Рекреації - Андрухович Юрий Игоревич (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
— Я є громадянин Швайцарії, доктор медицини Попель, — відрекомендувався дідусь, коли вони рушили, — приватна лічниця в Люцерні, кантон Байонна.
— Штундера, — повідомив Немирич.
— Немирич, — повідомив Штундера.
— Дуже мені приємно їхати з такими славними поетами, — ґречно ошелешив доктор Попель.
— Ви щось чули про нас? — Юрко, що сидів попереду, розвернувся до нього всім тілом.
— Ми знаємо, що діється в Україні,— начебто пояснив доктор.
— Тоді дайте щось закурити, бо в нас закінчилися, — висунувся ззаду Гриць.
— То прошу дуже, — і дві пачки винятково смачних сигарет «ґолуаз», випірнувши з магнатської кишені пана Попеля й на мить затримавшись у його правій руці, перелетіли до дірявих кишень мандрівних поетів.
— Куримо спочатку твої, діставай, — розпорядився Немирич, але Гриць показав йому фігу, внаслідок чого обидва закурили зі своїх пачок.
— Пане Попель, а ви часом не агент ЦРУ? — поцікавився Юрко.
— Я є лікар-психіатр, пане Штундеро.
— Я — Немирич.
— О, перепрошую, пане Немирич.
— Я не Ненемирич, а Немирич.
— Ще раз перепрошую.
— То він так жартує,— з'ясував Гриць, — не звергайте уваги. Ви цим автом їдете зі самої Швейцарії?
— Нє, що ви. Лишень зі Львова. Я купив його собі у Львові.
— Гарне авто, — похвалив Гриць.
— Дякую, мені так само подобається. Трохи старе.
— Пане Попель, а ви могли б нам зробити запрошення у Швейцарію? — поцікавився Юрко.
— В тому нема великої потреби, — сказав доктор.
— Ви хотіли сказати, «в тому нема великої складності»? — спробував виправити Гриць.
— Нє, я хотів сказати, що вам ліпше поїхати до Америки. Я можу вам зробити запрошення до Америки.
— Пане Попель, — це моя друга книжечка. Я надписав її для вас, — Юрко аж уклонився.
— О, дуже сердечно дякую. «Втеча в Єгипет»? Гарна назва, десь я чув про неї. А вашу книжку я маю, — обернувшись, повідомив Грицькові.
— Це мене тішить, бо в мене ще не вийшло жодної книжки.
— Овва! То я маю не вашу книжку?
— Певно, що ні.
— То я сподіваюся, що буду мати вашу книжку.
— Я подарую вам свій рукопис. У мене тут є примірник. Прошу.
— О, з великою приємністю. Мушу вам віддячити. Маєте десять долярів. То не замало?
— Гадаю, що ні.
— Пане Попель, а вас не цікавить розташування військових заводів у нашій області? — спитав Юрко.
— Знаєте, не цікавить. А ви маєте якийсь стосунок до військових заводів?
— Не маю ніякого.
— Мені теж так здається, що не маєте. Я не цікавлюся тими справами. Попросту їду до Чортополя на свято Воскресаючого Духу. Кажуть, що то має бути щось особливе. Гуцули в національних строях, музика, танці ріжні. Я то надзвичайно люблю. Маю при собі камеру, то зможу накрутити цілий фільм…
— Як вам живеться у Швейцарії? — перебив йому Гриць.
— Знаєте, то нелегко так відразу відповісти.
— А ви знали Германа Гессе? — кинув Юрко.
— Я запізнався з ним уже в останні роки його життя. Ми стрічалися на концертах барокової музики. Герман дуже любив стару європейську клясику, може, навіть більше від джезу чи Бетовена. Він, власне, так і казав, що для нього справжня музика кінчиться на Бетовені…
— А Фрейда ви знали?
— Фройда? Особисто не знав, але слухав його лекції перед війною в Зальцбурзі.
— То ви вже досить старий, пане Попель, — виявив Гриць.
— Я завше виглядаю молодший, як є насправді.
— А Юнга ви знали?
— Слухайте, я ж не можу всіх знати. Я знав деяких учнів Юнга. Дехто з них працював зі мною в моїй лічниці…
— Фантастика! А Джойса ви знали?
— Я читав його. Справив на мене величезне вражіння в роки моєї молодости…
— Ви його читали англійською?
— Французькою, потім другий раз німецькою…
— А чи відомий у вас у Швейцарії такий поет, як Антонич?
— Малкович?
— Ні, Антонич, Богдан-Ігор Антонич, такий поет?
— Знаєте, перший раз чую, але обов'язково пошукаю за його книжкою. То є ваш товариш?
— Так. Йому двадцять сім років.
— О, то ще дуже молодий. Певно, тому я не знаю.
— Грицю, ти що замовк? Спиш? — Юрко подивився на заднє сидіння.
Але Гриць не спав. Він саме заходився відкривати бляшанку з пивом, яку надибав у салоні «крайслера».
— Перепрошую, забув вам запропонувати, — сказав доктор, видобуваючи ще одну банку і простягаючи її Юркові.— Байєр. Може, ви хочете що-небудь з'їсти? Я маю тут канапки з шинкою і ементальським сиром, трохи чіпсів, крекерсів, помідорову пасту, салямі, помаранчевий джус…
— Дуже смачно. І все це ви тарабаните аж зі Швейцарії? — поцікавився Гриць за хвилину, пережовуючи й ковтаючи шмат якнайніжнішої рум'яної шинки.
— Та де, що ви. То родина у Львові так мене напакувала в дорогу. Кажуть, у Чортополі нема що їсти.
— Маєте добру родину, — резюмував Немирич. — А в Чортополі поселяєтеся в готелі?
— У Чортополі так само маю родину. Певно, що буду жити в них. Здасться, правда, що вони вже всі повмирали.
— Зрозуміло. Зверніть увагу на той мальовничий камінь, що навис над дорогою, — показав Гриць.
— Писана Скала, — цілком правильно назвав доктор.
— Саме так! То ви знаєте ці місця? — звів догори брови Юрко.
— Прецінь я тут народився…
— Он воно що! Тоді ви мусите знати, де в Чортополі площа Ринок, — здогадався Гриць.
— Як не знати, коли там проминуло моє дитинство. Мій тато мав на площі Ринок аптеку. Я часто бавився там у задніх покоях, де було повно ліків у пачках, реторти з якимись ріжнокольоровими плинами, старі терези, мушлі, екзотичні сухі рослини, зібрані за літо в горах, астролябії, заспиртовані саламандри й гадюки, срібні перстені, книжки латиною, градусники… Я залазив на само дно цього світу, в якому було так тихо і спокійно, і наслухав, як іноді озивався дзвоник при вхідних дверях, приходив відвідувач, я чув, як за дверима тато говорить з ним, то були переважно прості гуцули, котрі не розумілися на фармакопеї, потім я чув, як ратушевий годинник вибиває черговий квадранс, і я мріяв пробути там ціле життя, в тих покоях, заставлених вагами й бронзовими свічниками, заповнених грілками, клізмами, шприцами…
— Презервативами, — нагло втрутився Немирич.
