Квiти Содому - Ульяненко Олесь (серии книг читать бесплатно .txt) 📗
Тоцький приїхав з-за кордону на початку осені. Довелося не довго чекати, коли він подзвонив, і я вгадала, як десь там, на Кончі Заспі, у райській либі витягується його мерзенна харя. Звісно, він бажав поділитися враженнями. Так, у цього теж видно звернуло дах або ти просто постарішала. Я з трудом склеїла з себе сюню-масюню, надула губки, фиркнула в трубку і видала. Типу того: де ти пратівний був? Я теж хочу, на море хочу. І, знаєте, розревлася. Таки по-спражньому розревлася. Завтра невідомо хто відпиляє голову, а на руках у мене двоє божевільних, напрошується третій. Але, чорт його забирай. З ходу. Зразу в дамки. Давай. Жени мене в Артек! Чому в Артек? А тому, що там тільки такі підари, як ти, і пасуться. Вертілося на язиці, але не сказалося. А тому, хто ти мені, навіть опікунства не дістав. Мені ось скоро вже сімнадцять… Я замовкла. Хрюкнуло і замовкло на тому кінці. Мені байдуже, скільки тобі років, сонечко, я з тобою комфортно почуваюся. Чому, чому, папусік? А тому, що ти така ж сука і ница, як і я! О! Видав. Видно, зараз на підарів мода пішла. Не знаю, як тільки в часи його молодості, але нині говори — не хочу. Боря з тобою? Боря отримав тиждень відпустки! Ого. А що так? А то, що, мій любий, мене без тебе менти трахали. Менти без мене трахали? Як? Тобі, любий, по подробицях, чи коли зустрінемося, то показати? Там в очікуванні застогнало. Воно думало, що я придурююся. Звісно, це жарт, кажу я. Але чіплялися, так що тарабань мене швидше на море, хочу на море, а ти вирішуй свою грьобану політику. Нарешті він охолов. І канцелярським голосом, гра в начальника і підлеглу, сказав:
— Люба, я тебе чекаю на шосту, будь ласка, не запізнюйся.
— Ні. І не присилай Боріка, — поклала трубку.
Звичайнісінька бабська істерика, здебільше надумана і витягнута з клятущого ящика, під драпом та попкорном. Люблю телевізор, взірець усього, що могло надбати людство, після водяри та наркоти, щоб публіка не вистромляла носа і гнила люб'язно заживо. Покірність. Його Високість сама покірність. Тільки замість ментури введіть санітарні дружини, щоб витягувати дохлятину. Я трохи охолола, зайшла у ванну, роздивилася себе в дзеркало. Зморшка вже полосонула від кутика ока. Одного, другого. Очі мені, любі очі, нагадують Однооку Маму. Я з дуру прорахувалася. Я ще не знала і ніколи не дізнаюся, та й не хочу, усіх розкладів їхнього мультяшного серіалу. Вивалюю з торбами на вулицю. Якщо треба, я сама його примочу. Судовий процес, тьху, яка там різниця. Більше як пожиттєвого не впаяють, а чи не один біс — з однієї тюряги та в іншу. Тпр-р, приїхали, кажу я собі. Там смердить, там смердючі лесбіянки, там весь цей світ, як у відстійнику. Канцероген один. Приїхали.
Я терпіти не можу, коли хто іде, поважно і повільно, попиває пиво, ще і спиною закриває вузький прохід, не даючи змоги пройти. Одне таке ракло чухмариться попереду. Тоді я починаю рухатися якось уривками, виписувати несосвітенні зигзаги. Так у мене і з святами, де все повільно або скажено збуджено, пирхають, хвицаються, так шалено, наче поминки справляють по своєму ближньому.
— Ану вилізь із машини і дай тому падлу по харі, — кажу я водієві.
Костя здивовано дивиться на мене, але виходить і щось говорить з грубим, з лопахінською бородою, мужиком. Повертається. Говорить:
— Не можу!
— Якого ти не можеш?
— Це батюшка.
— Твій особисто чи усього приходу?! — верещу я.
— Ніколаєвича друг, — люб'язно відповідає мені Костя.
На бриючому я підлітаю до батюшки і розбиваю одним махом носа.
— Скотина, — кричу я, коли він повзає і намагається підняти з землі велетенський хрест. — Яка у тебе машина? «Вольво»?! А чому ти, сучий потрух, не ходиш пішки на роботу, як усі твої прихожани? — Це, звісно, ні до чого, але батюшка нарвалися на гаряче. Я ще раз копаю його в товсте пузо, і ми з Костею манівцями пробираємося до будинку Тоцького. Але мене клинить, чим далі, тим більше. Я знаю, що мені треба готувати тюль на труну. Але по інерції рухаюся. Як рухається навколо мене гримуча ртуть розтоплених дахів, озера, що перевертаються в очах, і все летить під три чорти. Я витягую газовий балончик, стискаю і бризкаю в писок Кості. Машина іде юзом. Глей налипає на шипи, скло в моїх очах, колеса крутяться, шваркаючи багнюкою. Костя вилазить на чотирьох і тягнеться до кишені. За чим ти, люб'язний, тягнешся? Ага… Монтировка попадає під руку мені саме вчасно. Тріщить залізо під його дубовим черепом. Костя розправляється, як батюшчин хрест. Я вискакую на трасу і гальмую першу стрічну машину. Все, капут. Блядь, щоб вам очі повилазили. Не бачите, хто стоїть.
