - нічого незвичайного. Всі виходили з однаковими мінами на обличчях. Хтось навіть прикладався вустами до землі під парканом.
- Маячня… - посміхнувся Дан, коли жінка в фартусі знову вийшла на подвір’я. - Зараз викличе безногих… Потім - безруких… Село…
Жінка уважно роздивлялася публіку, вирішуючи, як правильно сформулювати наступний виклик. А потім помахала комусь рукою.
Дан штовхнув Єву в плече:
- Це - нам?
Єва озирнулась - за її синою нікого не було, отже жест стосувався їх. Єва вказала на себе і Дана пальцем і жінка закивала головою.
- Камеру взяти? - запитав Дан.
- Спочатку домовимось… - пошепки відповіла Єва і пішла до дверей. Натовп розступався перед ними.
- Доброго здоров’я, - привіталась із ними жінка. - Я не знала, як вас покликати. Аугустина мені сказала: «Жінка в джинсах і чоловік із камерою».
- Камери у мене немає… - чомусь зніяковів Дан.
- Проходьте.
Жінка впустила їх до хати і зачинила двері. Темрява і прохолода пахли м’ятою, вишнями і кавою.
Довгий передкопкій закінчувався просторою кімнатою. Там за столом сиділа та, котру називали Аугустиною. Єву охопило дивне почуття: вона вже знала, що ніколи не запам’ятає обличчя цієї жінки, скільки б не дивилась на нього. І ніколи не визначить скільки їй років…
Жінка в фартусі кудись зникла. А ця із посмішкою мовчки дивилася на них.
