Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
Санько заплакав лише тоді, коли я переступила поріг Віриної квартири. Сусідка віддала ключі й сказала, що Віра залишила їх для мене про всяк випадок. Де вона і як довго її ще не буде, сусідка не знала. Тільки віддала ключі — і все. Плач Сашка прозвучав, наче сигнал: усе позаду, Раю, ти — вільна! Але чи насправді це так, я ще не знала. Це залежало від того, чим закінчилася справа в М. Я набрала домашній номер начальника нашого обласного УМВС...
Мені снився луг, але трава на ньому чомусь росла не зелена, а біла.
Я бігла широким лугом по білій ніжній м’якій траві, і серце билося від щастя. Моє серце. Я відчувала, що знову не сама, зі мною є Хтось, у мені є Хтось — ще не зрозуміло, хто саме, але Він є... Я бігла по м’якій траві до обрію, до неба, я простягала догори руки, і небо відгукувалося, наближалося, обіймало хмарками, білими і такими ж пухнастими, як і трава, гладило по голові і шепотіло: «Віро, Віро» — воно кохало мене! Пронизуючи сонячними променями і сонячними зайчиками. Я знаю: це не просто сон. Це знак, вість, це Божа благодать. Я прокинулася щасливою. Я перестала бути сухим безплідним кущиком посеред пустелі! Але чому по сонячному пухнастому білому лугу назустріч мені йшла Валя, птах-ялинка? Вона дивилася спідлоба, уважно спостерігала за тим, як я бігла на зустріч із сонечком й обрієм, вона стругала гілочку з мого жасмину, кивала головою і дзвінко кричала: «Ага!» Що вона забула в моєму сні? Хто її туди знову пустив?
Мені зателефонував Роман. Уявляєте?! Цей скупий хлопчина, який колись боявся витратити на пиво зайву копійку, зателефонував мені до Цюріха, і ми розмовляли чи не півгодини! Я ледь з ліжка не впала, коли він сказав у слухавку: «Привіт, Марино, це Роман!» Він розпитував про життя, і я розповіла: все гаразд, старий багатий швейцарський козел Курт нарешті одружився зі мною, і тепер я на сьомому місяці, чекаємо на хлопчика, сина, і щойно він з’явиться на світ, Курт перестане бути козлом. Бо якщо мій чоловік — козел, то, виходить, його син — козленя?! Ні, Курт перестане бути козлом, але залишиться старим швейцарцем. Уже двічі приїздила мама, Курт не проти. Навпаки, він хоче, щоб я почувалася тут упевненіше, бо одна річ — працювати і зовсім інша — жити постійно, розумієте? Тому Курт не проти, щоб мама згодом переїхала до нас назавжди — щоб мені не було так самотньо сидіти вдома, коли він на роботі. Тут справді нуднувато, особливо якщо порівняти з моїм попереднім життям, але тепер дитина — це головне, найголовніше завдання. Ми багато згадували наших спільних знайомих, трохи соромно, але я, здається, нічого не запитала в Романа про його справи. Якщо чесно, то я рада його чути: тут будь-яка знайома людина з України видається чи не найкращим другом! Я жартую, звісно, але це правда — я сумую за Батьківщиною, але от Батьківщина — це вже точно — за мною не сумує. Я рада була і вас чути, дописуйте вже скоріше свою книгу і не забудьте надіслати екземпляр! Ауфідерзейн, письменнику!
Я знала, що вона піде. Рано чи пізно.
Дівчата з такими очима завжди повертаються, але і завжди йдуть. Ми зробимо все, як треба, ми зробимо, як завжди:
увечері зберуться сестри, і ми підемо молитися. Мені не жаль Віри, але мені жаль душу, яка не схотіла чи не змогла врятуватися. Тепер її відмолять інші. Мені навіть не шкода себе, мені шкода Бога. Він, певне, втомився рахувати наші гріхи. Вірі не стало сил служити Богові, то хай послужить людям, хоча, якщо з’ясувати, хіба це не одне й те ж? Певно, що ні — інакше світ був би іншим...
Я знаю, ви мені повірите — я про все давно здогадалась. І мені байдуже, як це сталося. Майже байдуже, тому що є невеличка деталь — не можна допустити, щоб таке повторювалося, тому ніяких перехожих калік тут більше, божих людей і таке інше!
