Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Метушливі вокзали Італії й затишні вокзали Швейцарії, безумні вокзали Москви й примарні вокзали Берліна — я хотів би чекати на їхніх перонах, пити в барах, знайомитись із вантажниками й черговими, гублячи парасолі й рукавички і знаходячи натомість спокій та рівновагу. І ще цей ледь відчутний смуток, який охоплює, щойно ти сюди потрапляєш. Адже що таке вокзал? Пастка з багатьма дверима, кожні з яких ведуть у чорноту й ніч, стиглий овоч у господніх руках, наповнений соком і сяйвом, плачем та мовчанням, іграшка для найменших, для веселих розумних дітей, котрі знають, як прокручуються всі його дбайливо змащені коліщатка, знають всі його потаємні закутки й сходи, всі його таємниці й шифри і відчитують ці шифри легкими липневими ранками, лишаючи їх у своїй пам’яті й дірявих кишенях. Дітям при цьому відкривається щось особливо значиме, те, що дорослі просто не помічають, втративши здатність розуміти просту й важливу інформацію. Для дітей подорожі значать куди більше, аніж для дорослих.
Подорожуючи, вони виходять з-під контролю, з-під батьківської опіки, оскільки досвід дороги робить нас усіх рівними. Діти ховаються по залах очікування, де час завмирає, а простір спресовується, де повітря пахне вогнями й землею, а жебраки дивляться на них очима демонів, намагаючись спинити й повернути назад, до батьків. Але долаючи всі перепони й оминаючи всіх вартових, діти опиняються на вечірніх платформах, звідки від’їздять потяги, розчиняючись у чорнилах темряви й зблискуючи звідти час від часу циганським золотом ліхтарів. Я часто згадую ту веселу пару, моїх давніх знайомих, безтурботних і малолітніх, на яких я натрапив посеред залів очікування мого старогодоброго залізничного вокзалу. Хоч я і не жив коло нього, але щось трапилося тієї ночі, і я мусив триматись тьмяних приміщень, очікуючи, коли з’явиться потрібний мені потяг, десь коло четвертої ранку, зі східного напрямку, подолавши кілька кордонів. Затяжна несамовита відлига гриміла над вежами головного входу, сніг танув, всмоктуючи електрику, і вітер забивав дихання, оглушуючи свіжістю та вологою. Важко злітали птахи, поближче до вогню та кухні, нечутно виходили з темряви збирачі пляшок, мовчазні й занурені в себе, мов рибалки. Вони чекали на пластикових кріслах — вона спала, поклавши голову йому на коліна, він читав якісь рекламні оголошення. Побачивши мене, махнув рукою, і я сів поруч із ними. Він почав тихо розповідати, що ось, значить, вони пішли з дому, бо всі їх дістали і ніхто їх не розуміє, і розуміти не хоче, тому Аліса запропонувала забити на все і звалити кудись на море, а він,
Міша, відразу ж погодився, тому що разом їм нічого не страшно, і ніхто не потрібен, і клали вони на всіх, і дуже добре, що я їм трапився і що можна мені все це розповісти. Тож вони дочекаються ранкового на Південь, і більше ніколи і нізащо сюди не повернуться. Залишаться десь там, коло моря, і він буде про неї дбати, а вона його підтримувати. І тихими весняними вечорами вони приходитимуть на вокзал далекого приморського міста й проводжатимуть потяги, дивлячись услід темним вагонам. Ось лише сніг лежить на дахах, і ноги в кедах промокли, і Аліса щось погано себе почуває, і говорить уві сні, переповідаючи якісь домашні завдання. І доки він усе це розповідав, Аліса посміхалась, не розплющуючи очей, мовби не вірила тому, що він говорить.
А коли Міша теж втомлено відкинувся до стіни, я підвівся й пішов до бару, щоби не заважати їм із їхніми снами. І вже десь коло четвертої, коли мій потяг мали ось-ось оголосити, краєм ока помітив, як Аліса знічено підвелась і, взявши Мішу за руку, потягла його на вихід, назад, до міста. На руках у неї були строкаті рукавички без пальців, на голові — растаманський дитячий капелюх. Звісно, подумав я, так і має бути. Вокзали не врятують нас від наших демонів. Вони лише дають нам прихисток та перепочинок. Вони ховають нас на якусь мить від злого ока, відділяючи від решти світу й занурюючи в чорні води транзитності. Вони гріють нас, мов печі, й годують, як пекарні. Ми спимо в них, ніби в нічліжках, і виходимо з них, наче з в’язниць. Вони горять у темряві, скликаючи на свій вогонь усіх неспокійних і невдоволених, всіх тих, хто не погоджується сидіти на місці й чекати, доки щось зміниться на краще. Вокзали підтримують нас своїм диханням, як домашні тварини, і ми вбігаємо до них, мовби тікаємо від зливи. А забігши і огледівшись, намагаємось якомога скоріше вибратись подалі звідси, хапаючись за ледь відчутний шепіт, який упевнено веде нас у напрямку березневого моря.
