Апокаліпсис (СИ) - Матиос Мария Васильевна (книги онлайн .TXT) 📗
За розмовами, сміхом, частуваннями-пригощаннями на Тисову Рівню з гірських верхів сповзав вечір.
Діти ще бавилися поза городами в лузі.
Жінки перебралися до Сандуляків дивитися на Маріїне шиття.
А Тимофій стояв у кінці садиби. Колись гарно прибраної й завжди доглянутої. Тепер вона йому скидалася на сироту.
Все виглядало майже так само, як за Абрама. Проте навіть крізь шпари паркану було видно, що на цьому обійсті тепер найбільше бракує чоловіка.
Пурім Пурімом, а підпертя оборогу підрихтувати треба, подумав Сандуляк. Подивився на похилений бік повітки з сіном укінці городу, на її дрантиві боки, підперті колами. Пішов у Машталеровий дровітень шукати сокиру. Весь чоловічий інструмент — лопати, сокири, рубанки, пили, молотки, цвяхи — воднораз вишкірилися до Тимофія надломленими, притупленими та заіржавілими зубцями й лезами, скаржачись і радіючи водночас, що нарешті й до них дійшла черга пестощів справжньої чоловічої руки, справжньої чоловічої сили.
Тимофій працював швидко й з охотою. Працював і після того, як Андрійко покликав його додому. Працював і тоді, коли в його хаті засвітився каганець під стелею, а в Машталеровій — стихли дитячі голоси.
З оборогу пахло свіжо складене сіно.
Із трепети зрідка пугикала сова.
І тепер уже навіть держак сокири, зігрітий Тимофієвими руками, знову нагадав, що час іти домів: на Тисову Рівню впала місячна ніч.
Він стояв, віддихуючись від роботи, припертий спиною до сіна, коли з темряви вигулькнула Естер. Як тоненька свічечка. У благенькій сукенці, крізь яку випирали гострі — немов підліткові — ключиці, без звичного свого лейбика, з залишками суцвіть у волоссі, з карафкою темного вина, накритою маленьким келишком. Вона гойднулася перед Тимофієвими очима, ніби недалека від них трепета, обдала його якимсь незнаним доти повівом, так, ніби її шкіра випаровувала сік любистку з материнкою вкупі.
Місяць стояв між ними. Тимофій поклав сокиру собі під ноги.
— Знаєш, Тимофій, — Естер закинула голову назад так, що забіліли її зуби й перелилося сріблом чорне волосся, — в Талмуді є припис: випити в Пурім стільки вина, щоб уже не відрізнити проклять Аманові від благословення Мордехаєві. Я так давно не пила вина… Ти вип’єш зі мною? Ти — за свято, я — за твою роботу? Я його сама робила. З порічок.
Не чекаючи відповіді, Естер налила в келишок, пригубила й подала його Тимофієві.
Він випив, налив іще й пригубив.
Тоді вина випила Естер.
Так повторилося тричі.
Тимофій терся спиною об сіно оборогу, і воно, кришене тертям на січку, пахло гостро, як пахне свіжа трава з-під коси.
З-під сукенки гостро пахло гаряче тіло жінки.
Тимофієві здалося, що на нього одночасно впали прокляття й благословення всього цього нічного запашного світу, коли він відкинув карафку з вином назадьсебе й вино забулькотіло в сіні, змішуючи свої гострі, солодкі запахи з запахом в’ялої трави і в’ялої Естер, яку він цілував настоячи, приперши до м’якого оборогу. Цілував і м’яв малі, ніби в дівчинки, м’які податливі груди, чув, як рубінові вина розривають його нароблене, але здорове чоловіче тіло… Він знову то грубо, то лагідно втискав її в оборіг, чуючи, як ззаду коле і кришиться сіно, а тоді розвертав, мов палаючу скіпку, круг себе, боячись задушити в нестерпних від жаги обіймах, аж поки його оголена гаряча плоть не торкнулася оголеного — пахкого, що жар, — стегна Естер.
Після цього врешті таки стався кінець світу. І від того наглого, не передбачуваного й неможливого відчаю єднання непоєднуваного, на подвір’ї Абрама Машталера, під нічним оборогом і хитрим світлом літнього місяця майже вимушено таки побраталися Аман із Мордехаєм — бо Естер дрижала в Тимофієвих руках, як біла трепета за їхніми спинами в лузі, а він настоячи лив у неї своє щедре чоловіче сім’я, як ллють у відро з криниці воду, розбризкуючи її навсібіч, не дбаючи про краплі, що стікають по дужці й стінках відра на землю.
