Звірослов - Малярчук Таня (лучшие книги txt) 📗
Дощ сильнішає. Натовп пасажирів Укрзалізниці ховається всередині приміщення вокзалу, і платформа порожніє. Жанка залишається зовсім сама. Її туш без анінайменших вказівок на фірму-виробника пливе по морді, ніби чорна ріка розпачу.
Вона встає дуже рано - тоді, коли вже світло, але ще не людно. Вмикає на повну державне радіо, сідає біля вікна і дивиться. Світ такий ранково-привітний, що забуваєш межі своєї нікчемності.
О сьомій Жанка вже у баби Віки. Та чекає на неї, одягнена у свій незмінний ситцевий безрукавний халат.
- Я цілу ніч не спала, - з порога заявляє баба Віка.
- Щось сталося? Снилися ужаси?
- Дьоргало під ребрами. Що би це значило?
- Не знаю, - каже Жанка, - я не розуміюся на медицині. Вам треба піти до лікаря, Вікторія Вікторівна.
- Що ти таке кажеш?! До якого лікаря?! Лікарі сьогодні так розуміються на медицині, як я на балєті!
Жанка не має що сказати.
- Може, мине?
- Жанка, - раптом змінює тему розмови баба Віка, - а ти коли-небудь була на балєті?
- Нє.
- Цікаво, як воно виглядає? Балєт…
- По телевізору деколи показують. Жінки в білих пишних сукнях скачуть по сцені, а чоловіки вдівають дуже облягаючі женскі капрони… так, що всьо видно… Не знаю, я не розуміюся на балєті.
Баба Віка подає Жанці візок з картонною коробкою.
- Пирожки вийшли всі як куколки, - каже.
Жанка збирається рушати на вокзал.
- Знаєш що, Жанка? Ти мені за ці роки стала як рідна.
- Ви мені теж, Вікторія Вікторівна.
- З тобою і поговорити можна про всяке…
Жанка всміхається.
- Там тобі подарок у коробці є. Подивишся.
- Два пирожки.
- Три гривні, - автоматично відповідає Жанка, порпаючись у коробці.
- Жанна, ти навіть не подивишся на мене?
Жанка злякано підводить голову.
- Юра? Що ти тут робиш?
- Не маю права на вокзал прийти? Ти його приватізіровала?
- Ще ні. Кудись їдеш?
- Можна і так сказати. На край світу. Поїдеш зі мною?
Жанка простягає Юрі його пиріжки.
- Уже собі знайшла мужика, Жанка? Бачу, така розмальована, як простітутка. Значить, знайшла. І як він? Луччий за мене?
- Не твоє діло. Дай мені спокій.
- Хочу з тобою потолкувати, - каже Юра.
- Уже потолкував.
- Ой, які ми остроумні!
- Мала доброго вчителя.
Юра сідає на лавку поруч. Жанка відсувається.
- Що з нами сталося, Жанна? - тихо говорить чоловік, марно намагаючись обійняти Жанку за талію. - Ми ж були такі влюбльонні.
- Однієї влюбльонності мало.
- А що ще треба? Просвіти мене.
Жанка не відповідає. Вона лихоманково аналізує, що зараз відчуває. Чи скучила за ним. Чи хотіла б доторкнутися до його руки. Чи їй приємний його запах. Врешті каже:
- Не мішай, у мене робота.
- Почекає твоя робота.
- Йди геть.
- Що, такий бридкий тобі став? П’ять хвилин витримати не можеш?!
- Послухай мене, Юра, - Жанка повертається до чоловіка лицем, - що ти з мене хочеш? Прийшов сюди оплакувати своє щасливе минуле? Так, нам було добре разом. Потім стало погано. Ми розійшлися. І я не знаю, чи ми зробили правильно, що розійшлися, але ми рішили, що розходимося. І зараз я не буду за цим жаліти. Жаліти і повертатися до того, що пройшло, по-дурному. Ми розійшлися і тепер живемо окремо. Ми тепер чужі люди, Юра.
- Хіба? Ти мене вже зовсім-зовсім не любиш?
- До чого тут любов, Юра?! Я не про любов говорю! Я кажу, що другого разу в цьому житті нема!
Чоловік нервово кусає пиріжок, який весь цей час мнув у руках. Відразу ж випльовує.
- Жанна, що це за фігня?! Де картопля? А… йди ти…
Жбурляє пиріжок на клумбу і швидким кроком йде геть.
Жанка підбирає пиріжок, розглядає його, куштує пальцем начинку, а тоді збуджено кидається до картонної коробки.
Підходять двоє молодих хлопців з наплічниками.
- З чим пиріжки, пані?
