Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
«Півтори» кімнати, які ми винаймали, були майже на самому виїзді з міста. З одного вікна відкривався пейзаж міського цвинтаря, з іншого було видно гору, яка чомусь називалася монастирською, хоча тут ніколи не було жодного монастиря. На вершині цієї пологої гори розташувався чийсь сад, ексклюзивна кнайпа з дерев'яними лавами і власною винарнею, а також невеличкий пансіонат для перестарілих, яких обслуговуючий персонал часто вигулював у ліску біля гори.
Сад складався майже із самих лише вишневих і черешневих дерев, які ніхто не доглядав і які поступово втрачали свою свійськість, їхні плоди ставали все меншими і все солодшими, а запах достиглого соку з цих плодів — усе спокусливішим. І коли вони достигали, спокуса ставала сильнішою за виховання навіть у Германа. Не зовсім усвідомлюючи, чого саме збираємося цим досягнути, у період черешнево-вишневого достигання ми значно частіше прогулювалися біля обважнілих дерев, аніж робили це в інший час. Окрім нас, тут прогулювалася маса іншого народу, серед якого не бракувало й школярів на велосипедах чи з футбольним м'ячем. Але, на відміну від наших, українських школярів, ці рожевощокі створіння, вигадувані на сухих сніданках, вітамінах із пробірок та свіжозаморожених концентратах, не виявляли при погляді на цей ягідний рай жодних ознак пожвавлення. У кращому випадку котрийсь міг ліниво поцілити у ягоду м'якою й екологічно чистою кулькою зі спеціального матеріалу, яка входила в комплект його фірмової рогатки. А думка про те, щоб залізти на це дерево, не кажучи вже про те, щоб з'їсти немиту ягоду, не могла виникнути в голові цієї цивілізованої істоти, для якої їжа ставала придатною до вжитку тільки після того, як її загортали в міцний шар целофану з наліпкою супермаркетівського штрих-кода. Черешні без підпису фірми-виробника? Ні, таке не їдять.
У цій атмосфері ми з Германом почували себе ніяково з нашими атавістичними інстинктами племені збирачів, ще навіть не мисливців. Інстинктами, які давно відмерли в цивілізованих людей і у виявленні яких нас не зрозуміли б сусіди. А крім того, зірвати ягоди з чужого дерева в Німеччині. Таке могло наснитися хіба у страшному сні. Наше виховання боролося з нашими інстинктами, а черешні і вишні тимчасом дозрівали, ризикуючи перестигнути й облетіти. Здається, ніхто не планував їх зривати.
І от одного разу, коли почалася дуже сильна злива, Герман не витримав. Як був, у білих штанах і світлій сорочці, він схопив одною рукою міні-драбину, а іншою — мене за руку, і ми побігли крізь дощ, нагору, до перестиглих ягід, які жменями тонули в калюжах. Нам удалося врятувати небагато. Ягоди виявилися значно більше перестиглими, ніж здавалося здалеку, і вже наповнилися всередині гнилуватим соком, частина з них засохла, але суть була не в тому. Ми відчували себе неймовірно щасливими, вазюкаючись у болоті, падаючи з тонких гілок у калюжі і розмазуючи по обличчю, руках і навіть вухах одне одного пекучий вишневий сік. Ми майже не відчували смаку, але ми звільнили себе від страху. Це звільнення було досить умовним, бо ми добре знали, що ніхто не висуне носа в таку погоду, хіба в разі крайньої необхідності, і тільки на машині. А дістатися до саду можна було лише пішки. Тобто ніхто із сусідів не зможе побачити нашого злочину-тріумфу. Ми перемогли в собі щось більше, ніж страх перед сусідами. Разом із густими червоними краплями з наших долонь витікало в калюжі щось липке, холодне і неприємне, і ми добре знали, що наступного року, якщо ми й далі житимемо тут, ми відкрито і ні від кого не ховаючись назбираємо вишень, щойно вони достигнуть, і нехай хтось тільки спробує сказати, що це чуже або що це негігієнічно.
Бах, шаблековтання і «Звенигора»
Інтер'єр нашого помешкання і картину «крайньої бідності» трохи прикрасили подаровані батьками Германа антикварні меблі, куплені ними ж у найдорожчому у Фрайбурзі магазині тканин фіранки, комп'ютер останньої модифікації, непогана бібліотека, зібрана Германом у часи кращого матеріального достатку, хороша аудіоапаратура, кілька полиць із музичними компакт-дисками, дорога акустична гітара, на якій Герман непогано грав, та банджо, на якому він грав трохи гірше, зате виглядало воно значно екзотичніше. Пральна машинка, куплена на розпродажі вживаних речей, два велосипеди і стара машина батьків Германа, яку нам теж подарували.