Це тривало так коротко, так незбагненно коротко, майже миттєво, що Тимофій і не втямив, як опинився перед порогом своєї хати, — тверезий у голові й п’яний у тілі; як довго сидів під хатньою стіною на лавці; як мало не до півночі теленіла йому на вухо Марія про свій жаль до бідної вдовиці Естер, і завчено й звично гладила в темряві зарослі чоловікові груди, а Тимофій лежав із міцно стуленими очима, й здавалося йому, що то молода гадина холодною шкірою пече його ожилу шкіру. І він різко й поквапливо перевернув Марію на себе…
8
… А НАВЕСНІ ЕСТЕР вродила дитину.
Русяву дівчинку.
І назвала її Ханою.
Хана — то й Хана. Була війна. Чоловіків — кого вибили на австрійському фронті, кого спровадили на той світ русаки. Терплячі жінки стужилися за чоловічою ласкою. А у Вижниці чоловіків, іще при здоров’ї й при силі, було більше, аніж у Тисовій Рівні.
Отож заздрісні, ті, що при своїх ґаздах, рівнянські баби швидко винесли присуд розбагатілій на один рот єврейці-вдовиці: Естер носила до Вижниці на базар яблука й груші. Хтось її там сподобив. Зробилася дитинка. Природна справа. А що іще один рот… де годуються троє, вигодується й четверте.
Сандуляки називали найменшу Машталерчину доньку Анною і забавлялися з нею, як із рідною: Естер частенько, за наполяганням Марії, залишала дитину в сусідів, сама пропадаючи із садовиною та іншими сметанами-молоками на вижницькому торжку. А Марія — коли через паркан покрикувала на старших Машталерових дітваків, що тягали немовля як не в тачці, то трусили на руках, не дуже дбаючи про його безпеку, а коли й сама подовгу гладила русяві кучері: „Шкода маленького жиденяти… Шкода Естер з її вдовиною судьбою… Шкода дітей, що не знають татової ласки…”
А поміж тим трохи жаліла й себе: хотіла, але чомусь не могла більше вчинити Тимофієві дитинки. Такої ж мацюцької і запашної, як русява, ніби їхній Андрійко, Хана — Анна.
Так рік за роком у клопотах минало сусідське життя.
Коли весело, коли слізно тягнулися дні й у Тисовій Рівні.
Але Пурім, ані звичайний, ані малий, Машталери більше ніколи чомусь не святкували. Чи, може, через те, що старіли, чи через постійну хвилю статків-нестатків. Отож більше ніколи не кликали до себе й Сандуляків, хоча хвіртка між двома обійстями була постійно відчинена.
А згодом не до Пуріму стало ні в Вижниці, ні в Тисовій Рівні. Страх і неспокій поперемінно сковував людей, бо прийшов і пішов твердий на вдачу москалик, прийшов і пішов звиклий до муштри й дисципліни румун, знову вступивши край швидкому до дій москалеві.
Однак велика таємниця, що лежала поміж двома людьми — Тимофієм Сандуляком і Естер Машталер — залишилася б навіки таємницею, коли б не та колісниця, що неслася цілим світом і цими горами, і не дивилася під свої колеса, переїжджаючи ними винних і невинних, пов’язаних між собою коли любов’ю, коли ненавистю. Так, ніби ті колеса не могли відрізнити людей від риби, яку щодня переїжджали кінські підводи, переходячи притоку Черемошу — Білий потік — убрід, бо так багато було тої риби форелі в тодішніх горах.
Отож риби в потоках і ріках тоді прибувало, а людей меншало.
Бо майже ніколи не є навпаки.
9
… ОДНА ТИСЯЧА ДЕВ’ЯТСОТ сорок п’ятого року подобрілий москаль процідив крізь зуби євреям — колишнім румунським підданим — забиратися з совіцької тепер Буковини в свою Румунію. Але робити то скоро, поки він не передумав і поки він не переписав закони для чужих євреїв.
Починалося ще одне велике переселення люду, поріділого в нетривкі часи миру і в сповільнені часи воєн.
Біла, як збиране звечора молоко, Естер, із заломленими в замок худими пальцями, стала на порозі Сандулякової хати. Її великі сірі очі були повні відчаю і тамованих сліз. Нагла гризота витончила й без того пісне тіло так, що сукенка з фартухом висіли на ній, як ганчір’я на городньому опудалі. Була простоволоса, без хустки, в ґумових калошах на босу ногу, з постарілим разом із нею сірим своїм лейбиком на лівому плечі.