Харків, 2010
Втрати, які нас роблять щасливими
*
Потім минув час, минуло безліч часу, велика кількість тієї субстанції, що називається часом. Він минав легко й непомітно, іноді його проминання приносило задоволення, іноді примушувало напружитись — мовляв, що буде, коли він мине увесь, коли його зовсім не залишиться? Що залишиться після нього? З часом я почав помічати, що більшість маршрутів, якими доводиться пересуватись, повторюються, закінчуючись тими ж вокзалами та обриваючись на площах тих самих міст. Географія лише на перший погляд здається загадковою та невичерпною, насправді ж ти маєш набір карт, за якими можеш рухатись — з однієї країни до іншої, від одного міста до наступного. І коли тебе питають, чи є в тебе улюблені міста, ти відповідаєш, що так, є — це міста, які ти ніяк не навчишся оминати, до яких тебе заносить щоразу, в яких випадає зупинятись, як би тобі цього не хотілось. Найцікавіше трапляється, коли приїздиш уперше. Будинки видаються заселеними духами й привидами, вулиці затоплені ранковим сонячним світлом, а в привокзальних туманах літають голоси локомотивів, ніби портові чайки. Чоловіки виглядають зосереджено й заклопотано, зате жінки ховають у своїх торбинках і кишенях камінці з морських побереж та ключі від кімнат, де повітря пахне ніжністю й ризиком. І ти сходиш на перон, і оминаєш натовпи пасажирів, опиняючись серед невідомих будівель та незнайомих назв. Але вся ця легка оманливість і загадковість, заглибленість вуличних перспектив і таємнича волога паркових насаджень швидко минають, розчиняючись у повітрі. Й варто тобі вдруге опинитись на тому самому вокзалі, як все це відчуття радості й потрясіння кудись зникають, і все що тобі лишається — вуличні торговці й зачинені магазини, порожні бари й холодні жіночі погляди, за які намагаєшся зачепитись. Не варто повертатись до міст, які сподобалися тобі з першого погляду, оскільки завжди є небезпека дізнатись про них більше, аніж хотілося.
*
Безкінечна мандрівка народів, велике переселення, котре триває з кінця вісімдесятих до сьогоднішнього дня, мені здається, воно всіх нас безнадійно змінює, зриваючи з місць і кидаючи в чорну пітьму транзитних зон. З чого все починається? Мабуть, усе починається з щемкої безкінечної непевності, котра примушує людину виїхати з міста, в якому вона народилась та виросла, кинути друзів і змінити обставини, примушує рухатися на захід, зупиняючись на вокзалах та готелях і вишукуючи місце, де їй буде добре й затишно і де ніщо не буде нагадувати їй про колишні втрати та образи. Непевність та відчуття несправедливості, котру можна легко виправити, почавши все спочатку — в іншій країні, з іншими умовами та іншими краєвидами. За останні десять років мені довелось бачити таку кількість емігрантів, що я міг би припустити, ніби вони складають якусь окрему спільноту, що знаходиться потойбіч географії, десь поміж складок кордонів та нейтральних вод, в тінистому цивілізаційному затінку, де дні перетікають тихо й повільно, і єдиним бажанням є покинути ці місця, перетнути всі можливі перепони, опинившись у самому центрі життя, в самому його серці, так щоби це велике серцебиття оглушувало й п’янило. І якщо ти є одним із цієї спільноти, якщо ти виріс серед них і лишаєшся з ними, більшість історій, які ти побачиш і почуєш і які потім сам зможеш переповідати, так чи інакше будуть пов’язані з мандрами й пересуваннями, нелегальними в’їздами до країни та неминучими депортаціями. Речі й події, імена й адреси, іграшки й одяг, квитанції та візитні картки складатимуться для тебе у великий емігрантський епос, в довгі історії терпіння й боротьби, зради та вірності, історії великої втечі, коли тікати доводиться від себе самого. Я останнім часом бачив надто багато переселенців, дивно було б не розповісти саме про них. Те, що вони несли в собі, те, що приховували й не показували, ті таємниці, що лежали в їхніх нагрудних кишенях та на дні їхніх шкіряних торб — їхня віра в те, що не все втрачено, що можна все зламати й відновити, їхня переконаність у кінцевому успіху, в позитивному результаті. Віра, що вела їх усі ці роки, примушуючи одружуватись і сваритись, брехати й сповідуватись, вчити чужі мови й забувати свої. Мабуть, саме вона, ця віра, робила їхні серця твердими й невразливими, а очі — сухими й глибокими. Саме вона вказувала їм шлях через пустки Польщі та Угорщини, через містечка Румунії та Словаччини, кудись туди, до Берліна, звідки розходяться тисячі шляхів, тисячі залізничних маршрутів, кожен із яких закінчується солодкими берегами та тінистими пагорбами, приводячи до далеких омріяних міст, де на них чекають спокій, злагода й нові робочі місця. Потрібно лише зважитись і рушити, відмовитись від минулого й цілком покластись на майбутнє. Тому що кожне століття потребує своєї частки біженців та вигнанців, з їхньою свіжою і холодною, мов річкова вода, кров’ю. А наше століття лише починається. І лише починаються наші мандри, і наша Америка чекає на нас, дивлячися з-поза Атлантики на наш безкінечний потік, що заливає собою беззахисні європейські міста. Ми досягли берлінських вокзалів, і хто знає, на які пожертви ми йшли, аби їх досягнути.
