Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Якби зараз у нього були тюбики з олійною фарбою - багато різних тюбиків, як колись - він би розчавив їх у долоні, щоб знову відчути цю живу субстанцію.
Він би м’яв їх у руках і, певно, змастив би ними обличчя, як це роблять ті, хто знаходить нафту.
Це означало одне: бажання малювати.
Також він згадав, що колись його картини коштували досить дорого і якби лишилася хоча б одна, він би зміг побудувати будинок. Будинок довкола живого дерева - так, щоб воно росло і в середині, і над дахом. Він знав, як це зробити…
НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. ДАН
Дан фарбував у сараї авто.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Я набираю воду у ванну. Навіщось, мабуть, радше, за звичкою, доливаю в неї два ковпачки бузкової піни. Вона розповсюджує по кахельній кімнаті справжній, майже живий аромат квітів. Я зволікаю, вирішуючи, чи варто роздягатися? Чи виглядатиме естетично те, що мене знайдуть тут абсолютно голим, роздутим і розпухлим. І кімната, певно, вже не пахнутиме бузком…
Я думаю, що якимось чином ближче до кінця варто подбати про те, щоб відкинути пластиковий корок і випустити воду. Це можна зробити, затиснувши ланцюжок між пальцями ноги.
Поки тече вода, я палю на кухні. І думаю. Але, слава Богу, скоро я зупиню цей потік.
Одночасно працюють два телевізори - в кімнаті і на кухні. Перед тим, як лягти у воду, зроблю звук голосніше. Чи скоро все скінчиться?
Всі довкола вітають мене, вважаючи, що все тільки розпочинається. Що я започаткував нову еру в стилістиці кіно, тобто те, про що я давно мріяв, - переворот, заколот, вибух, революцію…
Я не одразу зголосився на пропозицію. Вона була надто фантастичною. Надто божевільною. Надто спокусливою.
Мої боси, нині медіа-магнати, а в минулому - мої викладачі - без мене не впоралися б. Обидва були надто старі. Свого часу вони лише наблизились до ідеї і зробили перше реалті-шоу, яке здобуло шалений успіх. Згодом ця ідея розтиражувалася, зневілювалася, давши можливість іншим заробляти шалену купу грошей. Однак це не було їхньою метою. Вони прагли робити найреалістичніше мистецтво, а не програми для куховарок. Вичікували і обмірковували стратегії знищення рамок між кіно реальним та ігровим. Я теж інтуїтивно мріяв саме про це. Шукав таких божевільних. А вони знайшли мене…
Вони таки божевільні, поведені. Серед моїх ровесників таких немає. Пояснюючи ідею, вони підстрибували ледь не до стелі, розмахували руками, крутилися, мов в’юни в мішку з сіллю, здираючи з себе луску часу і перетворюючись на захоплених школярів. В інституті я їх обожнював, немов богів!
Вони розкрили переді мною перспективи справжнього, а не штучного - того, чим було для них мистецтво і у що вірив і я. Вони об’їздили світ, знали, як він влаштований від самого ядра до верхівки Монблану, проте не знаходили в ньому нічого цікавішого за справжність, за природність - складових і вічності, і мистецтва. Принаймні, такою була їхня позиція…
…Я побовтав рукою у воді, подумавши, що капелюх піни не виглядає пристойно. Випустив воду. І почав набирати нову. Вже без піни.
Чому я не відмовився?
Певно, на це запитання я не відповім навіть в останні дві хвилини перед тим, як вода у ванній охолоне і почервоніє. Зараз на це питання можна знайти сотню відповідей. Одна з них - про рамки. Я все життя почуваюсь в якихось рамках, вони тиснуть не мене з усіх боків, викликають відчуття комплексу невтамованої спраги…
Я міг розпочинати будь-яку авантюру - від небезпечних поїздок до розведення бджіл. Кожна нова справа поглинала мене з головою - захоплення, драйв, творчий захват здавалися мені безмежними до тих пір, доки справа була незвіданою. Потім захват минав, справа налагоджувалась, існувала сама по собі, а я починав відчувати, як мені поволі стає тісно, душно, і якийсь час я намагався жити у цьому затиснутому стані, зіщулившись у позі зародка. Згодом, коли перебувати під таким тиском ставало нестерпним і нудним, я ламав усе, виривався і йшов далі. Тоді знову рано чи пізно відчував тиск і задуху. Я гадав, що таким чином йду до певної мети - наприклад, зробити щось велике, залишити слід у вічності. Тепер я думаю, що це звичайний синдром бездонної діжки, яку неможливо наповнити.
З жінками у мене відбувалося подібн. З усіма, крім НЕЇ. Але я розумію це лише тепер, стоячи над краном, з якого тече вода. І якщо припустити, що всі води землі пов’язані між собою однією кровоносною системою, я б хотів, аби краплина тієї води, що її поглинула, була нині тут, у цій ванні…
…У моїй голові все переплуталось. Я прагнув усе виправити, прагнув розповісти правду, але її ніхто не бажає чути. Вітають з успіхом… Я ходжу в білому костюмі. Я даю інтерв’ю. Хіба не цього я прагнув?! Я перечитую все написане про наш спільний успіх і не знаходжу там жодного слова, під яким міг би підписатися.
Треба спалити, усі ці статті…
«Нарешті наш кінематограф виборсався з мілкого побутовізму, перетнувши межу між реальністю та підсвідомістю. Її більше не існує. І це довела стрічка «Дорога», котра за місяць у прокаті зібрала 26 мільйонів євро і продовжує збирати урожай далеко за межами країни. Ось кілька ексклюзивних відповідей на запитання нашого кореспондента від творців цієї геніально-моторошної стрічки.
Кор.: У чому, на вашу думку, полягає успіх фільму?
Пан Людвиг Людцик (продюсер): У тому, що це… не кіно (сміється). Нам давно спало на думку синтезувати мистецтво з реальністю, але як саме це зробити ми довгий час просто не знали. У нас не було ані чіткого сценарію, ані акторів, котрі б змогли втілити наш задум. Потім, коли вималювалась концепція, ідея та шляхи її втілення, ми досить ретельно відбирали акторів…
Кор.: Вам це було складно?
Пан Лука Мілош (продюсер): Так, проводився досить серйозний кастинг на двох перших діючих осіб. Точніше - чотирьох, адже дії героїв у реальному режимі мусили своєю бездоганною грою підхопити професіонали. Причому, подібні до головних героїв на всі сто відсотків. Звісно, гримерам довелося добряче потрудитись… (сміється)
Кор.: Чи важко було компонувати художні кадри з докуметальними зйомками?
Л. Л.: Це була кропітка і довга робота. Глядач мав повірити, що в ігрових шматках фільму діють ті самі люди. Але розкрити вирбничу кухню повністю я не маю права…
Кор.: Чому в стрічці так багато крові? Адже всі герої - цілком добропорядні громадяни.
Л. М.: Тому, що нинішнє суспільство прагне видовищ, а видовищем з покон віку вважалися публічні тортури! Тобто, метафорично кажучи, нинішні споживачі, на яких перетворюються цілком нормальні і навіть інтелектуально розвинені, люди, хочуть знати, на що вони були б здатні, якби всі табу було знято. Ми їм це дали. З наміром показати, що людська природа не змінилася…
Кор.: Як підбирали двох інших персонажів?
