Химерне місто Дрободан - Соколян Марина (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Підозра, що в моєму ницому тілі тліє дух справжнього авантюриста, нарешті набула підтвердження, оскільки того вечора я таки наважився зазирнути до головної залі клубу. Добрі Мертві Боги, що там діялося! В мене, якщо чесно, склалося враження, що це була секта фанатиків, яка зібралася для принесення кривавої жертви якомусь збоченому божеству — присутні жіночки горлали, мов недорізані, виконували якісь різкі рухи під гучну ритмічну музику та в безтямі зривали з себе верхній одяг. Жертва ж, виставлена на загальний огляд на підмостках, теж, очевидно, перебувала у трансі: цей бідний юнак, напевне, вже впоєний якимось наркотиком, схоже, агонізував — так, його, нещасного, плющило і кидало по сцені. Він також, підкоряючись загальному ритму, знімав з себе одяг, що супроводжувалося вигуками переможної радості із натовпу. Мене заціпило від жаху. Я бачив, що ще трохи, і натовп видереться на сцену та розтерзає нещасну жертву. Тоді, струснувши з себе заціпеніння, я вирішив спробувати допомогти приреченому на загибель хлопцеві.
— Схаменися! Тікай, поки не пізно! — вигукнув я, — Позаду тебе чорний хід!
Здається, подіяло! Юнак припинив свої вихиляси і ошелешено подивився в мій бік. Так, тяжко усвідомлювати, що став безтямним жертовним ягням на святі розпусної нечисті!
— Ти що, з-здурів? — раптом почувся поряд голосний шепіт.
— Га? — від несподіванки я відскочив на метр в сторону.
— Ти чо’о своїми тупими жартами заважаєш людям розважатися?
Позаду мене, виявилося, стояла Ешлі. Вона дивилася на мене серйозно і осудливо.
— Тобто як, розважатися? Вони ж його…
— То й що? Давай швидше ходу звідси, бо зараз і тобі дістанеться.
Ешлі вхопила мене за рукав і потягла кудись вглиб коридору. Якраз вчасно, бо публіка із кровожерливою зацікавленістю вже спрямувала увагу на мою персону.
— Ешлі, рятуй! — попрохав я знічено.
Вона нескромно хихотнула.
— А що це було? — поцікавився я, коли ми нарешті досягли безпечного прихистку і забарикадували про всяк випадок за собою двері, — Секта?
— Ну, можна сказати і так, — із сумнівом мовила Ешлі, — наскільки я зрозуміла, у Харлотти є деякі свої уявлення про справжні цінності.
Ешлі химерно усміхнулася і рушила за якоюсь дивною траєкторією в інший кут кімнати.
— А хочеш, я тобі їхню святиню покажу? — хитро примружилася вона.
— Щось не впевнений, що я цього хочу…
— А, ви взагалі, буваєте впевненими хоч у чомусь? — роздратовано махнула вона рукою, — Ну гаразд, ось дивись!
Вона ткнула мені під ніс якусь мармурову статуетку, оздоблену бронзовими крильцями. Її до болю знайома форма тут же викликала у мене непереборні анатомічні асоціації.
— Як це називається? — зацікавився я.
— Це — птаха Пенікс. Вона — символ життєвого начала, яке, постійно відроджується і, гм, пос-стає із попелу щоразу, коли є така потреба.
— Ага! — переможно мовив я, — Тепер все мені зрозуміло. Дуже дотепна ідея, цілком її схвалюю і підтримую. Милі жіночки. Вони, сподіваюся, нічого лихого тому хлопцеві не вдіють?
— Не ду… думаю.
— Тоді нехай. Я ж власне зайшов перевірити, чи тобі нічого не потрібно, ну…
— О, мені?
Ешлі підвела на мене погляд, і я несподівано усвідомив, що: а) ми стоїмо ледве не впритул і б) схоже, Ешлі вже встигла наклюкатися. Дуже цікава диспозиція.
— В мене все гараз-ззд. Вз’галі, все просто розкішно.
— А-а. Ну тоді, може, оце ось стане нам у пригоді?
Я видобув на світ божий надпиту пляшку спотикача.
Ешлі схвально кивнула. Ми дістали з полиці запорошені склянки і продовжили вдало розпочату з Нінкою пиятику. Після другої Ешлі спробувала розказувати непристойні анекдоти, а після третьої — розплакатися. Після четвертої ми вже підтанцьовували під відлуння музики, яка гуркотіла за стіною. В результаті цього необачного маневру ми дуже скоро опинилися на підлозі, і я забив собі купчик.
Стогнучи, я виповз на канапу, Ешлі приєдналася до мене, і почалася така собі п’яна розпуста. Я все нормально усвідомлював, тільки чогось не виникало ніякого бажання припиняти цю спонтанну діяльність… Отак-от, і нічого тут не вдієш.
Прокинувся я від того, що на голову мені вихлюпнувся холодний і бридкий водоспад. Якусь хвильку я не міг збагнути, що відбувається: перед очима крутився нудотний вир, а крижаний холод вилитої на мене рідини змусив мене заціпеніти від больового шоку. Потім в очах трохи розвиднилося.
Переді мною стояла загорнута в простирадло Ешлі, а відро в її руках недвозначно вказувало на джерело стихійного лиха.
— Ти що, люба? Я що…
— Ти — ідіот! — вирекла вона безапеляційно.
— Ой чорт, ну чого б оце саме тепер обговорювати такі абстрактні ідеї? Хоч би й ідіот, але це ж не причина…
— Ні, ти і справді не розумієш, так же?
— Мабуть що. Поясни будь-ласка нещасному невігласу, — я вже починав лютувати, — Давно вже мене не будили так ніжно і обережно, бодай який там у мене інтелектуальний рівень!
— От трапляється ж така наївність! Ти хоч розумієш, що вчинив?
— Ну, воно по різному, можна, звичайно визначити… — я спробував було виправдатися.
— Угу, а занапащення власної шкури — ні? Ти ж тільки-но формально, причому з власної ініціативи, розірвав вашу із Парабеллою угоду. Тепер її нічого не стримує від виконання поставленого завдання.
— Якого завдання? — я ще пручався, намагаючись не зрозуміти, про що йдеться.
— Та ж знищення на корню такої шкідливої істоти, як ти, любий. Ти в нас забагато знаєш, чи не так? Не виконав вимоги Архів, було таке? І, крім того, сунеш свого допитливого носа куди не просять. І як після такого можна спокійно спати, га? Воно, звичайно, якщо власне перебування у світі живих зовсім не має для тебе ніякої цінності, то може й можна. Я просто вирішила перевірити, чи не помиляюся щодо цього. Якщо так, то вибачай, можеш відпочивати далі.
Ешлі метнула цеберцем в куток і сіла на канапу. Вона роздратовано видихала пар і нервово клацала нігтями по столу. Якщо кому і було погано від спожитого спиртного, то явно не їй. А от мені, як накажете рятувати власне життя з такого нехорошого перепою?
