Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
Коли я думаю про те, що було, яким було життя, як воно взагалі могло б бути, коли мене не було, що я відчувала тоді, коли мене тут не було, де я була тоді, коли мене тут не було, хто жив замість мене, коли я ще не народилася, коли я не була зачата батьками — чи була я? Що я була тоді і хто я була тоді, коли мене тут не було, — була я порожнечею, чи я була нічим, зеро, або навпаки — я була всім, коли мене тут не було? Але ж тоді, до того часу, до того моменту, як я стала жива, як я стала собою, такою, яка я тепер є, — я була ні живою, ні мертвою? Але якою я була? І чи була взагалі? І чим я стану? Прахом? Час. Ключове Слово — Час. Слово — це Час.
Я веду відлік особистого часу з моменту народження. Чим старшою я стаю, тим невпинніше збігає час. Я — Маленький Всесвіт, тінь Простору. У мені, як і в кожному з шести мільярдів ще живих Маленьких Всесвітів, які тепер є тут, на Землі, живе Бог. А Бог не може померти. Значить, не можу померти і я. Тому смерті немає. Я — не Бог, але я — безсмертна. Хоча б у тому смислі, в якому я розумію слово «безсмертя». Перевірне слово — «Час». Його немає.
То куди цього разу закине мене Його рука? Та, що підхопила над серпневим асфальтом, висмикнула з поміж автобуса і вантажівки, із запаху яблук, із темно-червоної суміші бензину і крові — і м’яко, мов пір’я з перини, опустила в придорожній пил, заштовхнувши в нову реальність? Хтось же повинен це знати?!
... Зійшовши на пагорок до лісу, я обернулася лише на мить — перепочити і подивитись на нашу в’язницю. Криву вулицю, сині ворота, хвіртку видно чудово, а от двір і вхід до будинку надійно загороджував черепичним дахом сарай, старої хати не видно, і годі. Кожної секунди я очікувала криків «ані руш», там, знизу, — пострілів, бійки, крові і смерті або темних фігур з автоматами, які здіймуться поруч, наче з-під землі, скажуть коротко: «Стій!» — і клацнуть замками. Страх пронизував мене, але мій наплічник, мій тихий, живий, мій рідний наплічник, мій син, який, на диво, солодко заснув, тільки я випорснула з дому Варвари Петрівни (а це, без сумніву, її дім, її — і нічий інший!), перетворював страх у відчай, а відчай — у відвагу. Не у сміливість, а у відвагу левиці, яка готова битися з левом, батьком її дитинчат, яких той хоче вбити і з’їсти. Звичайна історія для левів та сельви. Звичайна історія для людей скрізь. Якщо є в людині щось від левів, то тільки це.
Мені не відомо, чи сталося саме так, як я передбачала, — можливо, нас урятував лише щасливий збіг обставин — тепер це неважливо. Я ретельно планувала напад на нашу садибу, ніби була ФСБ, цілий тиждень: обмірковувала кожний гіпотетичний маневр, подумки розставляла «омон» по всьому селу, продумувала кожен крок і прораховувала всі можливі лінії вогню. Та я не змогла знайти жодної шпаринки. Якщо кільце зімкнеться, мені з малим із нього не вискочити. Лишалось сподіватися на їхню банальну невдачу і нехлюйство. Так могло статись, а могло й не статись.
Вони, як я й гадала, з’явилися посеред ночі і сказали в гучномовець: «Здавайтєсь! Ви окружени!» Миттю вхопивши сина, я дістала зі схованки заощаджені неймовірними хитрощами гроші і тихо вислизнула у вікно. Над селом висів туман, і листя в саду, наче відштовхуючись одне від одного, сильно тріпотіло на вітрі. «В дорогу, Раю!» — сказала я собі — і пірнула за сарай, у канаву з багнюкою та сміттям. У відповідь гучномовцю зі старої хати пролунав постріл, а потім знову запала тиша. На цьому краю начебто нікого не було, тобто нам таки пощастило, і я кинулась щосили бігти до лісу на пагорбі. Я перевела подих лише там — і обернулася, щоб кинути оком на село і нашу оселю. Підозріло тихо — щось не те. Ось, нарешті! Я почула, як затріщали автомати і закричали люди — певне, почався штурм. Знову скажено зайшлися гавкотом сільські собаки — здається, бажаніших звуків я в житті не чула! Якщо не рахувати, звісно, перших криків моїх дітей... Трохи перечекавши, я полежала в кущах і помолилася. Знизу спалахнуло полум’я і освітило небо. Тепер точно — пора.
«Це тут. Так, напевне, це тут!»
Остап стояв на горі і дивився на бані церков, що виблискували на сонці. Біля воріт нікого не було, лише далі біля будівель на риштованні сиділо кілька людей, точно — не черниці, двоє чи троє — явно чоловіки. «Оце так — жіночий монастир!» — Остап аж тихенько присвиснув. «Тут не можна свистіти! Це гріх!» — раптом почув він із-за спини, обернувся і побачив молоду черницю, яка з подивом дивилася на нього великими темними очима. Куфайка, хоча на вулиці вже тепло, на голові чи то хустка, чи то шапка, чи каптур — не розібрати, кирзові чоботи в жовтій глині...
