День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
Ловлю одного: «Ти чого мовчиш?» Дізнаюся: тут живе моя перша любов! Анекдот! Вчителює і таке інше. Ведуть мене, показують. Всі мої фотографії. З газет, з архітектурних журналів і таке інше. Збільшені до розміру портретів, загорнуті в газеті гнітяться під великим каменем. Містифікація! Увечері приходить вона. Цілуємося — в неї колюча (чоловіча, з цупкою щетиною!) щока. Прокидаюся! Жах!
Кукулик ще й досі борюкався з шашликом. Кошарний вів далі:
— А то снився синхрофазотрон. Снився тоді, коли ще ніхто не знав, що це таке. Жодна людина на землі не відала, що буде така штука — синхрофазотрон. А мені снився! Наче розганяють у мені до шалених швидкостей частки. Одну, дві, сто, тисячу, мільйон елементарних часточок! Без жодного звуку, в якійсь потойбічній тиші, і потік часточок наростає, наростає, і вже я не Кошарний, а суцільний потік часток, заряджений мільярдами електроновольтів, уже я плазма, уже я чортзна-що... І я не витримую і прокидаюся...
Кукулик мало не подавився шашликом і кашлянув поперед себе, вибризкуючи з рота цілу жменю не зовсім елементарних часток. Цей не дуже вдалий процес ковтання миттю викликав у пам’яті Кошарного ще один сон.
— Приснилося якось, ніби я замість чарки коньяку випив чарку ртуті. Тільки перехилив у рот, а вона — бульк і каменюкою так і шугнула мені в стравохід, а далі в шлунок, а там у кишки і закотилася аж у сліпу кишку, в апендикс! І в мене в животі мовби двохсотграмова гиря. Двісті грамів ртуті в апендиксі. От-от прорве кишку. Ну як тут не прокинешся від страху!
— А мені, — проковтнувши, раптом обізвався Кукулик, — а мені вчора снились яблука...
— І більше нічого? — спитав Кошарний.
— А чого тобі ще? Самі яблука й снились. І так же мені не хотілося прокидатись! Пахли так, як у моєму селі. А в моєму селі яблука пахли найдужче і найкраще в світі. Ніде так не пахнуть яблука. Та хіба ти зрозумієш. Ти ж у Києві народився?
— У Києві. На Тарасівській вулиці.
— А я в селі. Під Гайвороном. Чув — Гайворон?
— Щось ніби й не чув.
— Та що там ти чув! Що там у нас ще?
— Кава з коньячком.
— Витребеньки! Кава-шмава. Спитай кефіру.
— Та що ви, Василю Васильовичу! Після карського шашлику — кефір?
— Після грози, а не після шашлику. У нас, у селі, якщо кого блискавкою в грозу било, то кисляком відпоювали. Кисляк — це кефір і є. Ну, чого ж сидиш! Біжи шукай кефірний кисляк!
Кошарний пішов у нішу, де був буфет, по дорозі загинав пальці, шепотів:
— Діжа, академік, Брайко — три, у нас: Тетяна Василівна, архітектурний контроль, я, Василь Васильович, міськрада, Держбуд. А за кого ж Держбуд? Ще секретар міськкому мав бути. Та плюс... Плюс хто? Та боже ж мій! Яка тут гроза! Яка блискавка! Який кисляк! — Він підійшов до товстої буфетниці і замовив ще по сто грамів коньяку.
Коли повертався до Кукулика, в голову поліз якийсь давно забутий вірш. Особливо надокучливо крутилися в голові два рядки: «Я ел баранину, а сам в восторге был телячьем... Я ел баранину, а сам...» Кошарний стиха вилаявся. Все-таки як важко бути культурною людиною!
ЩО Є ЩО?
Після того, що сталося, Брайко обідати не міг. Подзвонив дружині, що затримується, що прийде аж увечері, на її запитання: «А як же ти?» — бадьоро відповів: «Дотримуюсь програми».
Ніколи не брехав дружині, а тут збрехав, бо сказати їй про свій жахливий вибрик — однаково що загнати в серце ножа. Як він міг зірватися? Вдруге в житті. Вірніше, втретє, якщо лічити ще й отого клятого полковника з сорок першого року. Де взявся той полковник? Хто наслав його на Володю Кабиша й на нього, Брайка? Тепер Володя вже двадцять один рік лежить десь під шумкими соснами в Чернігівському лісі, а він, Брайко... Ну що він? Нічого. Пусте місце...
Ох, Києве, Києве! Находився я по твоїх вулицях, та чи ж можна по них находитися.
Знаю в тобі все, все, та чи ж можна пізнати тебе до кінця!
Коло опери Брайко, якось не думаючи, машинально сів у екскурсійний автобус, в якому їздили по Києву туристи. Студенти, один військовий, кілька робітників з вигляду, парочка закоханих, молода жінка з дитиною, три вусатих дядьки, певно, колгоспники. Дитина в молодої жінки на руках зрідка покрикувала, мати зацитькувала її: «А-а! Цить-цить, тьотя казочку розкаже, а-а!»
