Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
ві: — Кажи!
— То, справді, просто, — усміхнувся Ярко. — Початок
Відродження, епоха гуманізації, яка проголосила: кожен має
право займатися вільною творчістю, а перевага людини в її
гідності, і тільки в тому…
— Кажу ж, як в Україні, — знову встряг Аврора. —
У нас — революція гідності. Крутіша за все кватроченто.
— …Людям складно притримуватися простих істин, — про-
довжив Ярко. — А найскладніше розібратися в тому, чи є сво-
бода волі.
— Свобода волі? Дивне поняття, — мовила Мар’яна.
— Над тим сушили мізки мислителі від Аристотеля до Бер-
дяєва і Хокінга, — кивнув Ярко. — Філософи кватроченто для
себе цю проблему розв’язали: свобода волі — першопричина
злетів людського духу.
— Просто… треба менше базікати, а робити справу, —
сказав Біджо.
— То так, то так! Засиділися ми… — заторохтів Аврора.
Уже підскочив, збирав тарелі зі столу. — А все Мар’янині
тефтелі. Даси рецепт? Я подарую його своїй майбутній дру-
жині на першому побаченні, щоб заздалегідь знала шлях до
мого серця.
— Уже йдете? — Мар’яна і сумніву не мала — зараз Біджо
з Авророю заберуться геть, і вони з Ярком врятують цей не-
ймовірний вечір… Уже ніч…
— Ми тільки по карабіни заскочили, — пояснив Ярко. —
І перекусити.
— Так, так! Ми по карабіни, троси, — ніяк не вгамо-
вувався балакучий Аврора. — Бо на Майдані відчайдухи на
135
«йолку» лізуть без страховки. Ще повбиваються. Треба то
виправляти.
Мар’яна розгублено глянула на Ярка.
— Ти теж ідеш?!
Дужий Біджо зорієнтувався миттєво: вхопив легкого Авро-
ру за шкірку і витяг у коридор.
Ярко не виправдовувався, не скиглив, не віджартовувався,
та Мар’яна бачила синю жилку, що пульсувала на його скроні.
— Залишся… — прошепотіла. — Благаю!
Ярко знітився, ніби йому на голову напхали корону, всі нав-
круги впали долілиць, заніміли. Узяв Мар’янині долоні у свої.
— Ми поговоримо… І про цей день, — сказав упевнено.
— Коли?
— Згодом. Просто уяви, що я на роботі.
— Майдан — робота?
— Діло. Просто в такі часи ясніше розумієш, у чому твоє
справжнє діло.
— А я? Я — не діло? — Мар’яна відчула себе маленькою
ображеною дитиною. А Ярко був старшим. Значно старшим.
— Ти — назавжди, — мовив. — Майдан мине, а ти… ніко-
ли, — замовк.
Мар’яна глянула на Ярка, як на божевільного.
— Ти сам віриш у те, що ми — на все життя?
— Так.
— А я — ні!
— Чому?
— А я забобонна! От зустрінемо Новий рік разом, тоді по-
вірю… що цілий рік з тобою буду. Чи ще довше…
— Ми зустрічатимемо разом кожен Новий рік, — пообіцяв
Ярко низьким хриплуватим голосом. — І цей…
До 31 грудня 2013-го — три дні, у кишені шість тисяч гривень
без копійок. В інші часи Мар’яна би і за півгодини їх спустила, та нині — все інакше, все по плану. Забула… Геть забула, що
136
гроші чужі, що в агенцію не ходить, що в Дніпропетровську
порожніє готельний номер, а Хотинський же перевірить… Та до
біса! Буде так! 31-го зранку обійме божевільного Ярка, скаже: ти тільки мій. Усі поснули — друзі, вороги… Справи зникли,
битви затихли — свято! Глянь-но, як я все підготувала: купила
келихи тонкого скла, лляну скатертину, шампанського, кав’яру
і сиров’яленої конини, бо то смачно. І мандарини. Усю кімнатку
неодмінно має заполонити запах мандаринів. Карпатський ліж-
ник накриє біле тонке простирадло, що його мати так вчасно
напарила доньці, коли та до Хотинського переїжджала. Гарне
простирадло, нове, ніким так і не прим’яте.
— І свічки! Свічок же не забути купити! — усе складала
список закупів, одне ламало файну фантазію — у кімнатці
Ярка, здається, ніколи не жив телевізор, і хоч Мар’яна тільки
раділа, що тривожні теленовини з Майдану не відволікають її
від новорічних клопотів — досить того, що Аніта з Федею бу-
бонять! — та новорічна ніч без телевізора здавалася прикрим
непорозумінням. А куранти? А загадати бажання?