Жанка оніміло кліпає на них очима.
- Ви продаєте пиріжки, пані?
Жанка сяє від гордощів.
Хлопці знизують плечима і відступаються.
- А яких пирожків вам хочеться? - кричить Жанка їм услід так, що чує увесь миронівський вокзал. - Є пирожки з картоплею, з м’ясом, з капустою, з цибулею і яйцем, з горохом і… і… і… З АБРИКОСОВИМ ДЖЕМОМ! Вибирайте! Але буде трудно вибрати! У нас асортимент! Усі пиріжки як куколки!
Ірма Іванівна погарніла. Слідкує за собою. Ні тобі подертих колготок, ні жирного волосся, ані брудного фартушка. Нігті в порядку - намальовані рожевеньким лаком.
- І я тобі скажу, Жанка, - каже Ірма Іванівна, - саме важне у жінки - це її нігті. Жінки чомусь забувають про нігті. Халтурять. Думають, як вони не бачать своїх нігтів, то й ніхто не бачить. А як подумати, то це п’ятнадцять хвилин у три дні займає! Щоб навести порядок з нігтями…
Жанка ховає руки в кишені.
Ірма Іванівна продовжує:
- І взагалі, останнім часом жінки перестали за собою дивитися. Думають, що намалюють губи і налакують волосся - і дєло здєлане. Я би заборонила користуватися помадами і лаком. Нехай вчаться бути гарними без хімії. Красота женска ісходить із середини. І ця красота має ісходити незалежно, чи є дето поруч чоловік, чи нє. Женска красота не завісить від чоловіків.
Ірма Іванівна виймає з-під прилавка пачку сигарет і одну запалює.
- Ти не хочеш, Жанка?
- Нє-нє, я не курю.
- І ніколи не курила?
- Ніколи.
- А чо так? Курити приятно, особливо в такому віці, як ти.
- Я від куріння задихаюся.
- Так це тільки спочатку, а потім стає приятно. Ти попробуй.
- І одяг смердить…
- А туалетна вода нащо? Я курю вже 20 років, і ще ніхто мені не сказав, що я смердю. Чоловікам подобаються курящі женщини. Курящі женщини як то незавісімо виглядають. І неприступно. Для мужчини це виклик.
На платформі з’являється черговий по вокзалу. Ірма Іванівна миттєво викидає сигарету. Її тіло починає неприродно вигинатися, по-котячому тертися об прилавок, прикликати до себе увагу, і успішно - він звертає на асфальтовану доріжку, що веде просто сюди. Наближається. Жанка пригинає голову до грудей. Якби можна було зникати з поверхні землі тоді, коли забажаєш, то Жанка зараз зникла б. Серце шалено колотить, руки тремтять.
Я не повинна собі цього дозволяти, думає Жанка, яка ж я все-таки нікчемна.
- Ірма, подивися за пиріжками, - Жанка зривається навтьоки, - я в туалет хочу. Зараз повернуся.
- Ну звичайно, Жанна, іди в туалет, - демонстративно голосно каже Ірма Іванівна, пильно стежачи за його повільним наближенням.
- Хоча ні, - Жанка підбирає свої пожитки, - я, напевно, взагалі вже піду. Сьогодні в мене скорочений робочий день…
Жанка сидить за розкладним полакованим столом у читальному залі миронівської бібліотеки. Бібліотекарка скоса поглядає на Жанку. Коробка з непроданими пиріжками захована під столом, і з неї доноситься пряний олійний запах.
- Ви вже вибрали, що хочете читати? - питає в Жанки бібліотекарка.
- Ще ні.
- Може, вам допомогти? Може, щось порадити? Є ціла зв’язка журналів мод. Не хочете подивитися? До мене багато миронівських жінок приходить за викройками.
Жанка мовчить. Оглядається. Читальний зал миронівської бібліотеки порожній. Біля вікна росте гігантський фікус, і на його листі стільки ж пилюки, скільки на книжкових полицях попід стінами. Бібліотека тхне цвіллю і сирістю. Бібліотекарка теж. У неї завите в ґулю на потилиці товсте й абсолютно сиве волосся. Голова така маленька, що масивна волосяна ґуля виглядає на ній ніби чалма.
- Ви знаєте, - каже Жанка, і її голос розноситься по бібліотеці луною, - я прочитала дуже мало книжок.
Бібліотекарка знизує плечима.
- Зараз мало хто читає.
- Чесно кажучи, я була тут останній раз у дев’ятому класі. Пам’ятаю тодішню бібліотекарку. Вона мала величезну родимку на носі. Така дуже культурна…
- Іванна Степанівна. Покінчила з собою.
