Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
Мене зустрів пекельний галас. Площа була маленькою, вся щільно втикана людьми. Я вперше відчула себе людиною, на спадок якої явно претендував натовп. Мене зустрічали п’ятеро. Всі мої порадники хвилювалися за мене і влаштували так, щоб мене зустріли. Я не знала, кого обрати, поки віталася з усіма, вибір за мене зробив кремезний вусатий мужик. Він сказав, що – кум, себто родич Ореста, звати його пан Гриць і що мені не треба ні про що особливо турбуватися. Власне, переконала мене не його впевненість, і не віра в Ореста, і навіть не те, що він схопив мою валізу, а те, що він промовив то все досить впевненою німецькою.
Ми підійшли до «фольксвагена» пана Гриця, біля котрого спокійно стояв та спостерігав за людьми, речами та подіями східняк. «Це – пан Шольц», – радісно сказав мені пан Гриць. «Адам», – додав східняк. «Мммм», – відповіла я, почуваючись при цьому фермерською коровою. Адам Шольц усівся поряд з паном Грицем, я примостилася на задньому сидінні. «Зараз ми скинемо Шольца під готелем, він буде готуватися до вечері, а я тим часом домчу вас до Житомира. Ось такі наші плани», – підморгнув мені пан Гриць, прогріваючи мотор. «А можна долучитися до ваших планів?» – запитала я вкрадливо. «Західники. Супротивники прямоходіння, все манівцями, колами, як лисячий хвіст. Це добре в сексі, вони знаються на любовних прелюдіях та фугах, це довів ще Бах, але важко сприймається в житті. Що вам не подобається в наших планах, Марто?»
Пан Гриць весело розреготався, я мовчала, а Адам запитав, що так розвеселило нашого супроводжуючого. «Та поділ цей. У нас те саме: східняки, західняки. Але ж всі ми – люди. Мужикам потрібні баби, бабам – мужики. Хіба ні?» Ми з Адамом дружно «такнули», продемонструвавши мить мовного та ментального єднання, як тоді, коли розпався Берлінський мур. Я подумала, що Адам Шольц надзвичайно нагадує мені мого батька. «Ви не суддя?» – «Вас заклинює на правничій тематиці? То агент Штазі, то суддя. Я – східняк». Ми засміялися. Він продовжив: «Викладаю політичну економію в країнах Східної Європи». – «А сюди він приїхав шукати собі приятельку! – підключився до нашої розмови пан Гриць. – А в мене спеціальна агенція, вам Орест не казав?» Ні, Орест мені про це не казав. Пан Гриць витягнув з бардачка кілька кольорових проспектів. Я розгорнула: дівки, жінки, гладунки та худесенькі, гарні та не дуже, побиті життям та ті, що б’ють це життя самі. «Навіщо мені це?» – «У жінки завжди є чоловіки, на яких вона не претендує. Батьки. Вітчими. Дядьки. Брати. Кузени. Різні нахаби, яких кортить здихатися. Хіба ні?» Мені, власниці повного комплекту, за винятком хіба що нахаб, нічого було заперечити.
«То як би ви хотіли скоригувати наші плани, Марто?» – «Я б хотіла, щоб спочатку мене відвезли до Бабиного Яру. Ви зі мною? Чи у східняків індульгенція?» Адам сказав, що не вперше в Україні, тому особливого бажання ще раз пройтися Яром у нього немає. «Ми зачекаємо вас у машині». – «Вибачте за таке дивне питання, але як там треба поводитися, щоб це нормально сприймалося іншими?» – «Ви ж не збираєтеся там влаштовувати пивний фестиваль?» – скептично зауважив Адам. Пан Гриць повернувся до мене і тихо сказав: «Ви не хвилюйтеся, є такі місцини, котрі цілком здатні підказати нам, людям, як треба себе поводити, варто тільки дослyхатися до них. Певен, ви з тих, хто дослухaється».