А вчора Віра зізналася сама: «Матінко Єфросиніє, я знову бачила той самий сон! Я знову вагітна, яке щастя!» Вона вирішила, що це сам Господь подав їй знак, начебто дав відмашку, наказує виправити помилку. Віра навіть не зрозуміла, що накоїла: завагітніти тут, в обителі Божій! І слухати нічого не хотіла... А я сказала, що вона помилилася, жорстоко і невідворотно помилилася, бо Бог указав зовсім не на це. Насправді, на неї зійшла благодать — це попередження не про дитину, це попередження про Дух Божий! Але у відповідь почула: якщо це сам Бог, то, значить, вона народить його, свого маленького Бога — те, що зроблено — вже зроблено, вона вагітна вже кілька тижнів, і так тому і бути... Вона стояла, високо піднявши голову, і дивилась прямо в очі — з неї згодом вийшла б чудова матінка для цього монастиря. Що я могла їй сказати? Може, вона сподівалася на моє благословення?! То це вже буде не монастир, а... Вона не могла лишатися тут. Єдине, що Віра могла зробити, щоб лишитись, — поїхати в місто до лікаря, а потім повернутися — і відмолювати цей гріх усе життя, поки Бог не покличе до себе. Я могла б дати адресу надійного лікаря, ми вже зверталися до нього. Я розумію, який це має вигляд у ваших очах, і розумію, що я беру гріх на свою душу — передусім на свою душу, — але ж вона нікуди не хотіла йти, вона хотіла жити в монастирі і далі!
Такою була моя правда. Така була моя порада. Віра взяла папірець з адресою і гроші: вперше я побачила на її обличчі сльози, а в очах — розпач. Вона не отримала того, на що розраховувала, — підтримки. Але я залишала їй шанс, у неї був вибір — і вона його зробила.
Я знаю, що вона не повернеться. Бог їй суддя. Ми зробимо все, як завжди, ми зробимо те, що маємо зробити, ми відспіваємо грішну душу...
Небо сьогодні знову сіре, інколи пускається дощ, дивна осінь: то сонце, то дощ, то знову сніг — дуже нестійка погода, наступного року добре мають уродити сливи, а от яблука вродять не дуже...
Було холодно і мокро, і бридка суміш снігу і бруду хлюпала під ногами.
Кирзові чоботи промокли наскрізь, утома поїдала тіло, в голові паморочилося, і Вірі хотілося впасти просто тут, посеред вулиці і натовпу, звернутися калачиком і заснути. Вона не знала, куди йшла, вона навіть не знала, чому поїхала не додому, а саме сюди, до Києва. Певне, їй здавалося, що тільки тут, тут і тільки тут, серед безлічі людей і машин, серед банків і церков, вона зможе врятуватись. Дивний голос штовхав до великого міста, в якому вона була за все своє життя двічі або тричі, але тут жила єдина людина, на чию доброту і розуміння Віра ще могла розраховувати. А власний дім уявлявся їй тихим і чистим, тихим і сумним, і неживим, як морг. Від нього віяло прикрими спогадами, місцем, яке не приносить щастя. Хоча якщо подумати, то чи є на світі місце, яке принесло Вірі щастя? Хіба що та комірка, де все сталося — коротко і гидко до болю.
Кожного ранку рудий і худий, як жердина, юнак-каліка підмітав монастирські доріжки. Він тримав мітлу куксами, притримуючи грудьми і підборіддям, однак робив роботу вправно — видно, що вже давно пристосувався жити з такими руками, чи то пак, із тим, що в нього виросло замість них. Матінка Єфросинія дозволила залишитися на тиждень, але пройшов уже місяць, а він не йшов, та його ніхто й не гнав. Тихий, як повітря, і полум’яний, як саме сонце. Віра бачила його лише рано-вранці — решту часу юнак сумирно читав Біблію в комірці біля сараю, де допомагав доглядати за птицею. «Божий чоловік», — схвально похитували головами сестри.
Вона прийшла пізно ввечері. Неприємний запах війнув в обличчя, щойно відчинилися двері. Каліка сидів за столом і пив чай. Він подивився спідлоба і, осміхнувшись, спритно вийняв звідкілясь з-під ліжка пляшку з мутною рідиною. «Будеш?» — запитав. «Ні», — Віра похитала головою. Вона зайшла і одразу сіла на ліжко. Не нахиляючись, ногами стягнула важкі чоботи, які грюкнули об підлогу, куфайку кинула поруч, потім усе інше і лягла, розкинувши ноги. «Віриш, я тебе вже давно примітив! — сказав рудоволосий юнак. — Як тебе звати?» — «Сестра Феодосія», — чомусь відповіла Віра. «Ні, по-справжньому!» — «Це і є по-справжньому». — «Ну, не можу ж я... з сестрою Феодосією? Скажи, як тебе звати?» — «Надя. Надія!» — збрехала вона, відвертаючи губи від запаху самогону, поцілунку й слини, бо каліка саме завалився на неї всім тілом. «Допоможи!» — попросив він, і Віра допомогла розстебнути ремінь і зіпер на штанях, а потім зробила і все інше. Це тривало секунд двадцять — не більше: кілька рваних рухів — і він тихо завив, майже заскиглив, Віра лише піднялась, і поворухнула стегнами — і каліка скотився на бік. Підхопившись, вона швидко вдяглася й пішла.
