Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
На другому поверсі нікого не було; він наздогнав її, вхопив за руку і притиснув до стіни.
— Пустіть мене! — зойкнула вона. — Пустіть, бо закричу!
— Ноло, не гнівайся на мене!
— Чому ви уникаєте мене? Чому більше не ходите до «Кларксу»?
— Вибач…
— Я негарна для вас? Чому ви не сказали мені, що заручені з Дженні Квінн?
— Що? Ні з ким я не заручений. Хто тобі таке сказав?
Вона полегшено всміхнулася.
— То ви з Дженні не разом.
— Ні, кажу ж тобі!
— То ви не вважаєте мене бридкою?
— Бридкою? Ох, Ноло, ти така гарна!
— Правда? Я так засмутилася… Думала, не подобаюся вам. Навіть хотіла виплигнути з вікна.
— Не кажи таке.
— То скажіть іще раз, що я гарна…
— Як на мене, ти дуже гарна. Вибач, що засмутив тебе.
Вона знову всміхнулася. Вся ця історія — непорозуміння!
Він кохає її. Вони кохають одне одного! Нола прошепотіла:
— Забудьмо про це. Обніміть мене міцніше… Ви такий чудовий, такий гарний, такий витончений.
— Не можу, Ноло.
— Чому? Якби ви справді вважали мене гарною, то не відштовхували б!
— Я вважаю тебе дуже гарною. Але ти ще дівча.
— Я не дівча!
— Ноло… Нам не можна бути разом.
— Чому ви такий жорстокий до мене? Не хочу з вами більше розмовляти, ніколи!
— Ноло, я…
— Ідіть звідси негайно! Ідіть, не говоріть зі мною. Не розмовляйте зі мною більше, бо я скажу, що ви збоченець. Ідіть до своєї любки! Це вона мені сказала, що ви разом. Я все знаю! Все знаю, Гаррі, я вас ненавиджу! Геть! Геть!
Вона відіпхнула його, помчала вниз і кинулася з кінотеатру. Гаррі понуро поплентався до зали. В дверях він зіткнувся з отцем Келлерґаном.
— Добридень, Гаррі.
— Панотче!
— Я шукаю свою доньку, ви не бачили її? Доручив їй зайняти місця, а вона щезла.
— Я… Здається, вона щойно пішла звідси.
— Пішла? Та як це? Фільм от-от розпочнеться.
Після кіно вони подалися до Монберрі поїсти піци. На зворотному шляху Дженні аж сяяла: чудовий вечір! Їй хотілося бути поруч із цим чоловіком кожен вечір, усе життя.
— Гаррі, не вези мене відразу додому, — попросила вона. — Все було так гарно… Мені не хочеться, щоб цей вечір закінчувався. Ми можемо піти до берега.
— До берега? Чому до берега?
— Бо це так романтично! Зупинися біля Ґранд-біч, там ніколи нікого нема. Ми можемо фліртувати, мов студенти, лежачи на капоті. Дивитися на зорі й тішитися темрявою. Прошу тебе…
Він хотів було відмовитися, та вона наполягала. Тоді він запропонував не на берег, а до лісу: берег належав Нолі. Він зупинився біля Сайд-Крік-лейну і, щойно вимкнув двигун, Дженні накинулася на нього і, не питаючи згоди, міцно вп’ялася в уста. Вона тримала його за голову і душила язиком. Її руки обмацували його тіло, вона огидно стогнала. В салоні було темно; вона залізла на нього, і він відчував, як її тверді пипки впираються в його тіло. Дженні була розкішна жінка, з неї вийшла б ідеальна дружина, вона тільки того й хотіла. Він одружився би з нею, не вагаючись, хоч узавтра: така дівчина — мрія багатьох чоловіків. Та в його серці не було для неї місця, його цілком заповнили чотири літери: Н-О-Л-А.
— Гаррі, — прошепотіла Дженні, — ти чоловік, якого я чекала все життя.
— Дякую.
— Тобі добре зі мною?
Він промовчав, тільки делікатно відхилився.
— Дженні, нам пора повертатися. Я й не помітив, що вже так пізно.
Авто рушило в бік Аврори.
Він висадив Дженні коло хати, не помітивши, що вона плаче. Чому він не відповів? Він не кохає її? Чому вона почувається такою самотньою? Адже їй небагато треба: все, про що вона мріє, це щоб знайшовся добрий хлопчина, який кохав би її, захищав, дарував квіти вряди-годи і водив вечеряти. Нехай навіть гот-догами частував, якщо небагатий. Просто задля задоволення піти кудись разом. Насправді їй не потрібен Голлівуд, якщо знайдеться чоловік, якого вона кохатиме і який кохатиме її. Вона стояла під маркізою і дивилася вслід чорному «шевроле», аж поки він сховався у пітьмі, а потім заридала, затуливши обличчя долонями, щоб не почули батьки. Надто ж матінка. Не хотілося нічого їй розповідати. До хати вона піде, аж коли на другому поверсі погасне світло.
