Звірослов - Малярчук Таня (лучшие книги txt) 📗
- Ужас! І що?
- Нічо. Тікали так, що аж гай шумів.
- О, то ви, я бачу, сильна жінка.
- Сильна. Але деколи хочеться побути слабкою. Пекар Серьожа нічого не відповідає.
По той бік проспекту Маяковського їхні шляхи розходяться.
- До зустрічі.
- Так-так, до зустрічі.
Гальшка самотньо плентається алейкою до свого будинку.
Чого він був у сорочці? - єдине, що вона думає.
Біля сміттєвих ящиків зупиняється, виймає з сумочки «Дольче і Ґабана» торбину сирних паличок і без анінайменших вагань викидає їх геть.
- Мене скоро випишуть. Я вже сама ходжу в туалет. Правда, ребра болять, десь отут, - і Гальшка показує, де саме.
- Як гарно, - радіє Ваня.
Він виймає з рюкзака літрову банку і гордо простягає її Гальшці.
- Я купив соковижималку. Триста тридцять гривень. Надавив вам соку. Всьо помішав: і апельсини, і яблука, і моркву, і навіть один буряк. Дуже корисно.
Гальшка відкриває банку з соком і підносить до лиця, щоб понюхати її вміст.
- Та дякую, але не треба було. Я казала, я не фанат соків.
- Щоб їх пити, не обов’язково бути фанатом, - Ваня дуже собою пишається.
Що йому від мене треба? - думає Гальшка. Чого він приходить?
- У вас є діти? - питає Ваня. - Вибачте, якщо пхаю ніс не у свою справу…
- Немає. Нічого, прошу… А у вас?
- І в мене немає.
- Якісь ми обоє такі - нічого не маємо.
Гальшка знову це відчуває - сум і порожнечу. Біль десь отут.
- Ну чого, - жваво заперечує Ваня, - ми дещо маємо. Я, наприклад, маю соковижималку.
Гальшка похапцем зачиняє свій лоток з фруктами і овочами.
- Я вже закриваюсь! Не стійте в черзі! Он на сусідній розкладці є всьо то саме. Йдіть туди!
Який гидкий район, який гидкий базар, думає Гальшка, припалюючи нову сигарету від щойно докуреної. Тут картопля - основний продукт. Картопля тут і овоч, і фрукт, і м’ясо.
- Завтра мене не буде, - кричить Гальшка сусідній продавщиці.
- Чого це?
- Важні діла!
- Ну дивися, бо овочі погниють. Їх треба спродати.
- Мої не погниють. Вони хімічні.
- Та в мене теж не гірші, але все одно, йоб їх мать, гниють.
- А ти їх оббризкуєш?
- Чим?
- А-а-а! - багатозначно акає Гальшка і йде з базару.
Завтра мене не буде, думає Гальшка по дорозі на тролейбусну зупинку. Завтра в мене важливий день.
Не можна все життя ховатися під стіл, треба деколи і на стіл вилізти, - так думає Гальшка. Я не якась там принцеса, але не все в цьому світі для принцес. Для таких, як я, теж заготований кавальчик торта, і завтра я його з’їм.
Від думки про торт у Гальшки перед очима з’являється кошик зі щойно спеченими сирними паличками, і вона гидливо кривиться.
Не можу їх уже їсти, але ще трохи потерплю. Ще зовсім трохи.
Сідає в тролейбус і довго теліпається нічним містом. Проїжджає Московський міст. На проспекті Маяковського розчісується і підмальовує губи. З наближенням своєї зупинки все більше непокоїться.
Мені немає чого боятися, мушу взяти себе в руки, думає Гальшка. Ну, подивися на себе! Що ти втрачаєш? Ти не робиш нічого постидного! Он, деякі женщіни чергують на кладовищах, щоб підчепити самотніх чоловіків. Так-так, ходять на кладовище і полюють на вдовців, що оплакують своїх жон. Я таке не роблю. Я горда і чесна. Ну, може, не зовсім чесна, але горда - це точно. Мені б ноги відсохли ходити по цвинтарях. Срам! І як потом з тим мужиком жити?!
Гальшка запливає в супермаркет «Край», сповнена гордого усвідомлення власних чеснот. Минає молочний, м’ясний і горілчаний відділи, упевнено прямує до хлібів і булок.
Якраз вчасно, радіє. Пекар Серьожа викладає з печі сирні палички.
Якби не знала, яке воно на смак, думає Гальшка, подумала б, що то злитки золота. І всміхається сама до себе.
- Ви якраз вчасно, - каже пекар Серьожа.
