Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор (бесплатная регистрация книга .txt) 📗

– Думаєш? – спитав я.

– Думаю, – відповіла вона й ляснула ще раз.

– Годі. Я зрозумів… Вибачатися не буду. Я рідко коли це роблю… А зараз ще й не знаю за що.

– Не знаєш за що?! – скрикнула вона, і бармен тут-таки прикрутив музику, щоб бути в курсі нашої сварки.

– Не знаю. Я просто не пішов на день народження дівчини, яку бачив раз у житті. Натомість я постарів. Думаю, це краще.

– У тебе з головою все гаразд? Ти не змінився… – вона зробила паузу й зиркнула на мене, – зовсім. Як ти міг постаріти?

– Я це відчуваю… І дещо переоцінив…

– І що в тебе тепер на першому місці?

– У тому-то й справа, Олесю. У мене тепер немає ані першого, ані другого, ані третього місця… Є тільки… бажання та мрії.

– Коротше, я на тебе образилась… Якщо тобі є, що мені сказати, кажи. А ні, то…

– То що?

– То придумай щось… Я не хочу тебе втратити. Мені з тобою добре…

– Мені з тобою теж добре… Давай так. Тут ставимо крапку…

– Ти хочеш сказати, що між нами все скінчилось?.. Через те, що ти не прийшов на день народження?.. Та ні, я не настільки на тебе образилась…

Нам принесли еспресо.

– Олесю, пташко, повір, краще буде, якщо ми просто будемо знати, що ми є… Ти знатимеш, що є я, а я знатиму, що є ти…

– Діло твоє, – мовила вона, випила залпом каву, накинула куртку, поцілувала мене в щоку й пішла. У дверях вона обернулась.

Я так само одним ковтком осушив чашку. У цю мить підійшов бармен і поставив на стіл іще келих рому.

– За рахунок закладу, – сказав він.

Я подякував. Посидів трохи. Поклав гроші за каву й пішов. За дверима бару було темно. Я пішов вулицями до своєї зупинки. Подзвонив Шалапуту й домовився про зустріч на завтра. Той погодивсь.

У Харкові я мав багато знайомих, кількох вірних друзів, але відчував себе самотнім. Я нікому не міг сказати слова, нікому не міг сказати, як мені… А було мені паскудно… Здавалося, що я геть сам і зовсім нікому не потрібен. Ніхто не цікавився моїми справами. Ніхто не обнімав мене, щоб утішити чи заспокоїти. Я робив, що знав: вів війну проти себе й водночас був у злагоді з собою.

36

Із Шалапутом ми стрілись у звичному для нас кабаку на Полтавському Шляху.

– Добре, що ти подзвонив, – сказав Льоха.

– Кому добре?

– Не дурій, Утко. Якщо ти заплутався, то мені пох…й, ти ж знаєш. Мене цікавить тільки справа. Що ти дізнався? Які факти маєш і чи маєш узагалі?

– Я тобі так скажу… Завтра я хочу це діло закрити.

– Он воно як! І яким чином? – Шалапут трохи повеселішав.

– Завтра я зваблю Катерину.

– Що?.. Вона ж… він же ж… Ти що, охрінів?

– Завтра я з нею зустрінуся. Свого хлопця, майбутнього чоловіка, як його там… вона не любить. Думаю, на зраду піде легко. Вона цього ніколи не робила. Я знаю таких, як вона. Їй потрібна мить, випадок. Розумієш? У кожному разі, я говорю тільки про поцілунки й пестощі. У той час, як ми будемо цілуватися, зроби пару гарних кадрів. Наш клієнт мене ніколи не бачив і ніколи не побачить. Значить, я легко можу стати тим, із ким зраджує його наречена… Покажеш йому знімки. Отримаємо бабки. І все.

– Діло кажеш. Мені твій план подобається.

– Ще б пак!

– Тільки ось що… Як ти з нею стрінешся? Вона ж подруга Олесі й навряд чи буде зустрічатися з тобою без неї. А при своїй дівчині цілувати іншу… не вийде, Утко.

– З Олесею – усе, – сказав я сухо.

– Коли?

– Та яка тобі різниця?

– Як же ти тоді зустрінешся з Катериною?

– У мене є номер її мобільника. Мені його дала Олеся на випадок, якщо я їй не додзвонюсь…

– Нічого собі, – трохи дивно навіть для мене самого відреагував Шалапут.

– Я наберу тебе завтра й скажу, де й о котрій ти повинен бути, щоб нас сфотографувати.

– Домовились.

Я встав, потис йому руку й пішов. Після мого «старіння» мені стало неприємно спілкуватися з Шалапутом. Чому саме – я не міг пояснити.

