Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

Невдовзі мандрівники потрапили на заросле старе болото. Чорні верби навколо наїжачилися нечистим гілляччям. Звичайний ліс закінчився. Замовкли птахи. Під потемнілим небом розкинувся зловісний чуй-ліс, правічна межа світів. Стежка не зникла, але обабіч неї виникли знаки смертельного зла: почорнілі кістяки, конячі й коров'ячі черепи. Лиховісна тиша панувала у предковічному лісі, перетвореному на пастку.

Та істота, яку Майстер назвав Пожирачем, давно вже відчула наближення здобичі. Для неї, вічно голодної, лютої і примітивної, мандрівники та їхні коні були лише шістьма барилами зі свіжою кров'ю. В уяві брата Янгеля виникали занесені з нелюдського мозку кровожерливі образи. Перед очима хилиталися і парували шматки ще живого м'яса, з рота не зникав знудливий присмак. Волю Архіваріуса зминав могутній затягуючий заклик. Його, мабуть, відчували і коні, які приречено йшли на загибель. Брат Янгель тримався на останніх ланцюжках волі, дивуючись незворушному спокоєві Майстра і рішучому виразові на Фанероновому обличчі.

Стежка вивела до болотяного острівця. Тут росли велетенські верби й вище людського зросту піднімалася папороть. Біля великого, порослого моховинням каменя Майстер спішився і вийняв з дорожнього сака дворучну сокиру, зроблену із сірого металу. Паладин покрутив мечем, розробляючи м'язи руки. Потім взявся за пістолі.

— Не треба, — зупинив його Майстер. — Кулі, брате, тут не поможуть.

— Пожирач невразливий для куль?

— Якщо я не помилився із визначенням тілесної природи Пожирача, його принципову плоть захищає панцир, твердіший за кабанячі мозолі. Також закликаю вас обох стерегтися доторків тої потолочі. Його мацаки, хоча й не броньовані, але вкриті роз'їдаючим і отруйним слизом.

— Уперше чую про такого звіра, — визнав Фанерон.

— Ви, напевне, здивуєтеся ще більше, але один із наших вчених братів довів, що найближчими подобами Пожирачів є морські потвори: спрути і кракени. Але не питайте мене, яким дивом морська почвара опинилася у цих краях. Я не знаю.

— Колись тут було море, — раптом повідомив брат Янгель.

— Так. Це було дуже-дуже давно, — Майстер подивився на яснобаченника з повагою. — І про це знають Обрані. Але Пожирач не міг пережити стільки еонів [84].

Янгель не відповів. Чергова хвиля кровожерної ментальної Сили прокотилася його свідомістю, яснобаченника затрусило і знудило.

— Він зовсім близько, — сказав Фанерон.

— Він он за тими вербами, — підтвердив Майстер і крутонув сокирою над головою. Зброя хижо свиснула.

— Ваш меч, брате, — сказав він Паладинові, — швидше за все, не розрубає панцира. Рубайте мацаки… О! Будьте уважні.

Те, що побачили посланці Ордену за мить після попередження Майстра, здалося Фанеронові і Янгелю справжнім кошмаром. З-за дерев з неочікуваною для такого створіння швидкістю виповз неоковирний живий мішок трохи нижче людського зросту, вкритий бридкими зеленими наростами. «Мішок» потворно хилитався, з-під нього зміїлися чорні мацаки, пласкуваті, масні. Фанерон тепер теж відчув ментальну атаку створіння. У лицаря потемніло в очах, він ледве не впустив меча на землю. Непідготовлена людина мала б тільки від цього прояву Сили втратити волю до боротьби.

Але на Майстра ця зброя Пожирача зовнішньо ніяк не подіяла. Він зайняв позицію за каменем, уважно стежачи за переміщенням «мішка». Почвара спробувала обповзти камінь. Тоді Майстер застрибнув на камінь і ударив «мішок» сокирою зверху униз. Так лісоруби розрубують колоди. «Мішок» під цим страшним ударом зім'явся, з-під леза сокири виступила світло-зелена піна. Але пружна броня страшидла витримала. Розлючений Пожирач блискавично викинув довгі мацаки, намагаючись вхопити Майстра за ноги. Фанерон зробив різкий фехтувальний випад, меч бритвою пролетів уздовж брили. Двійко перерубаних мацаків сповзли камінним боком на траву. З них теж полилася зеленкувата жижа. «Мішок» спритно перекотився в бік Паладина і кинув на нього цілий жмуток мацаків. Знову блиснув сірий метал сокири. Ще один, глибший розріз перекреслив тіло Пожирача.

