Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Як тебе звати? — розігрували ми діалоги на уроках німецької

— Мене звати Ганс

— Де ти живеш? — Я живу в Дрездені

— Чим ти цікавишся?

— Я цікавлюсь спортом.

– А як звати тебе?

— Мене звати Марта, — відповіла однокласниця

— Де ти живеш?

— Я живу в Дрездені

— Чим ти цікавишся?

— Я теж цікавлюсь спортом.

Схоже на розмову людей, котрі сильно одне одному не довіряють. Була середина вісімдесятих — час, коли шальки терезів ще не здригнулись і стрілка на годиннику нашої старої-доброї імперії зла не встигла завмерти. Ще справно працювали всі механізми, ще сонце розмірено плавало нашим піднебессям, осідаючи щовечора в холодні хвилі Атлантики. Жодних уявлень про геополітику, жодних натяків на можливі проблеми, жодних підстав для розпачу й зневіри. Така вона, моя ДДР — затінена, прохолодна Унтер ден Лінден, велична телевежа на Александерпляц, задумливі й солідні Гете з Шіллером, і ці безкінечні картаті піджаки, які було не знайти в жодному Саратові навіть за великі гроші. Опереткова, добре прибрана країна, з ввічливим населенням та дружніми намірами, країна, що легко вміщалась на сторінках шкільних підручників, утілюючи собою фонетичну розкіш та граматичну виправку. Хотілося вивчити мову цієї країни, щоби одного разу потрапити до цього їхнього Дрездена і, зустрівши найкрасивішу дрезденську дівчинку, легко підкотитись до неї зі словами: Привіт, мала! Мене звати Коля. Я живу в Саратові. Не повіриш, але я цікавлюсь спортом! За кілька років я прочитав Ніцше і зрозумів, що в братнього німецького народу теж є свої проблеми.

5

Але чим різниться реальність від наших дитячих уявлень про неї? Реальність вигідно відрізняється своєю невичерпністю. Всі крихкі дитячі уявлення про Унтер ден Лінден тьмяніли й згасали в порівнянні з тим безміром можливостей та несподіванок, котрі демонструвало життя. Якщо тобі пощастило опинитись у самому серці дефолту, якщо слово молодість асоціюється у тебе зі словом інфляція, якщо тобі довелось упритул розглядати шрами на потяганій шкірі вітчизни, ти будеш до останнього триматись за це життя, будеш чіплятись за нього з усіх сил, як безквиткові пасажири чіпляються за контролерів, котрі намагаються їх зсадити.

Тому що деякі речі вкарбовуються в нас до кінця наших днів, незворотньо цей кінець наближаючи. В середині дев’яностих нам було по двадцять років. Покоління, що мало проблеми з фінансами та самооцінкою. Був це дивний час неможливих кредитних маніпуляцій та карколомних життєвих доль. Час залізних кіосків із алкоголем, які перетягувались уночі з місця на місце, аби не платити за оренду. Час паленого польського спирту, від якого помирали найслабші й зміцнювались духом найстійкіші. Епоха всесильної дойчмарки, котра відкривала брами всіх пивбарів нашої республіки. Один мій знайомий, пам’ятаю, організував за десять доларів міжнародний поетичний фестиваль. Що ми знали тоді про велику сім’ю європейських народів, про нову європейську ідентичність, що поставала в боротьбі ідей та концепцій? Нічого ми не знали. В ті далекі й такі солодкі часи про жоден євроатлантизм на пострадянському просторі ще не йшлося. Йшлося переважно про планове відключення електроструму. Євроатлантизм у таких умовах сприймався занадто абстрактно.

А самі західні демократії приваблювали перш за все в якості потужного ринку побутової електротехніки. Нам із друзями не йшлося навіть про еміграцію. Ми лишились удома, в спорожнілих депресивних містах-мільйонерах, аби спостерігати за великим занепадом та очікувати на велике відродження. І те, що ми побачили й запам’ятали, варте будь-яких експериментів із демократією. Хоча Захід і далі приваблював безкінечними та невичерпними можливостями. Він затягував та спокушав. Можна було стати перевізником прасок і мати нормальний бізнес у Польщі. Це передбачало щедрі дивіденди та серйозні проблеми зі здоров’ям. Можна було, за вдалого збігу обставин, стати бандитом і грабувати перевізників прасок. Це передбачало дивіденди не менш щедрі, а проблеми зі здоров’ям у цьому випадку вирішувались швидко й надовго. Були ще варіанти влаштуватись проституткою в Чехії чи прибиральницею в Португалії, але ми з друзями серйозно ці варіанти ніколи не розглядали. Так чи інакше, далекі західні міста тьмяно сяяли в чорних сутінках, освітлюючи своїм відблиском наше чорне, мов костюм небіжчика, повітря. Наші старші брати, котрі приїжджали з Польщі та Австрії зі шрамами на головах та з дойчмарками в кишенях, говорили, що жити потрібно там. Але зароблені гроші краще витрачати вдома. Мені завжди вистачало скепсису та оптимізму, аби не мріяти про втечу та перетин кордону, почуваючись хай і не впевнено, проте цілком комфортно вдома, поміж мертвої індустрії та молодої демократії.

