Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (мир книг txt) 📗
— Не переймайся!…
Вона миттю послухалася, миттю забула про того святого в притворі і про своє смішне намагання все-таки знайти пояснення тому, що діється з її чоловіком, — все це було жалюгідне і грубо приблизне; збагнула, що є речі, над якими, мабуть, не варто застановлятися — все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозуміти те, що треба відчувати. Зрозуміла: те, що відбувається з Iваном, таки не руйнує його душі. Аж зітхнула полегшено, хоч неспокою не тратила весь той час, доки жили вони разом. Але могла заспокоїтися хоч би на позір: сиділи плече в плече із ним у цьому саду і дивилися на західне небо; могла милуватися чудовими барвами, котрі гасли й народжувалися. Знала: не дано їм прожити життя як у всіх, і раптом, розчулена від тієї тиші і спокою, що лежали навдокіл, відчула вдячність, що її суджений, ступивши в якісь незбагненні для неї сфери, не відштовхнув її, а так само хоче відчувати поруч зі своїм плече її — заради такого, подумала вона, можна згодитися, що на її чоловіка й пальцями показуватимуть.
А захід палав. Густим, малиновим вогнем, в який перетопилося раптом усе різнотоння барв; наливався тим малиновим світлом весь світ навколишній, як і їхній сад; скло на вікнах раптом запалало гострим і високим полум'ям; топлячись у тій пожежі, будинок начебто відділився від землі, став легкий та примарний, з повітря витворений. Легкими та примарними стали й вони, і хоч він не відповів поглядом під ту хвилю на погляд її, вона зрозуміла, що тільки й щастя її, що біля цього чоловіка. Боялася, що мить оця швидко мине, що мине її ясний надпорив, що все прозоре знову стане кострубатим, а коли це й справді сталося, не відчула урази й невдоволення — на устах її чоловіка знову ожила та ж таки його мила, ледь помітна всмішка.
В один із серпневих днів того-таки 1911 року він справді не міг знайти ладу в накопиченні рахунків, що лежали перед ним. Дивився на них порожніми очима, потім звівся, коротко послався на нездоров'я і вийшов із приміщення, в якому просидів майже сім років. На вулиці озирнувся й побачив замість двоповерхового будинку непрохідну й безводну пустелю. Тихе світло осяяло його, здавалося, в нутрі його почав горіти невеликий світильник, що й заповнював його отим прозірчастим сяйвом. Iшов через вулицю і не бачив цієї вулиці. Довкола неслись екіпажі, проїхав, гуркочучи, трамвай, і обличчя посажирів, які дивилися крізь шибки, були виблідлі й напівпрозорі. Спустився Чуднівською вулицею донизу і пішов широкою сягнистою ходою в напрямку Павлюківки. Там звернув у вузеньку вуличку й попростував до голови Чацького та Черкісових літніх будинків. Тут шуміли широкими кронами сосни, і він відчув, що саме цього спокою йому захотілося. Де-не-де траплялися люди, які здивовано позирали на блідого високого чоловіка, але той не помічав їхніх поглядів. Спустивсь у глибоку, заставлену зусібіч скелями, долину і вже тут, присівши на камінь, збагнув, що світла йому всередині побільшало. Здалося йому, що все навколо різко освітилося, сяйво те попливло з неба і все єство його почало насичуватися дивовижним яскравим спокоєм. Всі чуття його обернулись у це єдине — наслухання й теплу радість. Бачив скелі, що нависали навколо, безладно громадячись одна на одну, відчував небо, що наче приспустилось і лягло йому на душу; пізнав раптом увесь світ, засіяний тим-таки світлом, повний гармонії, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його розширюється, роблячись безмежно широкою; відчув пульс дня, що ожив отут, на цій землі, — з'єднання всього живого, неба й землі, води й землі, а також води й неба — чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи. Побачив він, як рухається сік від коріння до стебла в траві та гіллі кущів, як п'є тепло й повітря ящірка і як травиться в золотому соку в ній зловлений комар. Відчував над собою там, угорі, величезний і безмежний простір, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, пливла, обволікаючи далекі планети, метеорити й супутники. Великий космос, засаджений безліччю круглих тіл, явив йому раптом свій злагоджений ритм — все там було сповнене і впоєне найтоншим, проникливим вогнем. Здавалося, що цей вогонь виходить із нього самого і розсівається у просторі. Водночас він, той вогонь, приходить із простору й до нього, єднаючись на півдорозі чи в початках, створюючи ті первні, що ними і стають потім круглі тіла. Невимовне задоволення, яке відчував під ту хвилю, поглиналося безоднею світла, і в ньому, як і в безодні отій, було розсіяне тонкою матерією тихе й безначальне відчуття вічності. Сидів між сірого каміння, одгородившись відтак від світу, і раптом ясно й чисто зрозумів, що все довкола нього, все біля нього і все в ньому існує. Тоді ж бо й народилась уперше на його вустах та легенька півусмішка, від якої обличчя його повивалося привабливістю, а очі ояснювалися спокійним та мудрим світлом. Тож коли він устав, щоб покинути це мимовільне місце усамітнення, міг уже ясно й просто понести те світло з собою, хоч зовні був блідий наче стіна.
Таким блідим як стіна й побачила його Марія, і пережила перші незвичайні хвилі затурбування. Вона переживе таке ще двічі, завше по-новому, але результат буде один. їй доведеться опікати його під такі хвилі, як дитину, тож і ставитиметься вона до нього, як до дитини. Першого разу вона продасть свої коштовності, щоб можна було прожити, навчиться простої роботи і зароблятиме на хліб учителюванням. Він допомагатиме їй тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пізніше він заведе кіз, і вона научиться тих кіз доїти. Жодне слово докору не зірветься з її уст, навпаки, коли матиме він такі нальоти, трохи його світла переходитиме й на неї. Відчуватиме тоді настрій свята, і, може, через те не зборе її холодномозкий войовник — будень. Iван же лишатиметься до неї уважливий та чулий, але тільки на смертному ложі зможе виміряти силу її відцаності. Iван тоді зрозуміє, що любов, про яку він стільки міркував і яку добачав у кожній живій істоті, звела найкоштовніше гніздо перш за все в його подвір'ї.