— Телевізор куплю! — вирішила зопалу. — Здивую Ярка.
То різні речі: надумати здивувати когось і просто жити, ви-
кликаючи щире здивування людей. Ярко просто жив, дивуючи
Мар’яну щохвилини. Уночі 27-го не пішов, грюкнувши двери-
ма. «Дожену», — кинув Аврорі й Біджо, вклав Мар’яну на
матрац, обійняв.
— Засинай… — шепотів на вухо. — У тебе такі прекрасні…
такі трагічні юдейські очі… У них історія тисячоліть… Заплющуй
очі — сни вже йдуть. Свіжі, нові…
— З мандаринами…
— З мандаринами, радістю… Спи…
«Сплю… Вже другу добу поспіль…» — подумала Мар’яна,
засинаючи.
«…І просинатися не хочу!» — зранку наступного дня всіла-
ся на матраці, зажурилася: десять діб волі лишилося. Лише
десять діб безпонтового лайфу на узбіччі, сказав би Хотин-
137
ський, та Мар’яна згадала чомусь тата, вірші про одуховлені
хати, у яких кожен жилець лишає свій слід назавжди…
Прискіпливо обдивилася кімнатку.
— Телевізор куплю! — прошепотіла.
Не гаючи часу, підхопилася, давай збиратися. Мобільний
задзеленчав — Хотинський, Хотинський, знову…
— Не знайшла ще підзарядки, — косувала на телефон,
вдягалася. — Не відповідатиму! — вирішила. Вимкнула теле-
фон, аби не смикатися від кожного дзвінка, гайда в місто.
Гаванський міст на вітрі скреготів, як стара фіра, підганяв
перехожих. Густі хмари прибили небо до землі, давили Мар’я-
ні на плечі, сипали в очі колючим снігом. Бігла, мружилася —
та хоч буревій! Добереться до найближчого супермаркету
електроніки будь-що! І хто зупинить?!
— Мар’яно!
Завмерла, озирнулася: Ярко?..
Потомлений, блідий. Усміхався. Ішов Гаванським мостом
до Мар’яни.
Зірвалася, заспішила назустріч. Обхопили одне одного, на-
че віки не бачилися.
— Мій ти… Мій…
— Це тобі, — Ярко дістав із кишені двійко помаранчевих
мандаринів на гілочці із зеленим листям, поклав дівчині на
долоню.
— Мандарини… — усміхнулася.
— Знак, — сказав Ярко, наче всі сумніви Мар’янині йому
давно відомі. — Що сон — реальність, а реальність — сон,
який варто змінити.
Мар’янине серце перекреслило філософські сентенції: хіба
до них, коли Ярко ледь на ногах тримається?
— Ходімо додому…
— Вибач. Маю допомогти Біджо, у нього мама захворіла.
— Нащо ж вирвався?
— Мандарини…
138
Дідько! Мар’яна так і не перейшла того дня Гаванський міст.
Повернулася до кімнатки зі знаком «фольксвагена» на две-
рях — спантеличена, розгублена. Не вписувався телевізор
у кімнатку! Не вписувався в Ярків світ, куди вона занурилася
по маківку: тут усе дивувало, ламало стереотипи і штампи,
знищувало найменшу фальш, лишаючи цеглини вічних мону-
ментальних істин: Мужчина, Жінка, Кохання…
— Він божевільний, — вкотре повторила зі щирим захва-
том. І тільки одне невтримне жадання: от новорічна ніч, у ній
Ярко, Мар’яна. До дідька телевізор, куранти… Хай не буде
льняної скатертини, кав’яру, шампанського — бажання вже
не змінити. Мар’яна дістане з гаманця іконку Богородиці, яку
завжди носить із собою, аби гроші водилися, вибачиться перед
Божою Матір’ю за те, що діставала її дурними проханнями,
і присягнеться любити Ярка вічно… Певно, все те назавжди
змінить її життя: викреслить Хотинського, викличе обурення
матері, теплу посмішку тата, насмішкувату іронію колег по
роботі, проте… агенція теж зникне з Мар’яниного майбуття,
як справа, на яку не варто витрачати час, бо справи теж мають
бути справжніми, як усе в житті. Як кохання…
— Не скажу Яркові все те зараз же! Витерплю до новоріч-
ної ночі! — карколомне рішення залило серце натхненням,
