Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— Гадаєш, я не знаю, що ти їздила до Конкорда з тією малою блудяжкою Ненсі Геттевей? Ти паскудне дівчисько, Ноло! Мені соромно за тебе!
Отець Келлерґан вийшов із кухні, подався до гаража і замкнувся там. Як і завжди під час отих сварок: він нічого не хотів знати. І ввімкнув свій програвач, щоб не чути ударів.
— Мамо, слово честі, я нічого поганого не роблю, — повторила Нола.
Луїза Келлерґан із відразою і зневагою озирнула доньку. Потім посміхнулася:
— Нічого поганого? Знаєш, чому ми поїхали з Алабами… Знаєш, правда ж? Чи, може, хочеш, щоб я нагадала тобі? Йди сюди!
Вона вхопила Нолу за руку і потягла до кімнати. Змусила роздягнутися і дивилася, як донька тремтить зо страху в самій спідній білизні.
— Чому ти в ліфчику?
— Бо в мене груди, мамо.
— У тебе не повинно бути грудей! Ти ще маленька! Скинь ліфчика і йди до мене!
Нола скинула бюстгальтер і, голісінька, наблизилася до матері. Та взяла з її парти залізну лінійку і, окинувши доньку поглядом з ніг до голови, замахнулася і вдарила лінійкою по її пипках. Била сильно, довго, і коли дівчина корчилася від болю, наказувала їй стояти спокійно, а то буде гірше. Лупцюючи доньку, Луїза повторювала: «Не можна брехати матері! Не можна бути бридким дівчиськом, зрозуміла? Годі вже за дурепу мене тримати!». З гаража на повну гучність линув джаз.
У Ноли вистачило сили піти у «Кларкс», бо вона знала: там буде Гаррі. Тільки він давав їй силу, щоб жити, і вона хотіла жити для нього. Та він не прийшов. Засмучена і розгублена, Нола цілісінький ранок проплакала, сховавшись у вбиральні. Піднімала блузку і дивилася в дзеркало на свої понівечені груди: вони були геть у кривавих синцях. І думала, що мати правду каже: вона гидка й потворна, тим-то Гаррі й не хоче її більше бачити.
Раптом у двері постукали. То була Дженні.
— Ноло, що ти там робиш? У ресторані повно людей! Іди до клієнтів!
Нола перелякано відчинила двері: певне, Дженні покликали інші кельнерки й поскаржилися, що Нола весь ранок просиділа у вбиральні. Та Дженні зайшла до «Кларксу» випадково. Точніше, сподіваючись побачити там Гаррі. Натомість побачила, як мляво йде обслуговування.
— Ти плакала? — здивувалася Дженні.
— Я… я погано почуваюся.
— Вмийся і йди до зали. Я допоможу, поки людно. В кухні не можуть впоратися.
Пополудні, коли в ресторані знову стало спокійно, Дженні налляла Нолі лимонаду, щоб утішити її.
— Випий, — лагідно мовила вона. — Тобі полегшає.
— Дякую. Ти розкажеш своїй матінці, що я сьогодні погано працювала?
— Не переймайся, не розкажу. В усіх бувають хвилини смутку. Що в тебе сталося?
— Нещасливе кохання.
Дженні всміхнулася.
— Та облиш, ти така юна! Зустрінеш іще хорошого хлопця.
— Ох, не знаю…
— Облиш, кажу тобі. Радій життю! Ось побачиш, усе минеться. Уяви собі, зовсім недавно я була точнісінько в такому ж становищі. Почувалася нещасною і самотньою. А потім приїхав Гаррі…
— Гаррі? Гаррі Квеберт?
— Атож! Він такий хороший! Послухай-но… Все це неофіційно, я не повинна тобі казати, але ж ми подруги? І я така щаслива, що можу комусь похвалитися: Гаррі кохає мене. Він мене кохає! Він пише про мене тексти про кохання. Вчора ввечері возив мене до Конкорда на свято Дня незалежності. Це було так романтично!
— Учора ввечері? Хіба він не зустрічався там із видавцем?
— Кажу тобі, він був зі мною! Ми дивилися феєрверк над річкою, це було так гарно!
— То ви з Гаррі… Ви… ви разом?
— Так! О Ноло, ти ж рада за мене, правда? Тільки не кажи нікому. Не хочу, щоб усі знали. Люди, вони ж такі: відразу починають заздрити.
