Логіка речей - Кожелянко Василь (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
За годину настала страшна ломка. Я не міг ні лежати, ні сидіти, ні стояти, ні ходити — я відчував себе ніби під’єднаним до струму. Тіло гуло, як трансформатор. Треба щось зробити, і негайно, бо я чи збожеволію, чи мене паралізує.
Не чекатиму ночі! Я взяв вузький шкіряний пасок від костюмових штанів, пішов у лазничку, зробив зашморг і, ставши на край ванни, вільний кінець паска прив’язав до горизонтальної труби. Тепер треба накинути зашморг на шию, стати ще на край ванни і — вперед! Я зробив невдалий рух, утратив рівновагу, поковзнувся і впав, розбивши голову об водогінний кран. Кров залила очі.
Радикально тверезіючи, я чітко розумів, що коли знепритомнію, то помру від втрати крови і вішатись уже не треба буде. Навпомацки я знайшов кран, відкрутив його і, вперше в житті радіючи з відсутности гарячої води, засунув голову під холодний струмінь. Поволі прийшов до тями і рушником, який з блакитного враз зробився червоним, зупинив кров. Потім оглянув рану, рівна близна навкіс перетинала чоло. Ні йоду, ні зеленки, ні звичайного одеколону в хаті не було, тому я взяв інший рушник, щедро змочив його горілкою і притулив до рани. Різко, але водночас приємно запекло. Водночас трохи прояснилася свідомість. Першим чином треба перев’язати рану, а там видно буде, що робити далі. Бинту в мене теж не було, тож я знайшов серед випраної білизни стареньке простирадло, вирізав із нього смужку на чотири пальці, ще раз змочив рану горілкою і туго забинтував. На пов’язці з’явилася невиразна червона пляма, на камікадзе схожий, оцінив я себе, подивившись у дзеркало. Але вмирати я не буду. Ні сьогодні, ні завтра! Я став на ослінчик, відв’язав пасок від труби і повернув його на місце — всилив у швайки костюмових штанів.
Настала ніч, але в мене в очах розвиднілося.
По-перше, я живий, по-друге, втрачене кохання — ще не привід учиняти самогубство, по-третє, роботи я ще не втратив, а близна на чолі буде предметним доказом того, що в мене були проблеми. Які? На це, замість відповіді, я буду лише загадково, таємничо, дещо сумно посміхатися, мовляв, самі, знаєте, колеги. А шефови поясню коротко: жінки! Але вже минулося, тепер уже безпроблемний, вільний і обтяжений адюльтерним досвідом беруся до праці. І все буде добре.
Для цього треба зробити лише одну маленьку річ: вийти із запою та більше не пити.
Що ж, починаємо нове життя. Передусім я трохи прибрав на кухні, зібрав усі порожні пляшки разом із флаконами від випитої парфумерії та виніс до сміттєвого контейнера. Піднімався на сьомий поверх сорок хвилин: серце билося, мов епілептик у конвульсіях, до горла раз по раз підступав вузлуватий клубок, разів зо два на якусь мить я непритомнів, але зрештою — дійшов.
Приліг, але ненадовго, бо лежати не міг. Ходив туди-сюди, відчиняв вікно, аби подихати свіжим повітрям, одягався, роздягався, блював, сідав на унітаз, сидів, стояв, знову лежав і знову — та легше не ставало, і місця собі я не знаходив.
Знав, що це триватиме не менше доби, а дійти до нормального стану я зможу за три дні. Отже, якщо більше не пити, витерпіти ці кілька днів, то в понеділок зранку я буду в працездатній формі.
Тверезий, веселий, симпатичний чоловік, лише чомусь зі згоїною на чолі. Але з ким не буває?!
Та як витримати цю ніч? У мене ще залишалося півтори пляшки горілки, і я метикував, що з ними робити. Якщо більше не п’ю, то горілку треба вилити в унітаз, хоча, з іншого боку, ломка може бути така, що лише п’ятдесят грамів, ужитих як ліки, врятують мене від якогось інсульту чи ще чогось. Тому я постановив собі: не пити, терпіти до останнього, а коли вже тіло почне бити судома, трохи випити, винятково як ліки.
А поки що треба багато вживати води і щось з’їсти. Мінеральної в мене вже не було, а йти за нею серед ночі нікуди, тож я залив окропом жменю ромашки, яка знайшлася в кухні, - нею я лікував останню справжню застуду — і поклав на холодне. Змусив себе з’їсти шматок шинки і сиру з хлібом й уже без зусиль, не без певної насолоди з’їв морозиво. Відвиклий від їжі шлунок трохи заболів, побуркотів, пообурювався, але зрештою запрацював. Стало ще гірше, але я терпів.
