Мої Дікамерони - Логвин Юрий (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Я майже завжди зустрічався за одним і тим столиком із Юрієм Сергійовичем та рожевощоким дивним парубчаком Вітьою. Але того разу ні Юрія Сергійовича, ні Віті не було, а прикріплене жіноцтво вшилося досить швидко. І я лишився не тільки один за столиком, а й у цілому ряду. Нікуди не поспішав і з насолодою смакував кожен ковток кави. Не можу сказати, щоб я в ті часи був тюхтієм і ловив ґав… Але як він до мене підкотився, не спостеріг. Постав переді мною лице в лице. Злегка вклоняючись, спитав-ствердив: Юрій Григорович? Дуже радий з вами познайомитись! Мене звати Олександром Оврамовичем.
– Олександром Абрамовичем?! – зненацька заскочений, у тон йому, мимоволі мавпуючи його, перепитав я.
– Ні, ні!.. – заперечив він, виставляючи перед собою повнувату, міцну руку. – Я украінєц, ваш земляк. Мене звати Олександром Оврамовичем. Я роділся здєсь, но родітєлі моі с Украіни… Мнє очень понравілісь ваші гравюри… Хочу вас, как профессіонала, прігласіть к сєбє і показать вам своі етюди.
(Мені завжди подобались люди, яким подобались мої гравюри! Єдине, що турбувало – а чи далеко їхати?)
– З радістю… Тільки коли й де – скажіть, бо зараз повинен тікати – за годину на мене чекають…
Чорноброва голова, із коротким сріблястим із пролисинами їжачком, люб’язно посміхалась:
– Їхати нікуди не треба. Ви завтра прийдете обідати, по обіді й заходьте. А кабінет мій знаходиться…
Наступний день був ситний, бо трошки грошенятами розжився. На перше взяв «солянку по-донському з головизною». І перцю небагато, і шматки осетрової голови пристойні! А оливочки, зелені та чорні, я переклав до другого – соковитого смаженого палтуса з картопляним пюре та скибочкою солоного огірочка. Палтус, що не кажіть, риба дуже ніжна, жирна, і її треба вміти підсмажити! Поки я смакував рибкою та оливками, рожевощокий Вітя розповідав про перелюби популярної поетеси. Вітя ніби цитував її, уживаючи матюки, якими ніби вона визначала свої п’яні злягання. При тому він поспішав це сказати, поки до столу не повернулася його дівчина. Ходила аж у підвальний туалет руки мити. Вітя ж «цитував» матюки поетеси дуже соромлячись, аж йому вуха палали й шия ставала бурякова. Він упрів від сором’язливості, усе озираючись на знамениту поетесу.
А та саме, виламуючись усім щуплим тільцем, простягала свою худу, наче пташина лапка, руку для поцілунку. Кому – не було видно, якраз дві офіціантки зупинилися й щось з’ясовували.
Юрій Сергійович чи хитав головою на знак згоди з Вітьою, чи із засудженням його занадто відвертих «цитат». Дивився якимось скляним поглядом на пластмасову вазочку із паперовими серветками.
Коли Вітя зі своєю дівчиною пішли, Юрій Сергійович важко – зітхнув:
– Важко! А тут ще Вітя зі своєю жінкою та своїми теревенями. Важко, бо вчора довелось арію Надіра виконувати…
Я зовсім отетерів: у цього вухатого парубчака – жінка? І що це за самодіяльність із оперним співом?
Певно, що в мене вигляд був геть розгублений, бо Юрій Сергійович важко зітхнув і щосили потер пальцями скроні:
– Надрались учора без міри, от вам і «Надір»… А Вітя?.. Ви не дивіться, що він на молоде порося схожий… Це його третя жінка…
– Офіційна?!
– Звичайно… Та він же онук отого відомого письменника… Ну як його?..
Юрій Сергійович таки був у препоганій формі, і я не став його мордувати ще й своїми випитуваннями про Вітю. Та й обід скінчився – час до «земляка Олександра Оврамовича» вибиратися в гості… Я попрощався з Юрієм Сергійовичем і через усю залу подався до виходу на Герцена.
У залі офіціантки зісмикували брудні скатертини – готували столи до правдивого ресторанного буття. З четвертої години все було солідно, смачно й дорого. І серветки були вже не паперові смужки в пластикових вазочках, а лляні, кручені в пірамідку й поставлені біля приборів.
За першими дверима із зали був бар. Як виходиш із зали, то стійки ліворуч. Праворуч від проходу стояло попід стіною два чи три столики. І за ними завжди сиділи люди, схилившись одне до одного, ніби змовники із німого фільму. Я не пам’ятаю, щоб у барі колись було пристойне освітлення. Завжди неприємні сутінки. За баром наче якийсь закапелочок, а може й ні?..