- Мені повезло.
Гальшка одягає на руку целофанову рукавичку і кладе в торбину чотири сирні палички. Боковим зором спостерігає за Серьожею. Щоб не пропустити момент.
Нарешті каже:
- Я тут подумала, може, навчите мене їх пекти? А то я як наркоманка, хожу в цей супермаркет кожного вечора. Чесно, якась завісіма стала. Даже страшно. Не знаю, що буду робити, якщо магазин закриють або ви перейдете на іншу роботу…
- Нема проблем, тут нема що вчитися.
- Так прийдіть до мене! Наочно все покажете-розкажете. Я буду пекти під вашим командуванієм.
Гальшка завмирає. Увесь супермаркет завмирає.
- У мене, знаєте, не так багато вільного часу, - відповідає пекар Серьожа. - Але можна організувати.
Гальшка полегшено видихає повітря з грудей.
- Давайте завтра. У вас завтра вихідний, правда?
- Вихідний. Але завтра я не можу, - і, кажучи це, пекар Серьожа йде в підсобку перевдягатися.
Не треба було так тиснути, думає Гальшка. Дурна. Дурна.
Вона не знає, чи радіти їй, чи плакати. Голова йде обертом. У вухах шумить.
Гальшка розраховується на касі за сирні палички, і вони здаються їй такими тяжкими, як тонна цементу, ні, як тонна бетону. Треба якомога швидше їх позбутися.
Поволі суне до виходу, раптом б’є себе по чолі і повертається на касу, удаючи, ніби щось забула. Чекає на нього. Хоче ще раз на нього подивитися.
Пекар Серьожа одягнений у сорочку й акуратну темно-синю краватку. Дуже поспішає.
- Ви такий елегантний, напевно, неспроста, - Гальшка збирає всю свою волю, щоб не виглядати зацікавленою.
Пекар Серьожа потискує плечима. Гальшка майже біжить услід за ним.
- От скажіть мені чесно, Серьожа, що це значить, коли чоловік надіває сорочку і галстук? Я так, раді інтересу питаю. Щоб краще в мужчинах розбиратися, - і невимушено гигоче.
- Є такі чоловіки, які носять сорочки постоянно.
- А якщо не постоянно?
- Тоді мають яку-то ділову зустріч.
Гальшка пильно розглядає його, фіксує кожен його рух і жест, вивчає кожен мускул на обличчі.
- Ви, Серьожа, зараз навряд чи на ділову зустріч спішите.
Серьожа багатозначно всміхається.
- А ви дуже спостережлива женщіна. І так всьо знаєте.
На сходах він на мить зупиняється, щоб попрощатися:
- Сьогодні нам не по дорозі, ізвіняйте, - і зникає в протилежному від звичного напрямку.
Гальшка не в змозі витиснути із себе бодай «до побачення», просто киває. Як робот, спускається на тротуар проспекту Маяковського. Сумочка з сирними паличками пригинає її до землі, наче справді важить тонну.
- Який веселенький побіг, - бурмоче Гальшка вголос, - дивись, не споткнись! Нужен ти мені сто років!
Перетинає горою проспект Маяковського. Тихо. Немає жодного автомобіля.
Гальшці хочеться плакати, але вона вчасно згадує, що плачуть тільки принцеси. Ледве пересуває ноги.
- Котися ти під три чорти. І ти, і твої задрипані сирники!
На середині траси щось зблискує. Зблискує і котиться. Гальшка розгублено протирає очі. Що це таке? Асфальтом котиться золота монета.
Ваня вслухається в чоловічий голос каналу «24». Деколи чоловічий голос чергується з жіночим, і жіночий Вані теж подобається.
Між ними шури-мури, думає Ваня, он як заграють одне з одним.
За останній рік в Україні зменшилося поголів’я великої рогатої худоби на тридцять відсотків.
У манільському національному зоопарку коали не мають що їсти. Чотири евкаліпти, листям яких харчувалися коали, з невідомих причин одночасно всохли. Для того, щоб виросли нові евкаліпти, треба мінімум сто років.
Ваня лежить на ліжку й пробує задрімати. Йому вперше за довгий час затишно вдома. Він не відчуває ані страху, ані неспокою. Мініатюрний соковитискач урочисто покоїться в кухні на столі, і Вані добре видно його з ліжка. Соковитискач гріє йому серце.
Ванині денні демони, як завжди, шурхотять балахонами по кутках кімнати, але Ваня їх не боїться. Навпаки, йому приємна їхня присутність.
- Тепер вам не так сумно, нє? - питає Ваня.