Нола відчула, як стиснулося її серце; раптом стало так боляче, що захотілося померти. Отже, Гаррі кохає іншу. Кохає цю Дженні Квінн! Це кінець, він більш не хоче її. Він навіть знайшов, ким її замінити. Голова пішла обертом.
Закінчивши зміну о шостій, вона ненадовго зайшла додому, а потім подалася до Гусячої бухти. Гарріного авто не було там. І куди ж він поїхав? До Дженні? Від цієї думки їй стало боляче; вона ледве стримувала сльози. Піднялася на декілька сходинок, під маркізу, дістала з кишені конверт і запхала під двері. В конверті були дві світлини з Рокленда: на одній зграя чайок на морському березі, на другій — вони удвох під час тієї мандрівки. Ще там був коротенький лист, декілька рядків, написаних на її улюбленому папері.
Любий Гаррі!
Знаю, ви не кохаєте мене. Та я завжди вас кохатиму. Залишаю фото з пташками, яких ви так добре малюєте, і нашу світлину, щоб ви ніколи мене не забували.
Знаю, ви не хочете мене бачити. Та бодай напишіть мені. Однісінький раз. Просто декілька слів, щоб у мене лишилася згадка про вас.
Я вас ніколи не забуду. Ви найдивовижніша людина, яку я зустрічала в житті.
Кохаю вас навіки.
Вона щодуху метнулася звідти. Спустилася до берега, скинула сандалі й побігла по воді, як того дня, коли зустріла його.
З роману Гаррі Л. Квеберта «Початки зла».
Листи почали надходити після того, як вона лишила йому записку під дверми. Любовний лист, щоб сказати все, що вона почувала до нього.
Любий Гаррі!
Знаю, ви не кохаєте мене. Та я завжди вас кохатиму. Залишаю фото з пташками, яких ви так добре малюєте, і нашу світлину, щоб ви ніколи мене не забували.
Знаю, ви не хочете мене бачити. Та бодай напишіть мені. Однісінький раз. Просто декілька слів, щоб у мене лишилася згадка про вас.
Я вас ніколи не забуду. Ви найдивовижніша людина, яку я зустрічала в житті.
Кохаю вас навіки.
Зібравшись із духом, він відповів за кілька днів. Писати — то була дрібниця. Писати їй — справжня епопея.
Люба моя!
Як можете казати, що я не кохаю вас? Ось вам слова кохання, вічні слова, вони линуть із самісіньких глибин мого серця. Слова, щоб сказати. Що я думаю про вас кожного ранку, прокидаючись, і кожного вечора, лягаючи спати. Ваше обличчя закарбувалося у мені, й, заплющуючи очі, я бачу вас перед собою.
Ще сьогодні я стояв перед вашим будинком удосвіта. Мушу зізнатися: я часто так роблю. Я шукав ваше вікно, світла ніде не було. Я уявляв, як ви спите наче янголятко. Потім побачив вас і милувався вами, вашою гарною сукнею з квітами, вона так вам личить. Ви здавалися трохи засмученою. Чому ви сумуєте? Скажіть, і я сумуватиму разом із вами.
Р. S. Пишіть мені поштою, так надійніше.
Я так вас кохаю. Кожного дня, кожнісінької ночі.
Любий мій!
Пишу відразу, щойно прочитала вашого листа. Насправді я перечитала його десять разів, а може, і сто! Ви так гарно пишете. Кожне ваше слово — справжнє диво. Ви такий талановитий. Чому ви не хочете прийти до мене? Чому ховаєтеся? Чому не хочете балакати зі мною? Чому приходите рід моє вікно, а не до мене?
Покажіться, благаю вас. Я сумую, відколи ви перестали говорити зі мною.
Напишіть мені якнайшвидше. Чекаю ваших листів із нетерпінням.
Вони знали, що віднині писати означало — кохати, тому що їм не судилося бути разом. Вони цілуватимуть папір, як прагнули цілувати одне одного, вони чекатимуть пошти, як чекали б одне одного на пероні вокзалу.
Часом він ховався на розі її вулиці, так, щоб ніхто не побачив, і чекав, коли прийде листоноша. Він дивився, як вона вибігає з хати і кидається до поштової скриньки, щоб узяти дорогого листа. Вона жила тільки заради цих слів кохання. Чудесна і трагічна сцена: кохання було їхнім найбільшим, але недосяжним скарбом.
Люба моя, найдорожча!
Не можу я показатися: це завдасть нам страшенного лиха. Ми з різних світів, люди не зрозуміють цього.
