Ім'я рози - Эко Умберто (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗

«Але Павлін Ноланець і Климент Александрійський остерігають нас проти цих глупств, а Сульпіцій Север каже, що святого Мартина ніхто ніколи не бачив ані в полоні гніву, ані в полоні веселощів».

«Одначе згадує деякі репліки святого, які можна б назвати spiritualiter salsa [118]», — мовив Вільям.

«Вони були влучні й мудрі, а не смішні. Святий Ефраїм написав паренезу проти смішок серед монахів, a "De habitu et conversatione monachorum" [119]радить уникати непристойностей і жартів, немовби то отрута гаспида!»

«Але Гільдеберт сказав: "admittenda tibi joca sunt post seria quaedam, sed tamen et dignis ipsa gerenda modis" [120]. А Йоан із Солсбері дозволяв скромні веселощі. Навіть Єкклезіаст, на якого посилається ваше Правило і з якого ви цитували уступ про те, що сміх — прикмета дурня, допускає принаймні мовчазний сміх сумирної душі».

«Душа спокійна, лише коли споглядає істину і насолоджується сповненим добром, а з істини і добра не сміються. Ось чому Христос не сміявся. Сміх породжує сумнів».

«Але іноді треба сумніватися».

«Не бачу для цього причини. Коли зроджується сумнів, належить звернутися до авторитету, до слів якогось святого отця чи учителя церкви, і тоді будь-яка підстава для сумніву зникне. Мені здається, що ви надто переймаєтеся всілякими сумнівними теоріями, як-от вчення паризьких логіків. Та святий Бернард вміло дав відсіч кастратові Абеляру, який намагався піддавати всі проблеми холодному і мертвому раціональному аналізові, віддаючи все на поталу розумові, не просвітленому писаннями, вирікаючи своє "це так, а це не так [121]". Звичайно, той, хто погоджується з цими вельми небезпечними ідеями, схильний схвалювати і жарти неука, який сміється з того, що насправді є єдиною істиною, даною нам раз і назавжди. Тому, сміючися, неук немов каже "Deus non est" [122]».

«Превелебний Хорхе, мені здається, ви несправедливо називаєте Абеляра кастратом, адже знаєте, що такої долі він зазнав через чужу підлість…»

«Через свої гріхи. Через пиху своєї віри у людський розум. Бо віру посполитих висміяно, таїни Божі оголено перед всіма (принаймні деякі глупаки до цього бралися), питання вишніх речей потрактовано легковажно, отців же взято на глузи, бо вони вважали, що такі питання належить радше замовчувати, ніж розв'язувати».

«Я не згоден, всечесний Хорхе. Бог хоче, щоб ми використовували свій розум для з'ясування багатьох неясних речей, які писання дозволило нам тлумачити на власний розсуд. Коли хтось пропонує якесь твердження, то перед тим, як повірити в нього, ви спершу мусите з'ясувати, чи воно прийнятне, бо розум наш сотворений Богом, і те, що любе нашому розумові, напевне любе й розумові божественному, про який, зрештою, нам відомо лише те, що через аналогію, а часто й через заперечення, ми висновуєм з міркувань нашого розуму. Тому іноді, щоб підірвати фальшивий авторитет абсурдного твердження, противного розумові, належним знаряддям може бути і сміх. Часто сміх потрібен також для того, щоб збити з пантелику лихих і ясно, як Божий день, показати їхню глупоту. Про святого Мавра розповідають, що погани вкинули його в окріп, а він ремствував, що купіль захолодна; поганський правитель, щоб перевірити, в глупоті своїй запхав руку в воду і попікся. Гарно вчинив сей святий мученик, висміявши ворогів віри».

Хорхе недобре посміхнувся: «В оповідках, що їх полюбляють проповідники, можна знайти чимало таких байок. Святий, занурений в окріп, страждає задля Христа і стримує свої крики, а не забавляється дитячими витівками перед поганами!»

«Бачите? — мовив Вільям. — Оповідка ся здається вам противною розумові, і ви звинувачуєте її в тому, що вона смішна! Нехай невидимо і здержуючи вуста, ви смієтеся з чогось і хочете, щоб я теж не сприймав цього всерйоз. Ви смієтеся зі сміху, та все ж смієтесь».

