Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (электронная книга .TXT) 📗
Зійшли синці та набряки, зрослася рука, німцю на носа начепили нові окуляри і одного разу повели не у маніпуляційну, а до малої, похмурої кімнатки без вікон, де біля грубого столу з телефонним апаратом на нього чекав гостроокий кавказець з горбатим, як у Тетянки, носом.
— Громадянин Барбуляк? Степан Григорович? — запитав офіційно.
Стьопка чогось враз засумував. Мотнув головою — мовляв, я Барбуляк.
— Значить, на ставок ходити любите? — запитав кавказець уїдливо.
— Є таке, — ще більше засумував Стьопка: цей кавказець не скидався на лікаря. А якщо він — лікар, то дуже специфічний… Патологоанатом. Але Стьопка не знав таких слів.
— І що там? — вів далі кавказець.
— А вам для чого? — обережно спитав німець.
— Повинні ж ми вирішити, якими методами лікувати вашу хворобу, — усміхнувся той криво.
— Геть нічого не болить, додому хочу, — сказав Стьопка і згадав про Марусю: як вона там?
— Таємні зустрічі… — ніби читаючи Стьопчині думки, видихнув кавказець, і Стьопка перелякався — а раптом його балакучість Марусі нашкодить.
— Я більше не буду…
— А з ким зустрічалися?
— Не просіть. Не можу сказати.
— А я і не прошу, — налився кров'ю кавказець. — Добре, не кажете, з ким зустрічалися, так хоч просвітіть — про що говорили? От, приміром, чим вам не подобається, що ясла повні?
— Та ми ж люди… Ми ж не скотина.
Кавказець смикнувся, підскочив, до Стьопки нахилився.
— Твою наліво! Їсти любиш, падло, ще й тарілку з візерунком вимагаєш?
— Та заспокойтеся… Це не головне Можна і без тарілки… Руками…
— А що головне?
— Аби серце вільно дихало.
Кавказець аж плямами пішов, але взяв себе в руки.
— Виходить, радянська влада твоєму серцю вільно дихати не дає?
— Моєму серцю радянська влада — як кобилі п'ята нога! Хіба я про це? Я вам за інше кажу, а ви… — заплутався.
Кавказець повеселішав.
— Усе, що треба, ти уже сказав! Відпочивай! Діагноз — встановлений, будемо лікувати.
— Геть нічого не болить, додому хочу, — повторив німець.
— Років через десять-двадцять поговоримо, — відповів кавказець. — А захочеш раніше вийти, назвеш імена тих, з ким зустрічався… — взяв слухавку і запитав у когось невидимого: — Все записали? — Вислухав відповідь. — Добре. Починайте працювати. І дайте йому кодове ім'я… — Подумав і запропонував: — Приміром, Німець… — Глянув на Стьопку з презирством. — Ти ж, кажуть, дуже німців любиш…
— Вони маму… на гранаті… підірвали… — Стьопка уже геть нічого не розумів: хто цей чоловік, про що він його питає і, головне, чому він повинен сидіти у цій лікарні десять-двадцять років… Що відбувається?!
— А-а… Так ти на честь цього німцем став! — гидко розсміявся кавказець, і Стьопці залило червоним очі. Заволав, як божевільний, плигнув на кавказця, повалив його на підлогу і вчепився зубами у білу, чисто поголену щоку.
Заверещала сирена, вбігли двоє дужих дядьків, відірвали німця від кавказця. Били чоботами, аж повтомлювалися. Холодної води на Стьопку вилили. Німець розплющив очі, надзусиллями зняв з носа нові розтрощені окуляри і прошепотів розбитими губами, дивлячись у розпливчасті контури, що зовсім не були схожими на людей:
— Мені підходить такий метод… лікування.
Дядьки перезирнулися з кавказцем, який притискав до щоки білий носовичок, і покрутили пальцями біля скронь. А німець просто хотів померти. Та у відділенні психіатричної лікарні, де КДБшники тримали і своїх «пацієнтів», їхніх примх не враховували — навіть примхи померти.
Перший рік з дня у день німця супроводжували, тягли чи вели під руки до малої похмурої кімнати, де різні люди з однаковими обличчями ставили німцю одне й те саме питання:
— З ким у вас були таємні зустрічі?
— Забув, — казав німець і намагався затулити обличчя руками.
— З ким?!
— З тобою! — кричав КДБшнику.
— З ким?
— З рибою… З рибою… Чули? «Танцювала риба з раком, риба з раком…» — і не встигав доспівати, бо від удару щелепа зсувалася кудись вбік і вже не рухалася.
