Ім'я рози - Эко Умберто (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗

«А вона ним є?» — спитав я.

«Щоб існувало дзеркало світу, треба, щоб світ мав якусь форму», — завершив розмову Вільям, занадто з-філософська, як на мій отрочий розум.

Другого дня ЧАС ТРЕТІЙ,

де вибухає сварка між простаками, Аймар з Александрії на щось натякає, а Адсо розважає про святість і екскременти диявола. Відтак Вільям з Адсом повертаються у скрипторій, Вільям бачить дещо цікаве, утретє бесідує про дозволеність сміху, але в кінцевому підсумку не може роздивитись те, що хотів би

Перед тим як піднятись у скрипторій, ми зайшли до кухні, аби щось перекусити, бо ми ще нічого не їли, відколи прокинулись. Я одразу підкріпився кухлем гарячого молока. Велика плита з південного боку вже палала, мов кузня, а тим часом в печі пікся хліб на цілий день. Двоє козопасів розкладали тушу тільки-но забитої вівці. Поміж кухарів я постеріг Сальватора, який усміхнувся мені своїм вовчим ротом. Тут я побачив, як він бере зі стола рештки вчорашньої курки і крадькома тицяє їх козопасам, а вони ховають їх у свої кожухи, задоволено гигикаючи. Але це помітив і головний кухар, який збештав Сальватора: «Ото вже мені келар з тебе, — сказав він, — ти маєш порядкувати монастирськими дібрами, а не тринькати їх!»

«Вони ж Filii Dei [108], - сказав Сальватор, — Йсус казав-бо, зчините для него те, що зчините для одного з цих вбогих!»

«Братчик чортів, мінорит смердючий! — гаркнув на нього кухар. — Ти вже не серед своєї голодраної братії! Про те, щоб давати дітям Божим, подбає абатове милосердя!»

Сальватор спохмурнів на виду і, вкрай сердитий, обернувся: «Жаден я тобі не братчик-мінорит! Я'сьм монах Sancti Benedicti [109]! Merdre a toy [110], богомиле гівняний!»

«Від богомила чую, і богомилка та сучка, яку ти граєш тут по ночах прутнем своїм христопродавчим, плюгавче один!»

Сальватор притьмом вигнав козопасів і мимохідь кинув на нас стурбований погляд: «Брате, — озвався він до Вільяма, — оборонь свій чин, що моїм не є, повідж йому, що filios Francisci [111]не суть христопродавці! — Відтак шепнув мені на вухо: — Олжа се, тьху», — і сплюнув на землю.

Кухар грубо виштовхав його за двері і зачинив за його спиною двері. «Брате, — шанобливо сказав він Вільямові, - я не говорив зле про ваш чин і про святих людей, які до нього належать. Я розмовляв з цим лжеміноритом і лжебенедиктинцем, а він ні риба ні м'ясо».

«Я знаю, звідки він прийшов, — примирливо мовив Вільям. — Але тепер він — такий самий чернець, як і ти, і йому теж належиться братня пошана».

«Але він пхає носа туди, де не треба, бо його захищає келар, і він сам вже став вважати себе келарем. Порядкує в абатстві і вдень, і вночі, мовби все це його!»

«Чому вночі?» — спитав Вільям. Кухар махнув рукою, мовляв, він не бажає говорити про нечестиві речі. Вільям більш нічого його не питав і допив своє молоко.

Моя цікавість розпалювалася все дужче й дужче. Зустріч з Убертином, поголоски про Сальваторове і келареве минуле, дедалі частіші натяки на братчиків і міноритів-єретиків, які я чув у ті дні, небажання учителя розповісти мені про фра Дольчина… Вервечка образів у моїй голові почала складатися в картину. От, приміром, бувши в дорозі, ми принаймні двічі бачили процесії флаґеллантів. За першим разом місцева людність дивилась на них, як на святих, за другим разом пішов поголос, що вони єретики. А то були ті самі люди. Вони ходили процесіями по вулицях міста, пара за парою, прикриті лише у соромливих місцях, позбувшись будь-якого почуття стиду. Кожен з них мав у руці шкіряний бич, яким вони били себе по спині до крові, щедро проливаючи сльози, немовби своїми очима бачили страсті Спасителеві, і жалібним співом благали Господнього милосердя і помочі від Богородиці. Не лише вдень, а й уночі, запаливши свічки, у зимову студінь, великими натовпами ходили вони навколо церков, простиралися в покорі перед вівтарями, а попереду йшли священики зі свічками і корогвами, і були то не лише посполиті чоловіки й жінки, але й шляхетні матрони, купці… Чинились тоді великії діла покаяння, крадії віддавали награбоване, інші теж визнавали свої злочини…