Хорхе роздратовано махнув рукою: «Жартуючи зі сміху, ви втягуєте мене в пусті балачки. Але самі знаєте, що Христос не сміявся».

«Я цього не певен. Коли він пропонує фарисеям кинути перший камінь, коли питає, хто зображений на монеті, якою сплачують податок, коли вживає гру слів, кажучи "Тu es petrus" [123], він, мислю собі, дотепними своїми речами хоче присоромити грішників і підтримати на дусі прихильників. Дотепність видно і в його словах, звернених до Каяфи: «Ти сказав». А коментуючи книгу пророка Єремії, де Бог каже Єрусалимові "nudavi femora contra faciem tuam" [124], - Єронім пояснює: "sive nudabo et relevabo femora et posteriora tua" [125]. Отже, навіть Господь висловлюється дотепно, щоб збити з пантелику тих, кого хоче покарати. І ви добре знаєте, що у найгарячіший момент боротьби між клюнійцями і цистерціянцями перші висміювали других, звинувачуючи їх у тому, що ті не носять штанів. А в «Speculum Stultorum» [126]оповідається про те, як осел на ймення Бурий замислюється, що б сталося, якби вночі вітер підняв ковдри, і чернець побачив свій срам…»

Ченці навколо засміялися, а Хорхе розлютився: «Ви мені втягуєте оцих братів у дурнуваті забави. Я знаю, що францисканці звикли здобувати собі прихильність поспільства подібними дурницями, але про ці забави я скажу вам словами одного вірша, почутого від когось з ваших проповідників: turn podex carmen extulit horridulum [127]».

Сказано це було дещо зарізко. Вільям поводив себе зухвало, але тепер Хорхе звинувачував його в тому, що слова його погано пахнуть. Я замислився, чи сувора ця відповідь не означає, що старець велить нам покинути скрипторій. Та Вільям, ще недавно такий войовничий, зробився напрочуд смиренним.

«Прошу прощення, всечесний Хорхе, — мовив він. — Мої вуста зрадили мої думки, я не хотів бути нешанобливим до вас. Мабуть, те, що ви кажете, правда, а я помилявся».

Супроти цього вишуканого чину покори Хорхе лиш крекнув, що могло означати як задоволення, так і прощення, і йому нічого іншого не залишалося, як вернутися на своє місце, та й ченці, які під час дискусії поступово підходили до нас, знов повернулися до своїх робочих столів. Вільям знову став навколішки перед Венанцієвим столом і почав нишпорити між паперами. Своєю покірливою відповіддю Вільям здобув собі кілька секунд спокою. І те, що він побачив протягом цих кількох секунд, подвигнуло його на пошуки у наступну ніч.

То тривало дійсно кілька секунд. Бо одразу ж до нього підступив Бенцій, вдаючи, буцім забув свій стилос на столі, коли був підійшов, прислухаючись до розмови з Хорхе, шепнув Вільямові, що йому терміново треба з ним поговорити, і призначив йому зустріч за лазнею. Вільям, мовляв, має вийти першим, а він його невдовзі наздожене.

Вільям вагався якусь мить, тоді покликав Малахію, який з-за свого стола біля каталога слідкував за всім, що діялося навколо, і попрохав його, щоб той, зважаючи на мандат, одержаний від настоятеля (він наголосив на цім своїм привілеї), поставив когось сторожити стіл Венанція, бо для розслідування конче потрібно, щоб ніхто до нього не наближався впродовж цілого дня, аж поки Вільям не вернеться. Він сказав це голосно, таким чином не лише зобов'язуючи Малахію наглядати за монахами, але й монахів наглядати за Малахією. Бібліотекар не міг не погодитися, і ми з Вільямом вийшли.

Поки ми йшли через город, прямуючи до лазні, розташованої позаду лічниці, Вільям зауважив:

«Схоже, багатьом не до шмиги, що до рук мені потрапить щось, що лежить на Венанцієвому столі або під ним».