Стотридцятитрьоххвилинний бог - Коретнюк Юрко (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
У Вії порізані пальці. Вона обрізала їх об бите скло. Вона була у наркотичному жвавому сні. Хоча вона нічого не бачила. Тільки пляму, уламки склянки та високу ніжку. Мабуть вона їде по тонкій засніженій порошковидній дорозі на фіакрі до Берлину, де пересяде на інший берлин. Її коні, яким позакривали очі чорними пов‘язками будуть повільно бігти, а Вія буде бунтувати, роблячи те, супроти чого боролася усе своє життя. Її м‘ятежна душа сповнена спогадами, які виринають із далекого дитинства.
Чомусь вона пригадує тільки найгірше. У голові зародився новий світ. Вія швидко підвелася, встала з ліжка та наступила на осколок. Калюжа повільно стала наповнюватися червоною фарбою.
Вона (вона) відкрила (відчинила) хвіртку (балконні двері) й вибігла на вулицю (й почала битися об скло головою). Через кілька секунд вона опинилася у собі. Вона йшла по брунатній дорозі десь років з десять назад біля своєї рідної школи. Й дивилася на себе. Чи на ту дівчину, яка жила на Північному Заході й була схожа не неї.
І тоді вона згадала. Вона згадала як хотіла досягти своєї мрії. Як хотіла стати режисером. Як для здійснення своєї мети вона економила на усьому, аби назбирати гроші на курси. Як обманювала й брехала. Як подала документи до університету Карпенка-Карого. Як розповіла про те батькам. Як довго плакала. Як повільно збирала речі. Як таємно йшла від сім‘ї.
Вона почувалася безсімейною.
Вія присіла біля себе та запалила сигарету. Дим йшов до стелі, а вона повільно встала з паласу та знову лягла на ліжко. Вона лежала на ліжку й повільно дихала…
Якось так несподівано і дуже боляче трапився нервовий зрив.
Проста фраза format D: знищила половину души. Проста фраза, генерована чорт-знає-якою програмою, знищила нариси останніх трьох років…
Вона лежала на ліжку, коли прокинулася. На неї це було не схоже. Це не було схоже навіть на її квартиру. Вона просто лежала та дивилася на облущену стелю, яка місцями нагадувала мапу лімфовузлів людини.
Вона підвелася та зрозуміла, що ті сни, які їй наснилися якось так реалістично виявилися дійсністю.
Тож вона дійсно тут… Тож вона дійсно у Павлівці. Дивне місце… Свобідне…
„Довготермінове перебування у лікарні шкодить вашому здоров‘ю”, — читає вона над дверима, а потім іде прямо. Але Вія розуміє, що не має йти.
— бо ВОНА дійсно хвора.
Біля сходинок до низу стоїть художник і щось малює. Малює невдало та якось плямисто. Нерозбірливо й бездарно.
Пізніше вона пішла повільно по поверхам та дізналася його історію.
Його звали Марко і він дійсно був художником. До того ж мав успіх у Європі. Але одного разу він нажерся героїну у Лондоні та став навпроти однієї церкви. Він хотів намалювати її під враженням від наркотиків, бо (він так вважав) має вийти щось потойбічне, щось схоже на погляд із середини. Він малював цю церкву і йому почало здаватися, що вона починає тріскатися, а коли Марко дивився на небо, то йому здавалося, що на нього ідуть грозові хмари (хоча на вулиці стояв погожий день). Маленька крапелька впала на його картину й акварель, якою він малював потекла. Він почав малювати швидше, бо вірив, що ось-ось має початися дощ. Він малював церкву, а все на папері виходило однією великою багатокольоровою плямою (Вія чомусь згадала велику пляму на кавролині). Потім галюцинації пішли серйозніші й чуваку почало ввижатися, що Ісус розмовляє із ним та каже: „Тікай звідси! Тікай!”. У голові Марка почалася злива й тому він кинув картину на підлогу та почав стрибати по ній, ламаючи її й розкидаючи фарби навкруги. Потім почалося таке… Свідки кажуть, що він почав несамовито втикати на вулицю й кричати. Пізніше психіатрові вдалося зробити висновок, що Марку здалося, що річка вийшла з берегів й велика хвиля, на кшталт цунамі, почала захлинати Лондон. Тож художник вхопив уламки картинки під пахви й по біг по вулиці, голосячи на всі усюди: „Тікайте! Ви що осліпли?! Тікайте!”. Так Марко біг до Тауерського мосту й кричав. А потім став посередині його й почав голосити, сідаючи навколішки й закриваючи голову руками. Тоді то дах і знесло. Щось там у Лондоні не склеїлося, тому його син (а у нього був син) забрав його назад на батьківщину.