— З ким?
— З німцями! — І реготав скажено. — 3 німцями! Хенде хох!
— З ким?!
«З ким? З ким?!» — відлунням гуло у Стьопчиній голові, коли ошаленілий від болю, яскравості потужних ламп, що світили прямо в обличчя, і суцільної безнадії він без сил і сподівань лежав на твердому лікарняному ліжку і навіть дисципліновані, сто разів перевірені санітарки потайки змахували сльозу і поспішали подати німцеві води, коли той, як та риба, хапав ротом повітря, а дотягнутися до склянки не міг.
Через рік все різко змінилося. Кавказця Важу Чараташвілі перевели до Києва, він передав справу німця Семену Григор'єву і порадив:
— Справа глуха. Нічого з неї не викрутити, а головне — не вийти на серйозні дисидентські організації. Німець твій — одинак пришелепуватий.
— Відпустити? — запитав Григор'єв.
— Ні, — відповів хитрий Важа Чараташвілі. — Ця справа вже раз нам допомогла, може, ще колись допоможе. Хай лишається у лікарні… Шизофренія, друже мій, лікується роками.
І Стьопку з діагнозом «шизофренія» перевели до двомісної палати в іншому крилі відділення.
Коли німець увійшов до палати, з ліжка підскочив худий, як сам Стьопка, дядько років сорока з красиво закрученими вусами, озирнувся і прошепотів йому на вухо:
— Слава Україні! Ти — німець?
— Я німець, — відповів приречено тоскно.
— Ми всі… Всі! Ми пишаймося твоєю витримкою і мужністю! — прошепотів вусатий дядько.
— Хто це — ми? — обережно поцікавився Стьопка.
— Політичні в'язні режиму! — з пафосом відповів дядько і назвався: — Я — Роман Хом'як.
Так Стьопка дізнався, що він — політичний в'язень режиму.
Ще за рік впливовий батько Важиної жінки добився переведення зятя до Москви. Услід за ним полетів Сьомка Григор’єв, не залишивши щодо справи Стьопки Барбуляка жодних розпоряджень. В обласному управлінні КДБ вирішили до часу забути про бідного німця і лише, гортаючи картки всіх політичних «шизофреників» і наштовхуючись на картку німця, згадували, як рік-два тому теперішні великі начальники Чараташвілі та Григор’єв дуже переймалися справою Барбуляка, і обережно повертали картку до теки: хай ще полікується, а то з Москви дзеленькнуть, мовляв, як там той німець? А вони матимуть відповідь: лікується у закритому стаціонарі, без контактів із зовнішнім світом, а значить, ніякої шкоди радянській владі завдати не зможе.
Півроку сусідом німця по палаті був західняк Роман Хом'як. Потім ще довгі роки німець згадуватиме ці півроку, як найкращі за увесь час свого полону, бо вусатий дядько зумів повернути йому таку жагу до життя, що німець вперше з часу арешту перехотів помирати.
— Та хіба ці кляті гебісти зможуть нас зламати?! — хрипів зі свого ліжка після невідомих уколів, після яких кров починала стукати у скроні і тіло вкривалося холодним потом. — У нас — справ і справ. Так, німцю?
— Мовчи, — просив німець зі свого ліжка, бо у віконце з коридору дивився охоронець, перевіряв «постільний» режим, який забороняв пацієнту встати зі свого ліжка, щоб хоч піт стерти з чола іншого.
— До мене поїдемо! — шепотів уночі. — У нас — гарно. Гори…
— Не подобаються мені гори, — відповідав Стьопка. — Око на гори наштовхується і завмирає, а я звик у степу… Глянеш — кінця й краю степу нема.
За півроку Хом'яка забрали, і Стьопка просив богів усіх світів допомогти тому вижити.
— Я тебе знайду, німцю, — крикнув Хом'як, коли двоє чоловіків у штатському потягли його з палати.
Хвала Богу, дотримав слова.
Наприкінці дев'яносто першого, через одинадцять років після арешту коли вже ні лікарі ні пацієнти не знали, чому сидить і від чого лікується у закритому стаціонарі сліпий рудий чолов'яга, до лікарні завітали двоє. Судячи з усього, їхньому візиту передував дуже потужний дзвінок згори, бо головний лікар пополотнів і кричав, як навіжений, щоб у палаті німця терміново вимили підлогу, постелили якогось килимка…
— І квіти… Квіти на стіл! — смикався.
