Перунові стріли - Логвин Юрий (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
- Не перебивай! Тобі б тільки все рахувати та міряти. Сам ти забери своє порося та Реп’яха, та йди на Поділ до хазяїна берлини…
- Тої, що сіла на мілину?
- Ага! Слухай уважно - попрохай у нього, щоб сховав тебе. Про мене нічого не кажи. А йому поясни так: дядько кудись подався, а боярські люди хотять тебе продати в неволю…
- Хіба таке може бути?! - затремтів хлопчик.
- Все може бути. Підлотою все життя наповнено. Якщо я до жнив не повернусь, просись із ним на лодії до Іскоростеня. Там на ярмарку питай людей із нашого краю. Когось обов’язково знайдеш. Ось тобі три ногати. Тільки не марнуй гроші! Чуєш?!! Поспішай! Чуєш?!!
- А ти? Я з тобою! Я допоможу!…
- Зараз головосік буде! А до того я слід гнатиму. Це тобі не під силу. Заважатимеш… Іди з Богом!…
Перехрестив хлопчика, а сам просто кинувся бігцем назад на Поділ.
Півник усе зробив, як наказав дядько: огиря лишив у городника і віддав золотого на робітника, а Ходу і Реп’яха забрав із робочого подвір’я.
Геть під ніч дістався Півник на Поділ і наскочив на довгий хід. Було їх може з дюжину, скоморохів. Жінок, дівчат, хлопців і чоловіків. Навіть дід старий з гуслями дибав. Вели козу і ведмедя. Попереду з ліхтарем глиняним - здоровий молодик. У кінці ходу виступав кароокий Лют. І теж ніс ліхтар на довгім дерев’янім держаку.
- Гей, Півнику! - першим примітив знайомого малий скоморох. - Йдемо забавляти гостей-купців до іллінського заїзду. Ходімо!
- А старші що?
- Нічого! Пішли! Я тебе запрошую!
Та все ж перебіг наперед і спитав у вуя Лютового. Похмурий здоровань махнув рукою, мовляв - нехай іде.
Півник, притримуючи на повідцях невгамовного Ходу та похмурого Реп’яха, що все гарчав на ведмедя, почимчикував кривими подільськими вулицями.
Цілу ніч вони пробули у найбагатшім заїзді подільськім, біля Іллінської церкви.
Півник нічого сам не робив, і звірі його нічого не робили, а проте йому вдалося пригоститись і горіхами, і фігами, і калачами, і коржами… І ще чого тільки не покуштував із пундиків хлопчина!
А скільки всього побачив та почув! Особливо ж його вразили двоє скоморохів - той перший силач, що з ліхтарем був, і старезний дідусь-гусляр. Молодому для вправи натягли міцну линву між горищем комори та конюшні. І він пройшов по линві туди й назад.
А дід співав під гуслі про походи Ігоря на греків, про смерть віщого Олега, про хлопця-отрока, що здурив печенігів і визволив киян.
А коли всі стомлені нічною веремією вертались на світанку додому, то Півник не йшов, а, здавалось, танцював, і радість і бадьорість тримали його в силі.
І так йому хотілося стати вправним і сміливим скоморохом, що може по линві ходити і мечами жонглювати, і хотілося побачити Царгород золотий, і хотілося чужі мови знати, як славний київський отрок.
Він зовсім не бачив, які стомлені, підупалі духом лицедії. Він чув, що вони говорять, і зовсім не брав собі в голову, що господар пожадливий, і що його челядники все за ними назирали, щоб вони чого не поцупили, а заплатили їм удвічі менше, ніж було обіцяно.
Півник мовчав, а душа його співала від радості. Та ще здоровенний медовий пряник за пазухою переконливо свідчив, що життя веселе та щедре. А ведмідь, що поруч тріскотів пазурями по хіднику, стверджував ніби воно до всього ще й казкове!
Як прийшли додому, то просто попадали на лавки та піл і спали до полудня.
Крім старого гусляра, Півника та його звірят, що шастали подвір’ям і все обнюхували, досліджували.
Побачивши, що Півник не лягає спати, гусляр попрохав допомогти. Поклав розбовтані, розладнані гуслі собі на коліна, а Півника поставив при справних. І сказав вдаряти по струнах. А сам під ті звуки підстроював розладнані. Ударить кілька разів по своїх гуслях старий, прислухається, а тоді просить малого Півника повторити те ж саме на добрих гуслях. І нічого, до ладу виходило.
Так вони чимало часу на гуслі витратили, поки старий сказав:
- З тебе добрий помічник. Пішли, пообідаємо, ми добре попрацювали.
