Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗
Я усміхнувся і потиснув чоловікові руку.
— Файно є! У залі всі ся помістите.
Ми повантажили наплічники до багажника і вмостилися в машині. Щойно транспорт рушив, як Зорян заходився змальовувати плюси та мінуси цього сезону. Казав, що снігу випало багато, лижників також чимало, а йому з того і заробіток добрий. Він говорив просто, не вихвалявся, можна сказати — констатував факти, викликаючи цим повну довіру. Ця риса разом з усмішкою наділяла його неабиякою харизмою, що була просто необхідна в роботі з людьми.
До вечора ми з хлопцями облаштовували своє тимчасове помешкання; Оксана ж допомагала Вірі, дружині Зоряна, готувати вечерю. Атмосфера панувала тепла й піднесена, усі чекали завтрашнього дня, коли можна буде виїхати на Захара.
Прикро, але погода зіпсувалася. Здійнявся сильний вітер, що, натягнувши снігову завісу, звів нанівець усі шанси на катання. Хуртовина тримала селище в облозі до самого Нового року, який ми відсвяткували разом із сім’єю Зоряна.
На другий день січня я прокинувся о восьмій ранку і, не почувши вже звичного тремтіння шиб, тихенько вийшов на ґанок.
Довкола стояв штиль.
Крони смерек нерухомо дивилися в синє небо, що врешті перестало віншувати снігом. Зі стайні чулося бекання овець — останніми днями його старанно глушив ошалілий вітер. Погода змилостивилася, створивши чудові передумови для катання на гірських схилах. Для Оксани, яка вперше стала на лижі, це стало справжнім випробуванням. Завзяття, з яким дівчина приборкувала лижі, не минулося марно — на ранок вона ледве пересувала ноги. Кожен крок супроводжувався міною болю, свинцеві ноги насилу відривалися від землі, відмовляючись коритися. Завдяки Зоряну, який підвіз нас до вокзалу, перша частина мандрівки пройшла успішно.
Повернувшись у столицю Галичини, я повіз подругу до себе на реабілітацію. Тепла ванна та кілька чашок трав’яного чаю з лимоном допомогли зняти втому. Щоб розігріти м’язи, я змастив її ноги маззю з високим вмістом перцю. За якийсь час Ксеня міцно спала, я ж узявся до хатніх справ.
У коридорі стояли дві коробки з лижними черевиками — Зорян попросив здати взуття в ремонт. Цією справою мав займатися Павло, але я не відмовив йому в зберіганні спортивного інвентарю. Разом зі стареньким велосипедом коробки займали значну частину житлової площі, тому я вирішив за першої-ліпшої нагоди транспортувати їх у підвал. Розвісивши одяг і поставивши сушитися на грубку наше з Оксаною взуття, я заходився готувати, аби зекономити час зранку. Ніч насувалася. Я ліг поруч з Оксаною, її сон перебував у найглибшій фазі. Тепла постіль і ніжне муркання Ксені вступили в реакцію з моєю свідомістю, тож така подвоєна доза снодійного миттю затягнула у вир сновидінь.
Спочатку мені здалося, що це сон.
Дивний звук, ніби стрибає м’ячик для гри в пінг-понг, просочувався в кімнату незрозуміло звідки. Інтервал між відскоками невпинно скорочувався через зменшення відстані між м’ячем і поверхнею, аж поки не перейшов у щось дуже схоже на автоматну чергу: «Цок-цок-цок-цок». Потім усе стихло. За хвилину знову повторилось. Я прокинувся, якщо не сказати: скочив на ноги. Нагостривши вуха, я ідентифікував джерело шуму — воно знаходилося в горі.
— Оксано, Оксано, — кинувся я будити подругу.
Дівчина насилу підняла важкі повіки і спитала:
— Котра година?
— Ти чуєш? Ти чуєш, чи ні? — нетерпляче допитувався я, натягаючись усім тілом вгору, звідки йшов звук.
Тембр, з яким голосові зв’язки вичавлювали слова, збентежив дівчину, і вона негайно підвелася та сіла на канапі.
— Що? — перепитала спантеличено, дослухаючись до тиші, що прийшла на зміну цоканню.
Перебуваючи в обіймах дрімоти, Ксеня не розчула звуків над головою, а вони, як на зло, стихли.
— Зараз-зараз, — застережливо прошепотів я.
Кілька хвилин ми перебували в абсолютній тиші. Ні зверху, ні знизу нічого не відбувалося.