Початок зими. І все холоне у цій кімнаті, як і в мене всередині. Я живу недалеко за містом, відпрацьовую офіціанткою, а весь натовп сискарів Тоцького шукає мене. Потім облишає. У Тоцького справи пішли донизу. А Одноока Мама навіть і не переймалася такими дурницями, як моя персона. Мене задовольняє крихітна кімнатка, більш-менш така собі платня. Залицяльників у мене досить, але я люблю спати сама. До мене часто приїздить Ростислав. Приносить свіжих пиріжків. І говорить, слава Тобі, не про діда та бабу, а про його шлях до прозріння. Про якість астрали і таке інше. Головне, з продірявленого ватмана, як Штірліц, переписує на крихітні клаптики паперу незрозумілі карлючки. Я запитую:
— А справді може настати кінець усього?
— Сплавді, — відповідає він.
— Ну, великого нещастя з того не трапиться, — говорю.
— Не тлапиться, — картавить Ростислав. Лягає, накривається військовою шинеллю, перештопаною, перешитою, без погонів, і засина. Він тільки уві сні сміється. Він не пускає соплі.
Ця зима для мене затишна, як ніколи, я повертаюся до столиці. Мені треба знайти Однооку Маму. Чому нас тягне до в'язниці, що рве в жилах кров? Нездійсненність ілюзій, що світ таки знову буде нормальним? А хто його бачив нормальним? Може, Ростислав, може, ще хто-небудь? Я не бачила. І не хочу говорити. І не важливо, де ті міста. І де ті місця, де все нормально. Для мене нормальний Ростислав, Тоцький божевільний, а Одноока Мама найнещадніше і найнещасніше створіння, яке невдовзі поглине ця оксамитова пучина. Я стискаю сотовий і німію перед тією безоднею. Одноока Мама відповідає відразу. Це для мене подив, а для неї: скільки таких шалашовок тікає, а потім повертається.
— Ти де, мала? — запитує.
— На Саксаганського.
— Знову тягне у нагріті місця, — говорить вона, і я вперше чую в її словах нотки гумору.
— Не знаю. Швидше попрощатися, — говорю я і гадаю, що це так. Влетіло сміттям в голову. Потім мені ввижається міст, перекинутий через велетенську ріку, де не видно берегів. І ми стоїмо на тому мосту… Тряхнула головою. Хто ми?
Я попала. Як справжня ідіотка. Але мене це не бісить. Тоцький, з одвислим черевом, з астматичною віддишкою. Одноока Мама, що сидить у рожевих домашніх капцях — мій подарунок. Голуба, ось вона тебе замочить, а в тапцях буде шваркати своїми слонячими ногами, шваркати самотня по цьому світу, де тебе і пороху не віднайдуть.
— Ти повернулася, моя красуне, — пищить Тоцький, одвішує мені ляпаса. Кров з носа на білу сорочку, зараз з ним приключиться істерика.
Одноока Мама сидить у звичній позі, з розвернутим стільцем, тільки сьогодні не в шкіряних штанях, а в буденному халаті, розставивши широко ноги. Звісно, без білизни. Вона вичікуюче мовчить, а мені треба вибирати. Тоцький блює від моєї крові.
— Погань, — говорить Одноока Мама. — Якщо ти не можеш жити без неї, то на якого хєра б'єш?
— Резонно, — пищить у відповідь Тоцький.
— Піди трохи охолонь, а я побалакаю з красунею, — говорить вона.
Тоцький повзе до виходу, де його підхоплюють під лікті Костя і Боря. Боря і Костя. А у мене в довбешці, що гуде, як високовольтний стовп: Альфа й Омега. Засопливлена пика Ростислава.
Насправді з Алексом ми познайомилися трохи інакше. А можливо, воно так і було, гадаю, що він має рацію. Бо мені видається, що знала його все життя. Запах шкіри, нехитрі звички, лукавинка в тріснутих несосвітенним болем очах. Я знову повертаюся до Тоцького й Одноокої Мами. Без них нічого не було б. Якби не було нас, то не існувало б і Тоцького, і Одноокої Мами. І всієї тієї погані, що лазить на екрані життя восковими фігурами. Так, я роблюся частиною Алекса і починаю думати, як він.