Та Вільям дивився на них байдуже і сказав мені, що то не правдиве каяття. Він говорив тоді те саме, що сказав уранці: доба великого покаяльного очищення добігла кінця, а в цей спосіб проповідники лишень дають якийсь лад побожності юрби, щоб не захлиснуло її прагнення іншого каяття, яке справді було єретичним і наводило на всіх пострах. Але різниця, хоч вона й була, зоставалась для мене геть неясною. Мені здавалось, що вона не у вчинках одних чи других, а в тому, як церква судила про той чи той вчинок.

Мені згадалась бесіда з Убертином. Вільям, безперечно, на щось натякав, він намагався розтлумачити Убертинові, що різниця між його містичною (і православною) вірою та схибленою вірою єретиків не така вже й велика. Убертин на це образився, немов ця різниця для нього цілком очевидна. У мене тоді склалося враження, що він відрізняється від інших саме тим, що вміє добре бачити відмінності. Вільям склав із себе обов'язки інквізитора, бо втратив здатність їх бачити. Тому йому не хотілося говорити зі мною про того таємничого фра Дольчина. Але, мислив я собі, тоді очевидно, що Вільям втратив благовоління Господа, який не лише велить бачити різницю, але й, сказати б, наділяє своїх обранців здатністю її бачити. Убертин і Клара з Монтефалько (навколо якої теж були самі грішники) були святими саме тому, що вміли розрізняти. Оце і є святість.

Але чому Вільям не вмів розрізняти? Його ум був такий гострий, а в явищах природи він тямив помічати найменшу відмінність і найменшу подібність між речами… Я поринув у ці думки, а Вільям допивав своє молоко, коли ми почули, як з нами хтось вітається. То був Аймар з Александрії, з яким ми запізналися були в скрипторії — мене тоді вразив вираз його обличчя, на якому вічно побутував кривий усміх, немов він ніяк не міг збагнути, чому всі людські створіння такі пусті, не надаючи, однак, сій космічній трагедії надто великого значення. «То що, брате Вільям, ви вже освоїлись у цім вертепі недоумків?»

«Це, гадаю, домівка мужів, гідних шани за свою святість та ученість», — обережно мовив Вільям.

«Колись так і було. Коли абати робили своє діло, а бібліотекарі — своє. Ви ж бачили там, нагорі, - кивнув він на верхній поверх, — як той німець, напівтруп з очима сліпця, побожно вислуховує марення того іспанця, сліпця з очима трупа, і всі щоранку очікують пришестя Антихриста. Нарихтували нових пергаменів, а нових книжок обмаль… Ми тут сидимо і не рухаємося, а там, у містах, щось діється… Колись наші монастирі керували світом. Нині цісар, бачте, згадав про нас — сюди їдуть його друзі на зустріч з його ворогами (я знаю дещо про вашу місію, ченці балакучі, вони ж не мають іншого до роботи). Але сам сидить у місті, бо тільки звідти можна правити цією кращою. Ми тут збираємо зерно і вирощуємо птицю, а там лікті шовку обмінюють на штуки льону, штуки льону — на мішки спецій, і все це — на добрі гроші. Ми тут бережемо свої скарби, а там скарби помножують. І книжки. Куди кращі від наших».

«Звісно, на світі діється чимало нового. Але чому ви вважаєте, що це абатова провина?»

«Бо він віддав бібліотеку в руки чужинців і порядкує так, що обитель стала схожа на цитадель, єдиною метою якої є захист бібліотеки. У бенедиктинському абатстві на італійській землі італійці мають вирішувати італійські питання. А що ж нині роблять італійці, які вже навіть папи не мають? Торгують, виробляють, а тому багатші від французького короля. То ж робім так і ми — якщо ми вміємо гарно переписувати книжки, чому б нам не переписувати їх для університетів, чому б більше не цікавитися тим, що діється там, за горами? Я не маю на увазі цісарського двору, з усією повагою до вашої місії, брате Вільям, я говорю про те, що роблять болонці і флорентійці. Звідси ми б могли керувати потоком прочан і купців, які їдуть з Італії в Прованс і назад. Чому б не допустити в бібліотеку творів, написаних посполитим наріччям, тоді вона б збагатилася й авторами, які латиною вже не пишуть. А натомість нами керує гурт чужинців, які далі провадять бібліотеку так, ніби в Клюні абатом все ще добрий Одільйон…»