Раптом Дженні почула, що десь загуркотів двигун; звела голову, сподіваючись, що це повернувся Гаррі, що він зараз обніме її й утішить. Але ні: біля будинку спинилося поліційне авто. Вона пізнала Тревіса Довна — він патрулював на вулицях і випадково опинився коло будинку Квіннів.
— Дженні, все гаразд? — запитав він крізь відчинене вікно автівки.
Вона стенула плечима. Тревіс вимкнув двигун і відчинив дверцята, але перш ніж вийти, витяг із кишені аркуш паперу, і квапливо перечитав написаний текст:
Я: Вітаю, Дженні, як справи?
Вона: Привіт, Тревісе! Що нового?
Я: Я тут випадково проїздив. Ти пречудова. Ти така гарна. Маєш гарний вигляд. Я ось що подумав: у тебе є кавалер для літнього балу? А то ми могли б піти удвох.
— ІМПРОВІЗУВАТИ —
Запропонувати їй прогулятися і/або молочний коктейль.
Він піднявся на ґанок і сів коло неї.
— Що сталося? — занепокоєно запитав він.
— Нічого, — відказала Дженні, втираючи сльози.
— Та ні, не нічого. Ти ж плачеш, я бачу.
— Мене скривдив один чоловік.
— Що? Хто це? Скажи мені хто! Мені ти можеш усе казати… Я розправлюся з ним, ось побачиш!
Вона сумно всміхнулася і схилила голову йому на плече.
— Не має значення. Але дякую, Тревісе, ти хороший хлопчина. Добре, що ти поруч.
Він набрався хоробрості і підбадьорливо обняв її за плечі.
— Знаєш, — провадила Дженні, — я отримала лист від Емілії Каннінгем, отої, що навчалася з нами в школі. Вона тепер мешкає в Нью-Йорку. Знайшла хорошу роботу, вагітна першою дитиною. Часом я розумію, що всі виїхали звідси. Всі, крім мене. І тебе. А, власне, чому ми лишилися в Аврорі, Тревісе?
— Хтозна… Дивлячись хто.
— Ось ти, наприклад, чому лишився?
— Я хотів бути поруч із людиною, яку дуже кохаю.
— А хто це? Я її знаю?
— Авжеж, знаєш. Чуєш, Дженні, я оце хотів… Хотів запитати… Словом, якщо ти… Ну, з приводу…
Він стиснув у кишені аркушик і спробував заспокоїтися: треба було запропонувати, щоб вона пішла з ним на той бал. Це ж так просто. Але цієї миті двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояла Тамара в халаті й бігуді.
— Дженні, люба… чого це ти сидиш під дверима? Мені здалось, я чула голоси… А, це наш бравий Тревіс. Як справи, хлопчику?
— Доброго вечора, пані Квінн.
— Дженні, ти саме вчасно. Ходімо, допоможеш мені, добре? Мені треба зняти бігуді, а твій тато геть безпорадний. Таке враження, що в нього руки зі сраки ростуть.
Дженні підвелася і помахала Тревісові на прощання. Двері за ними зачинилися, а він іще довго сидів на ґанку сам.
Тієї ж ночі Нола вилізла у вікно і побігла до Гаррі. Мала його побачити, з’ясувати, чому він більше не хоче її знати. Чому навіть не відповів на її лист? Вона згаяла з півгодини, щоб добігти до Гусячої бухти. На терасі горіло світло: Гаррі сидів за великим дерев’яним столом і дивився на океан. Вона гукнула його, і він аж сахнувся від несподіванки.
— Ноло, нехай тобі! Ти так налякала мене!
— Он що я у вас викликаю! Страх, так?
— Ти добре знаєш, що це неправда… Що ти тут робиш?
Вона заплакала.
— Я й сама не знаю… Я так вас кохаю. Я ніколи такого не відчувала…
— Ти втекла з дому?
— Ага. Я кохаю вас, Гаррі. Чуєте? Я вас кохаю, як ніколи нікого не кохала і ніколи більше не кохатиму.
— Не кажи так, Ноло…
— Чому?
У нього аж у животі судомило. Ховав од неї аркуш, який лежав перед ним, бо то був перший розділ його роману. Нарешті пощастило розпочати. То була книжка про неї. Він писав для неї книгу. Він кохав її так, що писав їй книжку. Та не зважувався про це сказати. Надто вже боявся того, що могло статися, якщо він кохатиме її.