Все це Вія дізналася від Світланки. Божевільної, яка лежала у палаті № 16, якраз навпроти неї. Схиб Світланки полягав у тому, що вона мала занадто неординарне мислення. Одного разу вона закохалася у сусіднього хлопчика. (Варто зазначити, що все дійство відбувалося у Львові, неподалік від Тарасового гаю.) В зв‘язку із тим, що її сім‘я дружила із сім‘єю того хлопця, то Світланка так нормально спілкувалася із ним. Одного разу вночі вона вирішила залізти до нього через квартирку, а щоб дібратися до вікна Світланка рішила скористатися мотузкою для сушіння одягу. Тож взяла у ванній чотири прищіпки й причепила своє волосся за цю саму мотузку. Міцно вхопила за неї й почала пересуватися. Долізла десь до середини, аж тут одна із причіпок відірвалася й Світланка ненароком подивилася вниз.
Подивилася й зрозуміла, що влізла у таке гімно… Повертатися чи продовжувати повзти було страшно, тому вона не знайшла нічого ліпшого, як просто завмерти посередині. Наступного ранку її мама вийшла на балкон випити кави із сигареткою й побачила свою любу доцю, причеплену волоссям до мотузки. Пожежники зняли Світланку, а потім порадили мамі лікувати свою доньку. Мама сприйняла їхні слова серйозно. І ось Світланка тут.
Вона продовжувала історію для Вії по цьому загадковому місцю. По огорожі біля них пройшов якийсь огрядний чоловік і впав, не зробивши й кілька кроків. Вія вже була думала підбігти допомогти, коли Світланка спинила її. Виявилося, що цей чоловік колись працював у цирку. Він, разом із дружиною, були канатохідцями. Були відомі на всю Україну виступали майже всюди в СНД. Аж раптом одного разу Антон (а так його звали) не репетирував свій номер і не побачив, як його дружина цілується із факіром десь там у цирку (чи то за лаштунками, чи прямо у залі, — незрозуміло) й упав з тросу. Відтоді Антон не може зробити й кілька кроків, аби не спасти.
— А ще, — каже Світланка, — бачиш оту дівчину, яка сидить на лавці. Так то взагалі унікум! Одного разу Марічка пішла гуляти по Києву із своєю ліпшою подругою. Гуляли вони значить по набережній, сміялися, раділи й тут раптом ліпша подруга Марічки каже: а давай заліземо на верх пішохідного мосту? Марічка, ясен пень, не хотіла показувати свій страх, й тому погодилася. Отже лізуть вони лізуть й нарешті опинилися на самому верху. Почали фотографувати усю красу на мобільний телефон. Врешті-решт, ну розумієш, набридло їм це. Подруга Марічки злізла, а Марічка зрозуміла, шо всьо — канєц… Так і застрягла. Тож і поклали її на першому поверсі, бо там не так високо.
Світланка продовжувала розповіді. Тут у нас є один буйний. Так він у карцері сидить. Просто одного разу надивився мультиків, чи ще якоїсь там фігні, й вирішив, що можна залізти на хмари. Тож одного зимного ранку він узяв драбину й довгу мотузку й приперся на Арсенальну (бо йому здавалося, що там найвище). Спочатку поставив драбину перед метро, заліз на неї та почав кидати мотузку, але після того, як нічого не вийшло вирішив залізти кудись на інше підвищення. Аж раптом біля нього зупинився автобус й він, не довго думаючи, забрався на нього (цікаво, а куди дивилися контролери, водій й кондуктор?). В результаті цілий день прокатався на автобусі із драбиною та мотузкою, поки добрі дяді-міліціонери не зняли його й не відправили до нас. Але, лежачи у палаті № 28, він продовжував свої спроби забратися на небо. Чи через вікно почне кидати мотузку, то просто бігає й голосить, що дайте мені ґвинтокрил й він полетить кататися на хмаринках (а ти не знала, що у нас тут є гелікоптери? Просто до нас кожної неділі рівно о восьмій ранку привозять Бреда Піта — кожен раз із новим обличчям, після пластичної операції — він також у нас лікується!). Тож вирішили посадити його до карцеру, який знаходиться на останньому поверсі.