«Тьотя» — модна київська дівчина, з короткою зачіскою, в химерному платтячку, яке більше виставляло, ніж ховало тіло, не дивлячись навіть у вікна (все вже знала), весело вицвірінькувала до своїх пасажирів:
— Ми їдемо вулицею Леніна. Це одна з наймальовничіших вулиць Києва. Зверніть увагу на дерева на тротуарах. Це — славнозвісні київські каштани. На вулиці Леніна в нас каштани найпишніші. У вильоті вулиці ви бачите високий будинок з шпилем. Це найвищий київський житловий будинок. Чотирнадцять поверхів...
Найвищий і найдурніший. Поставлений на пагорбі, піднятий над Києвом. Відкритий усім вітрам, які взимку видувають з квартир тепло. У верхніх поверхах влітку ніколи не буває води. Не вистачає. Насоси десь човгають, задихаються в масляному своєму дусі, смокчуть воду з Дніпра, а місто пожирає її мільйонами кубометрів і для цього «найвищого» і найдурнішого не стачає. Обіцяють, що Деснянський водопровід дасть води вдосталь. Ждемо. А шпиль? Його проектували так, щоб він був видимий з пароплавів, які йдуть по Дніпру, щоб бачили його так само, як лаврську дзвіницю. Але саме з’явилася постанова про боротьбу з надмірностями в архітектурі, і перестрахувальники забігалися: що робить? Шпиль уже був готовий. Колосальний конус з нержавіючої сталі, десятки тонн дорогого металу. Тягти таку цяцьку на висоту чотирнадцяти поверхів після постанови ЦК? Ні, ні! Тихцем перепиляли шпиль, відкинули вниз, лишили тільки верхній гостряк. Але коли приміряли, — злякалися: все одно високий! То хотіли, щоб бачили його звідусіль, тепер прагнули заховати клятий шпиль якомога далі. Пробили перекриття, всадили шпиль у будинок. Камінь стерпить усе.
— Ми їдемо по Хрещатику, — вицвірінькувала дівчина-екскурсовод, — центральна магістраль Києва, одна з найстаріших його вулиць. Тут усе пов’язано з історією.
...Від історії нічого тут не лишилося. Якщо вже Хрещатик називати історією, то це історія їхніх архітектурних помилок і дурниць. Чого тільки не навитворяли вони на цій короткій кривій вулиці, схованій між київських пагорбів! І пасаж, зліплений з якихось керамічних пряників, а не з будинків, і потворна ковбаса адміністративних споруд на другому боці, і міськрада в чудернацькому стилі, і готель «Москва»...
— Площа Калініна. Зверніть увагу на новий готель «Москва», що височіє праворуч. Це найкомфортабельніший готель нашої столиці...
Все в цієї дівчини з приставкою «най»: найбільший, найкращий, найпишніший, найвищий, найкомфортабельніший... І таки ж правда: місто, в якому ти народився, в якому живеш і працюєш, — найкраще місто на світі! Для дніпропетровця — Дніпропетровськ, для одесита — Одеса, для львів’янина — Львів, а для нас — Київ... Але готель «Москва»... Якби ж то ти знала, мила дівчино, якби знали би, вусаті дядьки, які слали нам у Київ білий хліб, і ви, робітники з мозолястими руками, які давали нам сталь, і ти, молода мати, яка зацитькує своє немовля і хоче, щоб воно слухало цікаву казочку про чарівне місто...
Готель «Москва» теж проектували так, щоб він височів над усім Києвом, щоб його видно було навіть далі, ніж лаврську дзвіницю. Гора бетону, скла і кераміки на київській горі над площею Калініна. Два роки закладали фундаменти на тому місці, де до війни височів дім Гінзбурга, Куди там тому Гінзбургу до майбутньої «Москви»! Вривалися в синюваті київські глини до рівня тунелів метро, закопували в крутий пагорб тисячі тонн бетону, щоб тримали вони на собі тягар майже двадцяти поверхів, виводили фортечної товщини стіни з-під землі.
Але чи ж уписувався цей кострубатий будинок у лагідний краєвид Києва? Чи передавав він гармонійність київських пагорбів і лагідну заокругленість площі Калініна, над якою мав здійнятися? Ні, він розрізав усе це, мов важкий тупий ніж. Такий будинок повинен скупчувати на собі всі погляди, в ньому мала втілитися вся краса нового, радянського Києва, Брайко бачив проект готелю, йому давали проект для ознайомлення, вів мав про нього свою осібну думку, вотум сепаратум, як кажуть юристи, він вважав, що проект треба поліпшити або й просто переробити заново, у нього були навіть якісь точні пропозиції щодо цього, він малював Медеї той майбутній будинок на київському пагорбі. Ото й усе. Більше нікому нічого не сказав. Раз проект затверджено, навіщо сперечатися з начальством?