Коли вони ласували купецькими пирогами, пробудились Лют і канатоходець, і зразу ж до столу.
Канатоходець, він ще й з мечем танцював, невдоволено зауважив старому.
- Ти, діду, так гостей частуєш, ніби ти отаман. Хто знає, який заробіток буде завтра на базарі.
Півникові від сорому, що про нього таке виговорюють старій людині, та ще за столом, шмат застряг у горлі.
- Коли я помру - хто вам усім гратиме? Кого ви зараз можете запросити з гуслярів? Хто в таке кодло піде? Гуслярі хороші не люблять сріблом ділитись.
- То ти його збираєшся вчити? Скільки років ти сам вчився? Скільки років витратив?
- Оце вже не твоє свиняче діло! Мене не було кому вчити. А його - я вчитиму!
Півникові аж серце закалатало від радості, що такий гусляр сам його обрав для навчання.
Після цієї короткої сутички за столом на Півника вже ніхто не звертав уваги, не зиркав, що він на дурнячка у них хліб їсть.
А коли Лют пробудився, то його зразу Півник попрохав, щоб він кота-гусляра показав. Лют подивився на хлопчика округлими очима.
- Ну й забувака ти! Я ж тобі вже казав, що він жив у нас, а потім пішов на Житній базар. Там страшенно багато мишей у коморах. Туди коти зі всього Подола збігаються.
Півник сперечатись не став, але зрозумів - Лют бреше йому і не мигне.
З того дня сивобородий старець, може, по півдня навчав Півника. Сідали один проти другого. Гусляр показував, як щипати струни, як вдаряти по струнах, як приглушувати звук.
Коли старезний гусляр бачив, що Півник стомився, він говорив:
- Щось у мене пальці зомліли… Що то значить старість. Піди, Півнику, піди пограйся. Он хай тебе Лют навчить ножа метати. Він хоч брехун великий і хвалько, але ножа кидає добре… Я, коли із Святославом ходив, дуже мене ніж виручав. Якось на мене печеніг з булавою напав, а я метнув ножа - точно в горлянку. Гай, гай, спливло, минуло!…
Старий піднімав над дзвінкими струнами вузлуваті тремтячі пальці.
- Йди, йди Півнику! Ніж - зброя найперша! Без ножа чоловік ніщо! Хто б він не був - чи смерд, чи городянин, чи боярин! Ніж тебе порятує скрізь і завжди - і вночі, і вдень, і за столом, і в ліжку…
- А я ножа пообіцяв Люту, якщо він навчить Ходу танцювати. Як же я тепер?…
- Не переймайся. Якщо ти ножа свого віддаси Люту, я тобі свого подарую. Він із далекої агарянської землі.
І білоголовий старець видобув з-за пазухи ножа з вузькою колодочкою і широким лезом. Зачепив товстим нігтем блакитне лезо, і почувся звук дзвінкий і чистий, наче срібний.
Гусляр дотримав слова і віддав Півникові ножа саме тоді, коли всі лаяли Півника і кепкували з нього.
Тільки гусляр-дідусь сміявся.
- Та чи ви показились - з-за чужого срібла перейматись. Може то його господь бог випробовував?… Давай, дитино, гуслі настроїмо, якщо пальці не болять.
- Та ні, вже не болять, - озвався Півник, а думкою до тієї суботи повернувся. У п’ятницю вони ходили на Подільське торжище. Грали, гроші заробляли. Тут щоп’ятниці був ярмарок. Повертались опівночі. Після спекотного дня задуха була страшенна, і старий гусляр просто умлівав від болю в серці. Спадаючим голосом благав господа дати йому побачити схід сонця. До подвір’я його тягли під руки, бо ноги вже не тримали старого.
І саме тоді завили вітровії над Верхнім Містом, засвітились незліченні зміїсті спалахи. Земля й повітря здригнулись від громовиверження.
Обернувшись до старого, Півник побачив при блакитному сполоху - старий оживає! Дихання його вирівнялося і він починав зводитись на лікті.
Хлопчик зрадів і, незважаючи на страшний гуркіт грому і сліпучі блискавки, примостився на лаві і миттю заснув.
Потім наче на світанні хтось підійшов і збудив його від липучого сну. Єдине, що він міг ствердити потім - одяг у того, когось, був наче золотавий.
Півник протер очі. Двері відхилені. І крізь двері, і крізь вікно вливалося холодне вологе повітря.
Ще раз протер очі. Біля лавки ніхто не стояв - всіх поборкав нестримний сон…