Коли я подзвонив Катерині, то відчув з її голосу, що вона чекала на мій дзвінок. Це мене трохи збентежило. Жіноча інтуїція? Так чи ні, я призначив зустріч у кав’ярні на «Науковій», де подавали суші, які я, правду кажучи, терпіти не можу. Але мені підходила ця кав’ярня, бо в ній були великі вітрини. Я подзвонив Шалапуту й назвав місце та час зустрічі з Катериною. Він мав обрати зручну позицію для гарних кадрів, якщо кадри зради можуть бути гарними.

Я прийшов раніше. Офіціантка принесла меню. Я обмежився чашкою кави. Катерина запізнювалась. Я сидів і чекав. Замовив іще одну чашку кави. Катерини не було. Прочекавши хвилин тридцять, я зателефонував їй. Вона не відповідала. Мене це розізлило. Я хотів якомога швидше вирішити цю справу. Дати всім усе, чого вони хочуть: замовнику – докази зради, підозрюваній – саму зраду, адже саме нею вона тримає себе біля «коханого», Шалапуту – гроші за роботу, а собі – спокій. Коли я попросив рахунок за каву, вирішивши все ж таки піти звідси, до кав’ярні влетіла Олеся. Я завмер на місці. Вона важко дихала, її обличчя палало. Олеся підійшла й ляснула мене по щоці. На цей раз по правій. Посмішка в офіціантки, яка стояла біля мого столика, щезла.

– Думаєш?

– Думаю, – мовила Олеся й ляснула мене вдруге.

І хоч я підсвідомо знав, що отримаю другий ляпас, нічого не зробив, щоб його уникнути.

– Ми ж, здається, усе вирішили…

– І саме тому ти одразу зустрічаєшся із моєю найкращою подругою? Ти через неї мене кинув?

Я попросив її заспокоїтися й сісти. Вона відмовилась.

– Якщо не сядеш, я встану й піду, – сказав я.

Олеся сіла. Я замовив дві кави. Свою зустріч з її подругою пояснив брехнею, мовляв, хотів стрітися з Катериною, щоб дізнатися, як ти. Це її трохи заспокоїло.

– Чомусь саме зараз побачила, який ти, – мовила вона.

– Який?

– Старий.

– Я тебе попереджав.

– Твій погляд сильно змінився… Він не став гірший, ні. Більш глибокий чи що…

– Олесю, ми вчора з тобою про все домовилися. Давай не будемо на цю тему… Давай просто вип’ємо кави.

– Давай.

Каву ми пили мовчки. Інколи кидали погляди одне на одного. Коли чашка спорожніла, вона подякувала мені за те, що я з’явився в її житті. Я подякував їй. Ми встали, обійнялись. І вона пішла. Я попросив рахунок. Поклавши гроші за каву, я вийшов з кав’ярні. За мить до мене підбіг Шалапут.

– Бл…дь, – почав він, – бл…дь, оце сцена.

– Це не сцена, Льохо… Це… боляче.

– Боляче – не боляче, але було красиво… Як вона тебе по щоці… А ти сидиш і знаєш, за що отримав. Потім ще… Потім вона сіла, і ви спокійно сиділи. Потім…

– Не треба мені про це розповідати, Льохо… Мій план провалився… А я думав сьогодні закінчити з цією справою.

– Ну так. Це хріново.

– Хріно-о-о-во, – протяг я. – Я хочу побути сам. Давай до дзвінка?

– Давай, – погодився Шалапут.

І щойно ми розійшлися, як подзвонила Катерина.

– Ми зустрічаємося? – спитала вона.

– Звісно, – спокійно сказав я.

– Молодіжний парк. Дитячий майданчик. Сімнадцята тридцять. Я буду чекати, – сказала вона й кинула слухавку.

Я подзвонив Шалапуту й назвав час і місце. Ми домовилися, що він сам обере позицію й буде стежити. А ще я попросив його знайти гарну гілляку на той випадок, якщо мене в цьому парку раптом почнуть бити. Шалапут пообіцяв. Я йому повірив.

Коли я підійшов до дитячого майданчика, вона вже була там і сиділа на гойдалці. На ній було чорне пальто, що ідеально підкреслювало її струнку фігуру. Я підійшов до неї, привітався.

– Добре, що ти мені подзвонив, – мовила вона.

– Добре, – погодився я.

– Будеш? – вона протягла мені пляшку віскі. Я зробив ковток і повернув їй. Вона теж відпила.

– Ти ж, мабуть, за кермом, – зніяковів я.

– Я з родини адвокатів. Мені можна.

– Он воно як, – сказав я, не знайшовши нічого кращого.

– Я тобі подобаюсь? – спитала вона в лоб.

– У тобі є іскра.

– Я багатьом подобаюсь.

– Не дивно, – сухо відповів я, зовсім не розуміючи, куди вона хилить.