Я йшла через парк, під ногами шурхотіло осіннє листя, схоже на оплески, що відгомоніли. «Тут не місце навіть таким оплескам», – подумала я. Дерева не дряпали мені обличчя, вирувало життя, хлопчаки грали у футбол, якісь люди пили горілку, присівши біля розкладеної на траві клейонки. Між деревами час від часу з’являвся маленький чорний собачка, котрий своїми вушками-стирчаками нагадував карикатурного бісика. Він щоразу озирався, кликав господаря чи запрошував когось приєднатися до нього. Біля Менори стояв чоловік з квітами, білі лілії, довготелесі квіти, немов вінценосні журавлі. Спочатку мене лихоманило, аж раптом все припинилося, наче й не було нічого, я відчула полегкість, вклонилася Менорі, поклала невеличкий в’язаний букетик квітів, котрий передала мені Лілія Манюк, трохи постояла мовчки і пішла. Чоловік з ліліями не звертав на мене уваги, в нього були свої співрозмовники.
Не знаю, чого я підійшла до цього хреста. Наче не збиралася, дивно було ледь не вперше довіритися своїм ногам. Біля нього застигли молоді люди: хлопець та дівчина з гілками калини, трималися за руки так, наче передавали інформацію. Гіркота калинових ягід відчувалася у повітрі, не розчиняючись, а домінуючи. На відміну від мовчазного дядечка з оберемком лілій, молоді люди повернулися до мене і запросили підійти ближче. Я привіталася німецькою, потім англійською. Вони відповіли. «Тут загинули ваші близькі?» – «Тут було вбито українських повстанців, відому поетесу Олену Телігу. Ви німкеня чи з Австрії?» – «Німкеня». – «Цікаво, що у вас також романтичні та ліричні поети мали громадянську позицію. Зокрема, Гейне». Я не уявляла собі зустріти десь на цвинтарі німецького парубка, котрий би почав розповідати мені про Гейне, я вже не кажу про іноземного поета, тому я дивилася на співрозмовника як на диво світу. «Тільки у нас героями й поетами частіше були жінки», – додала дівчина. Хлопець легенько штовхнув її і вони засперечалися, певне, українською. Я подумала, що хочу щось покласти до хреста, в мене був ще один в’язаний букетик з ліліями, маргаритками та трояндами від Лілі Манюк, я його обережно притулила до букетів, калинових та горобинових гілок. Дівчина з хлопцем уже помирилися, обійнялися і читали вголос вірша. Я записала ці голоси на диктофон:
Коли я пішла, то озирнулася; вони привітно махнули калиновим букетом, до мене долинула його гіркота.
Машина вмить заповнилася моїм стишеним диханням та мовчанням. Пан Гриць нічого не запитував, ми рушили. Виходячи з машини біля свого готелю, Адам привітно помахав мені: «Успіхів!» Я також побажала йому успіхів, а потім запитала пана Гриця, чи важко в сучасних умовах утримувати бордель. Він весело загиготів. «Ну ви таке скажете, Марто. Який це бордель? Це агенція знайомств. Мої дівчатка не всі хочуть заміж. Дехто хоче уваги та подарунків. Дехто Європу побачити, помандрувати. Декому закордонний наречений потрібний для престижу. Є різні випадки. Та й німчикам наші дівчата в будь-якій іпостасі годяться, бо вміють все, не вередливі, гарні, що ще треба?» А й дійсно.
Села Київщини та Житомирщини вишиковувалися вздовж основної дороги. Дивно, але рідко яке з сіл проростало всередину, так, наче боялися, що там їх поглине земля. Пан Гриць був уважним супутником, він коментував тільки те, що мене цікавило, інколи звертаючи увагу на те, що я випускала з поля своєї уваги.
До Житомира ми доїхали швидко, хоча основна дорога, за словами пана Гриця, ремонтувалася до Євро-2012. Ремонтувальників я не бачила, натомість якісь люди палили гілляки вздовж дороги, котру мали ремонтувати. Коли я вказала на це пану Грицю, він звично загиготів і сказав, що людям треба відпочивати та грітися. Далі на мене чекав сюрприз, мій готель розташовувався на площі Перемоги. На це пан Гриць сказав, що він оселив мене тут умисно, бо це дуже зручне місце з соціальною інфраструктурою і пояснювати, куди тобі треба, якщо заблукаєш – легко. Ми саме їхали повз танк, я відчула, як підібралися мої губи. «Тут стоїть танк», – вирвалося в мене. «Цей не стріляє і навіть не наповзає», – відповів мені пан Гриць.
