Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Валерій Петрович дочитав до цього місця і задумався. «Генерал Ол. Кон-ко»? Чи не той це Олександр Васильович Кондратенко, якого рекомендував Почеконіус як спеціаліста з проблеми керування егрегорами? Занадто багато збігів, щоби це було лише збігом! А хто такий отой «Гера»?
В Інтернеті він знайшов кількох «генералів Олександрів Кондратенків». Але годі було з'ясувати, хто з них живе у Києві. Пошукавши ще, він виявив, що один із тих генералів помер ще у XIX столітті. Щодо інших він знайшов лише побіжні згадки як про учасників якихось ветеранських з'їздів, почесних членів мисливських та фалеристичних товариств у Росії і в Україні. Один із них — генерал-майор у відставці О. В. Кондратенко-Петрух підпадав під усі параметри загадкового «кагебіста-психотронника». Йому було 74 роки і він, якщо вірити сайтові «Следопыт-П», мав членський квиток одного з українських краєзнавчих товариств.
Записавши про всяк випадок усі дані О. В. Кондратенка-Петруха і знайшовши у записнику телефон, який дав йому Почеконіус, Мітелик повернувся до Адамчукового щоденника.
29 серпня 2004 року
Сьогодні мав уже четверту розмову з нардепом С. Він пропонує мені такий «бартер»: я за тиждень до виборів передам йому Камінь під завірену нотаріусом розписку на 30 календарних днів, а він за це повністю профінансує чотири повноцінних літніх сезони арх. розкопок на півдні. Не розвідок, а таки розкопок! Це в теперішніх цінах десь до півмільйона, а може, й більше, якщо врахувати оренду землерийної техніки, хабарі місцевим «царкам» і т. ін. Дуже спокуслива пропозиція, але боюся, що він мене «кине» у найкращих традиціях теперішніх державних мужів. Може, попросити відразу грошима? Або половину авансом?
Радився з В. і М. Вони радять прийняти пропозицію. Попросив В. зробити приблизну калькуляцію витрат на розкопки трьох малих курганів. Сказав йому, щоб не забув про наші гонорари. В. питав мене, чи не можна «пробити» С. на фінансування експедиції в Іран, у Карманію, до древньої батьківщини Каменя. Спробувати можна, але…
30 серпня 2004 року
Що ближче вибори, то С. стає дедалі більш наполегливим. Що ж то буде у жовтні? Відбере в мене Камінь силою? Я під час останньої зустрічі у Києві дав йому почитати легенди, зібрані нами у 90-их в селах біля Відьминої Могили. У мене залишився стос записів, що їх робили студенти зі слів столітніх дідів і бабць. Наша руда М. їх гарно передрукувала і поклала до красивого адресу. Там, у селах, і досі оповідають про знамениту родину «планетників» Бубенків-Варбатів. Переказують, що якась Ориська (інша версія — Одарка) з Варбатів знайшла Планетний Камінь ще за «часів цариці» (певно, у добу Катерини II, у другій половині вісімнадцятого століття). Переказують, що уві сні тій Орисьці явилася Чорна Жінка і заборнила переносити Камінь на інше місце. В уявленні теперішніх селян Камінь був величезним, важким, як половецька баба. Називають його «Ніруш-камінь», «Брилка-манка». Враховуючи, що ми знайшли Камінь у могилі, Ориська таки послухалася того привида. Камінь тримала на одному місці. За це, переказують, отримала дари зцілення і передбачення. І не тільки для себе, але й для доньок, онук і правнучок. Ті Варбати своїх рідних ховали поряд із Каменем і кожного разу досипали земляний вал. Так і виникла Відьмина Могила, що стоїть напроти Заячої Голови. Ми знайшли в тій могилі сім примітивних Варбатських підпоховань XVIII–XIX стт., але не знайшли першого, найдавнішого, в якому мала б лежати жриця, істинна володарка Каменя. Де воно? С. тими легендами зацікавився. Обіцяв теж розповісти мені цікаву історію про давні кургани. Що він має на увазі? Серед легенд Відьминої Могили просто в кабінеті С. згадав одну незаписану. Чув її на власні вуха від старої селянки Катерини Понюк (їй годі було десь під 90 років!), мати котрої була, як вона стверджує, з тих славетних планетників Варбатів.