— Чому це гріх? Хоча — неважливо...
Монахиня уп’яла очі в землю.
— А ви у якій справі?
— Е-е-е, — Остап усміхнувся. Чомусь захотілося погратися, пожартувати, хоча він розумів, що, може, і даремно, але втриматися не зміг. — Я — художник, маляр, приїхав до вашого монастиря, бо чув, що тут живуть найсвятіші та найлагідніші монахині в світі. Маю надію написати картину. Так би мовити, груповий портрет...
— А-а-а, он воно що, — монахиня дивно протягнула своє «а», — груповий портрет! Тоді вам треба до матінки Єфросинії. А де ж ваші речі?
— Які речі?
— Ну, чим ви будете малювати?
— Розумієте, — Остап закотив очі до неба і почухав вказівним пальцем кінчик носа, — перед тим як написати картину, рекомендується детально вивчити об’єкт, пожити тут трохи...
— Я не думаю... — Монахиня перелякано глянула і боязко зробила крок назад. — Вам сюди не можна...
Остап озирнувся. На монастирському подвір’ї так само безлюдно. Територія була досить симпатична — так би мовити, бідненька, але чистенько. Вони стояли біля дзвіниці, і він бачив і дзвін, і церкву. «Мабуть, вийшла б чудова фотографія. Чудова, але банальна».
— Пробачте, я шукаю Віру, — сказав він.
— Віру? Мабуть, ви щось переплутали. Спочатку її треба знайти у своєму серці! — гордо вимовила монахиня. Здавалося, ще мить, і вона побіжить.
— Ви не зрозуміли! Я шукаю дівчину на ім’я Віра, наскільки я знаю, вона сюди, так би мовити... е-е-е... поступила. Я...
— У нас — не божевільня і не лікарня, сюди не поступають!
— А що сюди роблять? — Монахиня була така щира і так серйозно сприйняла гру, що Остап ледь стримував сміх.
— Пробачте, я не можу більше розмовляти. Я думаю, що вам треба повертатися додому. Якщо ви художник, чи хто там, то однаково нічого не зрозумієте в нашому житті, — вона трохи зверхньо подивилася на нього, — а якщо ні, то ви збрехали, і тому, кого б ви тут не шукали, нічого доброго з цього не вийде. Будь ласка, йдіть!
Остап не чекав такої відсічі. Він різко сказав щось про те, що це неправильно — отак-от його виганяти, вважати, що він нічого не зрозуміє, що не можна так говорити, ледь побачивши людину, що... Та було вже пізно. Монахиня хутко побігла до найближчої будівлі, лише з-під каптура чи хустки полум’ ям спалахнуло руде волосся — він навіть не помітив, у яких дверях вона зникла.
Остап не думав, що перша ж зустріч виявиться такою невдалою, але докоряти мав собі. Він навіть не міг уявити, які тут правила, як можна отримати право на побачення, до кого він мав звертатися, чи можна взагалі сюди заходити? Чи можна розмовляти з монахинями? Чи відпустять Віру піти з ним трохи погуляти або посидіти в кафе? Тут такі ж суворі правила, як у в’язниці, чи, може, в них, як в армії, є звільнення або відпустка? Чи, може, в монастирі, як у лікарні, суворі години побачень?
День змінював день, і ніч змінювала ніч.
Тут плинуло майже таке саме життя, як і там, у світі. Я маю на увазі те, що тут, у монастирі, ми переймалися такими ж буденними речами: побут, їжа, сон, тобто все те, без чого людина фізично існувати не може. Тільки досягалося це без зайвого клопоту, галасу, музики й танців, телевізійних та інших новин — фізична праця слугувала таким собі тлом і давала чудове психологічне розвантаження. Я швидко звикла до грубого одягу, до простої їжі, ми працювали майже весь час. У монастирі, як виявилося, завжди багато роботи, і робота також допомагала нам ставати тим, ким ми були насправді. Матінка Єфросинія виявилася дуже сучасною людиною: вона вирішувала питання з місцевою адміністрацією по мобільному телефону, їздила до владики, а навесні сама сідала за кермо невеличкого тракторця й орала монастирський город — на шоу сходилася половина села. А ми молилися і працювали: садили квіти та дерева, картоплю, капусту, іншу городину, доглядали за садом, збирали врожай, чистили сніг, поралися біля птиці (худоби ми не держали) і, звісно, допомагали будівельникам у реставрації стародавньої церкви. Ми розповідали одна одній історії і намагалися вірити в те, що вірили. Точніше, ми справді вірили, кожна по-своєму. З роками все змінюється — коли ти стаєш частиною організму, щаблинкою тієї драбини, яку з цього клаптика землі — через золоті бані і хрести, через наші життя та душі — перекинуто на небеса, до Царства Божого, до Господа нашого Ісуса Христа.