Далі ліворуч був буфет із буфетницею Беллою, яка з радістю виправляла мене, коли я говорив: «лящ», на «лєщ». На буфет налізає чимала черга. Спраглі літератори прагнуть кави, сигарет, вина та бутербродів… Я швидко минаю знайомі, але особисто мені невідомі, «ліца». Покійний лірик Коля Рубцов писав: «Этот город знакомых лиц. Ах, как много знакомых лиц, желающих опохмелиться. Ах, как мало знакомых лиц, желающих опохмелить!»
Ще двері, ще прохід. Поки, нарешті, не спускаюсь по сходах у «підземелля». І тут різні двері. До туалету мені не треба – кава ще не подіяла. Тому вирішую зазирнути до нижнього буфету. Якщо черга невелика, то візьму щось до вечірнього чаю. На жаль, черга велика, і в черзі жодної знайомої.
Тому я обходжу шинквас ліворуч і потрапляю в короткий коридор. Він якийсь світлий, наче муніпуляційний кабінет у поліклініці. Може, тому, що з низу до гори обкладений білими кахлями. Ну, звичайно ж, такої чистоти, як у поліклініці, тут смішно чекати. Плитки білі, та замизкані… Зворот ліворуч – світлий, кахльований вузький коридор. Кахлі тут ще брудніші, але лампочки потужніші. У кінці коридору стрімкі сходи вгору… У коридорі – жодної персони. Кожен мій крок б’є відлунням.
Підіймаюся крутими сходинками до світлих дверей.
Відчиняю двері й виходжу на стик двох коридорів. Ні, трохи не так. На початок коридору до якогось-такого вестибюлю. Коридор, у якому кабінет Олександра Оврамовича, завертає від мене ліворуч. Проходжу туди. Потикаюсь в одні двері, другі, треті – ніде не видно його, тим паче, він сказав, що сидить один. Розгублено спиняюсь, озираюсь на всі боки й раптом бачу – он де вони, ті зачакловані двері сховались одразу за виходом із підземелля в такому собі невеликому закуточку.
Стукаю до дверей, але ніхто не відповідає. То я тоді просто відчиняю їх і потрапляю в тамбурчик. У другі двері теж не стукаю – відчиняю.
І бачу: унизу біля великого столу сидить мій шанувальник Олександр Оврамович і щось мудрує з люлькою. Колупається шильцем. А перед ним розкрита коробка тютюну «Амфора». Аромат від тютюну медовий, райський!
Спускаюсь до кабінету, а привітний господар уже вислизнув з-за столу. І поспішає мені назустріч.
Привіталися, трохи посиділи біля столу, поки Олександр Оврамович поскладав до пуття свої люльки, шильця, коробки з тютюном та сигарами різних розмірів і кольорів.
А тоді вже ми встали й неквапно посунули попід стінами, бо на всіх стінах висіли краєвиди. На них були відтворені пори року в усіх проявах. Одні й ті ж місця повторювалися, але в різному стані… Особливо мені сподобалися кілька етюдів молодого березового гаю в справді золотих шатах. А ще чудовий мотив першої зелені на старих вербах над лісовим струмком… Або це були місця коло його дачі, якщо вона в нього була, або це угіддя санаторію, куди він рік у рік їздив.
Коли я справді уважно оглянув усі етюди, то ще раз повернувся до тих робіт, що мені сподобались…
У кінці візиту я зрозумів, що на господаря справив найкраще враження не тому, що не критикував його роботи, а тому, що звернув увагу на найкращі етюди та ще й витлумачив, чому вони гарні. Ага! На додаток: на жодному етюді не було й натяку на людську поставу.
Після цього знайомства ми з Олександром Оврамовичем час від часу зустрічалися на обідньому тирлі вже як добрі друзі. Олександр Оврамович особливо мене про мої справи не розпитував. Так, усяку дещицю, такі легенькі, швидкі ударчики лівою, як кажуть у професійному боксі – «удар поштаря». А за тим може бути нищівний прямий правою… Це так, тодішні мої роздуми та відчуття…
Коли я часом припізнювався й поспішав до столика з Юрієм Сергійовичем та Вітьою, то Олександр Оврамович тільки вітався зі мною легким покивом сивої округлої голови.
Якщо моїх постійних співбесідників не було в залі, Олександр Оврамович легким порухом руки кликав мене до свого столика. Звичайно, при вільному місці.