Знайомство з західним мистецтвом, котре би мало вражати й пригнічувати, не так пригнічувало, як наснажувало. Пам’ятаю, як однієї надзвичайно холодної безкінечної зими, десь поміж відключенням електроструму і черговим злетом інфляції, до нас у гості приїхав старий поет-дисидент, шалений фанат соціал-демократії та літератури, на жаль покійний нині, друзяка Вальтер. З собою мав дві великі шкіряні валізи. По дорозі з Німеччини їхній автобус двічі грабували українські бандити. Його валізи, втім, чомусь не чіпали. Він ходив нашими мерзлими вулицями, читав свої вірші, пригощав паленим польським спиртом. Всіх дивувало, що ж там старий привіз, у своїх шкіряних валізах. Очевидно ж які-небудь праски. Або тостери. Не збірки ж поезій, урешті-решт! Все стало на свої місця лише перед його від’їздом.

Знайома, в якої він зупинився, якось відводячи очі, сказала мені:

Знаєш, — сказала, — я зранку зайшла до нього в кімнату. А там ці його валізи. Відчинені, розумієш?

Знаєш, що там у нього?

Праски? — припустив я.

Які праски? — не зрозуміла знайома — У нього там кальсони! Дві валізи кальсонів! Ти уявляєш?

Ну що ж, — відповів я, — ось вона, західна демократія: їхній письменник може дозволити собі мати дві валізи кальсонів.

6

Восени 2009-го року ми з друзями-музикантами (є така прекрасна харківська група «Собаки в космосі»), отримали шенгенські візи й під’їхали до українсько-польського кордону. Їхали ми в спеціально для такої оказії купленому старому напіврозваленому бусі «Рено». З «Рено» щедро виливалось масло, що довший час списувалось нами на недосконалість французького машинобудування. Ми перекотили бус через польський кордон, аби зекономити на бензині, й опинились на території об’єднаної Європи. На польському боці до нас підсів ще один нелегальний пасажир, і ми весело помчали вперед. Я, як старий кон’юнктурник, учив «собак» правилам поведінки. Головне, говорив, пам’ятайте про політкоректність і купуйте квитки в громадському транспорті. І якщо митники на українському кордоні втілювали собою традиційну вітчизняну ненависть тих, хто лишається, до тих, хто від’їздить, то, відповідно, польсько-німецький кордон, як ефемерна умовність в тілі шенгенської зони, обіцяв бути непоміченим та легкоподоланим. Проте, знову ж таки — життя набагато цікавіше та непередбачуваніше за всі наші кліше та стереотипи. Вперше нас зупинили ще на польському боці. Поляки уважно і недовірливо обдивились усі наші барабани і, не знайшовши на них слідів кокаїну, відпустили, переклавши нашу проблему на сильні плечі своїх німецьких колег. На німецькому боці нас зупинили двічі. Спершу довго перевіряли паспорти. І вже коли золотосяйний шенген, здавалось, відкрився в усьому своєму блиску, нас зупинила ще одна патрульна машина.

Побачивши барабани, поліцаї пожвавились. Музиканти? — запитали. Музиканти, — відповіли ми, старанно добираючи слова. Панки? — все більш посміхались патрульні. Так, — погодились ми, старанно обступивши залитий маслом «Рено». Наркотики є? — довірливо спитався один із патрульних. Ні, — відповіли ми хором. Ну як? — здивувався патрульний — Ви ж панки? Панки, — повторили ми. Ну, значить секс, драгз і так далі, — наполягав він. Дякуємо, ні, — стояли ми на своєму. Та ні, — гарячкував патрульний, — всі панки мають наркотики. Всі. Він говорив так переконливо, що якоїсь миті я подумав, ніби він запропонує зараз що-небудь у нього купити. Але він лише розчаровано подивився на барабани, на наш нещасний «Рено» і, побажавши творчих успіхів, зник у дощовій прикордонній безвісті. З іншого боку, ніхто й не обіцяв, що нам тут будуть раді. Кілька днів потому, після усіх виступів та переїздів, після вечірок на кораблі та знайомства з гамбурзькими проститутками, після відвідин клубу любителів танго та ще цілої низки сумнівних місць ми з Сашою сиділи в Берліні й гарячково намагались знайти який-небудь бус, аби вибратись на батьківщину. Наш «Рено» благополучно захлинувся власним маслом і нерухомо гнив на гамбурзькій трасі, не лишаючи жодних надій на повернення додому.