Помешкання, яке ми винаймали, містилося в напівпідвалі приватного будинку, що належав літній подружній парі. На табличці біля їхнього дзвінка стояло J.S. und H.Bach, і це був не стьоб і не помилка, їх справді звали Йоганн-Себастіян і Гертруда, більше того, Йоганн-Себастіян був композитором, а також викладав у консерваторії міста Базеля, щоправда, грав він на віолончелі. Дружина його грала на скрипці, і вони заснували найвідоміший у Шварцвальді оркестр камерної музики. Улітку вони часто влаштовували в саду свого будинку вечірки, на які збиралися дами і пани старшого віку, одягнені досить демократично, зате у вишуканих старовинних срібних прикрасах. Переважна більшість їх голосувала за партію Зелених. Вони пили біле вино з іменних пляшок, випущених на невеличкій винарні, власник якої був членом товариства, для кожної вечірки випускалася обмежена кількість пляшок, на етикетках зазначалася дата прийняття і прізвище господарів дому. Такі вина не потрапляли в продаж, скуштувати їх могли лише запрошені. Це додавало святу «якоїсь ексклюзивної інтимності», як називала це фрау Бах. Вони часто кликали нас до свого свята, де слухали камерний оркестр, який виконував на балконі твори на замовлення, пили вино, їли паштети, описи яких зустрічаються в романах Вальтера Скотта, салати, смак яких у господині асоціювався із музикою Моцарта, Баха, а одного разу — навіть «U-2», і в цьому салаті, що за смаком сильно відрізнявся від решти, було так багато червоного перцю, що смакував він не всім.
На такі вечірки збиралася поважна публіка, тут бували мер міста, впливові політики, відомі митці. Панії в демократичному одязі й зі срібними прикрасами, переважно колишні вчительки французької або латини в класичних гімназіях. Багато з них перестали працювати ще в юному віці, коли вийшли заміж, але досі багато часу присвячували самоосвіті. Вони читали не лише Ґюнтера Ґрасса, Мартіна Вальцера і Петера Гандке, добре знали також творчість Мілана Кундери, Мілорада Павича, одна навіть читала Андруховича (щоправда, помилково називала його Віктором), чула «Мертвий швень» і знала, що Зигмунд Фройд народився під Львовом. Розваги на таких вечірках не обмежувалися лише слуханням музики і спілкуванням, гості часто бавилися в шаради, влаштовували костюмовані бали, колективно писали акростихи, часом із Мюнхена до гера і фрау Бах приїжджала їхня молодша донька, яка вчилася на режисерському, а у вільний час займалася шабле- і вогне-ковтанням. Тоді всі чекали темряви, і при світлі спеціальних літніх садових свічок влаштовувалося циркове шоу.
Найбільше враження цей процес справив на мене якось уранці, коли я ще не вийшла в сад розвішати білизну, а Моніка (так звали доньку Бахів) саме вправлялася у своєму мистецтві. У неї була така звичка замість ранкової гімнастики. Не знаю, хто з нас більше постраждав тоді: я — від свого переляку, чи вона — від свого, коли після мого зойку вона мало по-справжньому не заковтнула шаблю. Але потім усе налагодилося, ми познайомилися, виявилося, що Моніка кілька разів бувала у Львові (тих, хто не бував, живучи у Фрайбурзі, залишається, завдяки активному партнерству двох міст, усе менше, а можливо, їх уже не залишилося зовсім) і навіть бачила під час якихось чергових днів української культури у Фрайбурзькому університеті фільм Довженка «Звенигора».
Герман і Україна. Перше знайомство
— Я б дуже хотів, щоб ми одружилися якнайшвидше, ти не уявляєш, наскільки мені це потрібно. Але я відчуваю, що не маю морального права на це, поки не можу нормально забезпечувати сім'ю, — говорив мені Герман під час якогось чергового пиття кави в ліжку, вранці, біля нового вазонка, після бурхливого нічного з'ясування стосунків. — З іншого боку, я не вважаю, що хтось має право впливати на моє особисте життя. Чому ти можеш отримати дозвіл на роботу тільки після того, як вийдеш за мене заміж? Чому для цього не достатньо просто того, що ти хочеш і можеш працювати в цій країні? Я вважаю, що ми не повинні погоджуватися на такі принизливі компроміси із суспільною системою, яка нас не влаштовує. Ми повинні боротися за елементарні права, які дає нам наша людська гідність.