Мацаки таки дісталися обличчя і рук Фанерона, які від їхнього доторку відразу вкрилися опіками. Долаючи біль, лицар ще двічі махнув мечем, відсікаючи отруйні відростки. Тим часом Майстер зістрибнув з каменя і спромігся на удар такої сили, що панцир почвари тріснув і зелена кров бризнула фонтаном. «Мішок» забився у конвульсіях.

— Смерть тобі, Війже! — крикнув Майстер, додавши до цього вироку той таємний орденський заклик, який тисячі років до того дня переможно лунав над тілами вбитих жерців Амона, який прошепотіла Юдит над тілом Олоферна і котрий, як подейкують, почув перед смертю король Філіп Проклятий.

Пожирач сіпнувся, стікаючи зеленим соком свого життя, його «мішок» нагло здувся і став подібним до товстого пульсуючого коржа. Але Майстер не припинив бити сокирою в тіло монстра. Обрубки мацаків за кілька хвилин припинили сіпатися. «Корж» розсікли нові рани, з-під нього почала розтікатися зелена калюжа. Різкий неприємний запах розійшовся чуй-лісом.

— Брате Архіваріусе, допоможіть Паладинові, — наказав Майстер Янгелеві.

Уражені ділянки обличчя і рук Паладина на очах почорніли — немов обвуглилися. Ягель, заточуючись, підійшов до лицаря, дорогою виймаючи із потайних кишень кереї металеві коробки з лікувальними мазями і корпією. Прибитий болем, Фанерон тим часом важко осів на землю. Його трусило, немов у лихоманці. Коли Архіваріус почав накладати на опіки свої помічні мастила, лицар раптом заплющив очі і втратив свідомість. Майстер підійшов, оглянув його рани і сказав:

— Справа гірша, аніж я сподівався. Це якась незвичайна отрута, яка діє і як трунок, і як кислота. Вона вже просоталась до гуморів його тіла. Він помирає. Нам треба борзо дістатися до місця Сили, щоби встигнути зупинити його душу на дорозі до Моста і Сяйва. Напевно, це місце десь отам, — Майстер показав у глиб острівця.

Вони удвох підхопили безтямного Фанерона і понесли у напрямі, вказаному Майстром. Війґове лігво розташувалося між поставленими колом брилами, у яких Архіваріус упізнав старе поганське капище. Місце Сили було загиджене залишками трапез монстра та його випорожненнями. Але вибирати і бридитися наразі не доводилося. Фанерона брати по Ордену поклали просто на розтрощені людські й тваринячі кістяки. Майстер почав читати мантру виклику Сили, а брат Янгель лише змучено роздивлявся навколо. Йому раптом подумалося, що у Пожирача могли бути виплодки, і він страшенно тим забентежився.

Але від Війґових виплодків Бог їх милував. Майстер закликав Силу і чекав. Час у лиховісному лігві наче уповільнився, припинений багатьма вимірами незримих енергій. Спочатку здавалося, що Паладин, зачеплений хвилею дикої Сили, вертається з потойбіччя. Він ворухнувся, стиснув правицю в кулак. Але вже за хвилину тіло лицаря знов завмерло і розпружилося.

— Не на часі смерть твоя, світлий брате, — промовив Майстер. — Не на часі…

А брат Янгель згадав один із найдавніших і найповажніших титулів Майстра Зброї — Kadosh Cadaverifero. Що означає, окрім іншого, «Священний Смертоносець».

[Гайчарів байрак, лівий берег ріки Самари, нарозвидні 29 червня 1673 року]

Джура розбудив Реву тихим доторком. Козак рвучко підвівся, очима питаючи в Харка: «Що сталося?»

— Вовки! — повідомив той.

Місце їхньої ночівлі було посеред поля. Навіть багаття козаки не розпалювали, аби не виявити своєї стоянки. Рева відразу оцінив небезпеку і намацав біля ліжника заряджений мушкетон. У темряві він не побачив звірів, але Джура показав розчепірені пальці двох рук. Це означало, що звірів більше десятка.

— Я зможу їх відігнати, — раптом почувся голос Двійї.

— Це вовки, — сказав Рева, вкладаючи у два слова увесь свій досвід багатьох полювань на степових хижаків, сильних, розумних і безжальних.

— Маю товчену кістку шамарай-звіра, — сказала Двійя таким тоном, яким полководець повідомляє про наявність у своєму арсеналі сотні важких гармат.