Спробував читати. Взяв минулотижневий «ПіК», але рядки або зливалися в одну сіру пляму, або розбігалися врізнобіч, як таргани. Може, музику послухати? Увімкнув «Глюк-FM», там класна музика, але тепер не для мене: звуки іржавими цвяхами вбиваються у череп…
О четвертій годині щось зціпило потилицю, шию, плечі, і я відчув, що помираю. Координація рухів порушилася, тому з великими труднощами я налив собі чарку горілки і випив. Відпустило.
Ледь розслаблений, я задрімав. Прокинувшись о шостій, почав пити ромашковий напій. Пив і блював, пив і блював, ще пив і ще блював… Ходити я майже не міг, тому повзав підлогою, як немовля. Так минула біла днина. Ночі я чекав з паралізуючим жахом, але десь опівночі несподівано стало легше. Спати не міг, але вже міг читати і слухати музику. Настала страшна четверта година, я чекав звичного нападу, та нічого не сталося.
Не без задоволення я відзначив, що минула рівно доба, як я випив останню чарку горілки. Цю подію треба відзначити. Я взяв пляшку горілки і вилив в унітаз. Другу, непочату пляшку поклав у холодильник — хай буде, як у людей, у всіх є якісь алкогольні припаси для оказії.
Усвідомлення того, що я вже не п’ю — двадцять п’ята година пішла, — додало мені трохи бадьорости, і я вирішив зайнятися своєю зовнішністю.
Розв’язав пов’язку, оглянув чоло, гарна згоїна, рівна і — що головне — неглибока, треба купити пластир і акуратно заліпити. Обличчя? Червоне, як гнилий помідор, але до понеділка побіліє. Те ж саме ніс. Тепер щодо очей, якщо почну спати, вони набудуть нормального вигляду. Лише — не пити!
До ранку я лежав на канапі, трохи читав, але до повної реабілітації було ще далеко — нестерпно боліла кожна клітина тіла. Вранці я випив гарячого окропу з цукром та цитриною і почав заново вчитися ходити, розмовляти, звично жестикулювати. Потім поголився і довго вимокав у гарячій ванні. Пополудні, намастивши полущене обличчя кремом, вдягнувши чорний костюм поверх зеленої байки, куртку і модний кашкет фірми «Boss», вийшов у місто. Окулярів навмисно не одягнув.
Зайшов до магазина. У парфумерному відділі придбав лосьйон Gillette, варіант «прохолодна хвиля» і, щоб утвердитись у своєму виборі на користь тверезого способу життя, — простий одеколон «Для мужчін». Потім купив п’ять пляшок мінеральної води, свіжих огірків, вареної ковбаси — чомусь захотілося, — сиру, масла, хліба і запакований у целофан шоколадний торт. В аптеці придбав шпульку пластиру. На завершення я вчинив іще один подвиг, — пішов до перукарні й коротко, як того вимагає мода, підстригся.
Ходив містом надзвичайно обережно, бо мене не покидало відчуття, що моя голова — надзвичайно делікатний виріб із тонкого богемського скла, тож будь-який необережний жест загрожує бідою — вона може розлетітися на друзки. Тому, коли говіркa бальзаківського віку дама-перукарка вертіла моєю скляною головою, як швець дірявим чоботом, я ледве стримував себе, аби не схопитися з крісла, обережно, аби не поранити засохлої згоїни, одягнути кашкет і чимдуж тікати від цих перукарів-убивць. Але я витримав і навіть посміхався перукарці у дзеркало, тому ця стрижка — справді героїчний вчинок, що суттєво підніс мене у моїх червоно-сльозавих очах.
Вдома я ретельно оглянув себе у дзеркалі і самокритично відзначив, що, крім гарної зачіски, ніяких позитивних змін у зовнішності не сталося — обличчя ще бурячкове, ніс розпухлий, під витріщеними очима мішки… Біда.
Я почав готувати собі вечерю. Але натхнення не було, тому заварив лише легенький, солом’яний, глибоко зневажуваний мною у нормальному житті чай. Поїв вареної ковбаси з гірчицею, сиру, огірків, шматок торта. Шлунок трохи огризався, але я щедро заливав його мінеральною водою.
Коли в очах посвітлішало, я всівся у вигідне крісло, ввімкнув телевізор, майже незапотребований дотепер, і почав перемикати канали. Подивився новини, за тиждень моєї відсутности у світі нічого особливого не сталося, так, кілька дрібних терактів, дві авіакатастрофи, два корупційні скандали і лише одне замовне вбивство — життя триває.