У тій легенді оповідається, що в часи перших п'ятирічок Могилу хотіли розорати, як частину колгоспного поля. Коли трактор заїхав на земляний вал, нізвідки зчинилася ціла буря (хоча до того стояв ясний весняний день), а над Заячою Головою виник жовтий смерч. А коли буря вщухла, то тракториста Степана знайшли мертвим і з таким виразом на обличчі, що усіх пройняв жах. Навіть трактор той став проклятим, постійно ламався, і працівники МТС врешті-решт розібрали його на запчастини. Відтоді аж до нашої експедиції Могилу ніхто не чіпав. Катерина тоді сказала нам дивну річ, яка мене непокоїть і досі. Вона сказала дослівно таке: «Могила і вас би до себе не пустила, але їй відомо, що прийде колись до вас (до нас із В.?) така жінка, яка матиме печатку за все». Що вона мала на увазі, я й досі достеменно не знаю, але ми потім з В. дедуктивним шляхом визначили, що ота «дівчина з печаткою», це, скорше за все, наша М. Щось в тій рудій є таке відьмацьке, це правда. Але ж звідки баба Катерина могла знати, що через десять років після знайденя Каменя до нас прийде така студентка М.? В. тепер вже не сумнівається щодо правдивості моєї давньої здогадки: Камінь є так званим «жезлом сили», який наполегливо і цілеспрямовано шукає носія для себе. Тепер ту мою здогадку доповнила його здогадка: ота згадана бабою Катериною «печатка» — головна ознака потенційного носія. Ознака Обраного. Вірніше, Обраної, яка має стати майбутнім Живим Серцем Нації.
2 вересня 2004 року
Я, можливо, таки пристану на пропозицію С. Я у столиці. Сьогодні знову був у С. в його офісі на Подолі, показував йому калькуляції В. (включно з Іранською експедицією). Там була така сума, що я від нього не очікував іншої реакції, окрім «до побачення!». Але С. погодився. Він сказав, що для нього і його однодумців доля Нації важливіша за гроші. Я вухам своїм не вірив. Невже це не тільки пафос? Невже ми дочекалися нової генерації політиків, які почали мислити стратегічно? Дай Боже! Ми з В. на радощах узяли плящину «Хортиці» (В. сміється, називає її «Чортицею»), сіли на дачі і — гей-гей! — розмріялися про майбутню еліту. Хоча, чесно кажучи, слово «еліта» викликає в мене неоднозначні асоціації. Це слово «вбите» біологами і селекціонерами. У тих мічурінців усе «еліта», «супереліта», «суперсупереліта». Мені б не хотілося, щоби провідна верства Нації асоціювалася з елітними свинями або коровами. Треба підшукати красиве слово. Може, «ядро», «стрижень»? Ні, теж не добре. Піду до наших університетських письменників, може, порадять якесь красиве слово. В. припустив, що наша М. може у майбутньому стати Першосвященицею нової релігії Сварги, відродженого Національного ритуалу. А її діти, за давньою традицією, стануть політичними лідерами Нації. І ще багато про що мріялося, але то вже було далеко за межами скромності.
Мітелик знову зробив паузу для власних записів. Все ніби збігалося з його здогадками і словами Дворської. «В.» — це, зрозуміло, Вербенко, «наша М.» — рудоволоса мегабестія, Жриця-початківець Ірина Маргель, котру вбили «погані хлопці» (тепер вже зрозуміло, чому вбили) і яка, вже після смерті, якимось чином примудрилася уві сні відкрити йому, Мітеликові, шлях пізнання. Отже, це вже прояснилося, вирішив старший консультант. Тепер головне — дізнатися, хто такий «народний депутат С.». Хтось, швидше за все, із тодішнього опозиційного табору. Але це понад дві сотні позицій. Мінус, очевидно, жінки-депутатки. «Нардеп С.» — не жінка, це ясно. Якщо ота «С.» — перша літера прізвища, то визначити таємничого замовника Сили буде легше. А якщо ні? Якщо це який-небудь «Семенич» чи «Сергіїч»? Чи пацан з кликухою «Сивий» чи «Сиплий»? А якщо він взагалі офіційно був з іншої политічної сили, але таємно працював на протилежний табір? Розкладав так би мовити яйця в різні кошики? Єдине поки що уточнення: той С. має офіс десь на Подолі. Валерій Петрович тяжко зітхнув і вирішив, що читатиме далі. Раптом у щоденнику знайдеться натяк на таємничу особу «нардепа С.».