— Ти що, вар’ят? — перепитала Оксана, змірявши мене з ніг до голови.
Я вловив траєкторію її погляду і збагнув, чому вона говорить зі мною, мов із пришелепуватим: я, у трусах, стояв на кріслі.
— Усе о’кей! — спробував реабілітуватися, але Оксані було байдуже.
— Лягай спати, — відказала вона й загорнулася в ковдру.
Не маючи наміру виглядати перед дівчиною дурнем, я улігся поряд. Та про сон навіть не мріяв. Щось спонукало мене бути насторожі. Щось підказувало: невідомі сили не сплять! Вони покажуть себе, зовсім скоро, а моє завдання — випередити їх. Наближалися свята.
«Гуп-гуп-гуп…» — щось затарабанило у двері на самісіньке Різдво, урвавши мої роздуми про Оксану, яка поїхала в село.
Я скочив із дивана і кинувся в куток, де тримав лижні палиці.
«Гуп-гуп-гуп…» — продовжувалося далі.
Хтось, чи щось, не вгамовувався.
Чорт забирай, це не сон!
На ватяних ногах я нишком прокрався до передпокою, розуміючи, що у вечір на Різдво звичайна людина не гупатиме у двері. Хто це? Що це? Що робити? Не вмикаючи світла, я притулився до стіни побіч вхідних дверей, що тремтіли від ударів. Підійшовши до порога, я надав голосу якомога більшої твердості:
— Хто там?!
— Пане господарю, пустіть колядувати! — пролунав дитячий голос із того боку.
У ногах знову з’явилася впевненість. Я ввімкнув світло і впустив до хати колядників.
Два хлопчиськи, років дванадцяти, проспівали «Нову радість» і завмерли в очікуванні платні.
— Зачекайте, — заспокоїв я їх і пішов за грошима.
Дорогою назад у мене виникла непогана ідея, і я спитав:
— Хлопці, а ви нагорі вже були?
Товариші захитали головами в різні боки.
— Ану ходімо! — підбадьорив їх я. — Наді мною багатий дядько живе, правда глухуватий. Якщо достукаєтеся — заробите багато грошей!
Я вивів хлопців на четвертий поверх і вказав на восьму квартиру. Бахурі замолотили кулачками так, що й дід баби Наталки почув би. Зо п’ять хвилин вони не припиняли гупати, але жодного результату це не забезпечило — ніхто не відчинив. Проте в коридор вийшла сусідка і запросила хлопчаків до себе. Ощасливлені майбутнім заробітком, вони подалися до баби Наталки.
Відстань між дійсністю та містикою скорочувалася, а я стояв посередині. Ніяк не вдавалося пристати на той чи той бік, щоб збагнути, за якими правилами грати. Ця невизначеність дратувала. Я був би радий вступити до бою з будь-яким маніпулятором, аби тільки він мав людську подобу, але не рахуватися із силами темряви також не міг.
Підвалини твердої віри в те, що потойбічність — не більше, ніж вигадка, розхитані вчинком Ельзи Олександрівни, продовжували руйнувати нещодавні події. Клятий лист із БТІ, а фактично — анонімка, пригнічував, не даючи спокою. Періодичні сигнали з горішньої квартири починали дратувати. Я помітив, що останнім часом почав спати уривками, постійно тримаючи слух насторожі.
Невже Ельза Олександрівна мала підстави вірити в існування привиду?
Підсвідомо я вже знав відповідь.
Але ще не готовий був її озвучити.
7
Свята завершилися, життя знову стало на буденні рейки. Відновився робочий графік, за ним — навчання, здибанки, пошуки й інше. Потихеньку все повернулось у звичне русло. Усе, крім квартири номер вісім. За весь цей час звідти не вислизнув жоден звук і навіть шурхіт, не просочилося жодної краплі світла — усе виглядало так, ніби помешкання пустувало. Однак я не втрачав пильності: щовечора оглядав сусідські двері та вікна, перед сном перевіряв свої замки, придивлявся до кожного зустрічного незнайомця на сходах, але нічого підозрілого не помічав.
То була середина січня. Одного вечора я вклався відпочивати, але довго не міг заснути. Годину лежав із відкритими очима, спостерігаючи за тінями на стелі, утвореними світлом фар трамваїв, що повертали з Франка. Також дослухався до звуків за межами кімнати, намагаючись визначити природу та місце їх походження. Навіть підходив до дверей, збентежений галасом унизу, але переконавшись, що мене він не стосується, повернувся в постіль. Повіки склеїлися аж попівночі.
