Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗
Останній приїхав до двадцятої школи, де мала відбутися гра, раніше за всіх. Він довго ходив футбольним полем, із щирим захопленням розглядав зелену траву, набіло фарбовані ворота й блакитне небо над головою. Все це — сам Бруханда навряд чи відповів би чому — віщувало поразку.
Коли на полі врешті з’явилися гравці обох команд, судді та якісь люди з райвно й міської адміністрації, Валерій Семенович відчув раптом непобориму втому. Йому здалося, що тільки вічний сон може вилікувати його від цього стану. З командою він не говорив. Просто обійняв кожного й усівся на спеціальний тренерський стілець. Оббивка на стільці розсоталася, і тепер Бруханда весь час теліпав гнилуваті нитки, заспокоюючи себе.
Команди вийшли на поле. Складалося враження, ніби армія Речі Посполитої в блискучих шоломах та з крилами за спиною вийшла боєм проти бідноти, озброєної вилами та косами. І вже коли гра почалася, всім стало зрозуміло, що суперники інтернатців націлені заклепати всуху мінімум десяток видовищних голів.
— Поіграєм, отєц? — запитав раптом у Бруханди величезного зросту мужик років сорока. Ним виявився тренер двадцятої школи.
Він сів поряд із Валерієм Семеновичем і спочатку намагався розговоритися, навіть по-свійськи ляснув Бруханду по плечу. Однак, не відчувши дружньої віддачі, тренер двадцятої школи повернувся до своєї команди. Скоса спостерігаючи за ним, Валерій Семенович, очевидно погано розуміючись у біблейській міфології, охрестив його про себе Давидом. Давид постійно підскакував зі стільця, щохвилини істерично кричав, підстрибував і бігав, немов задирливий півень перед різкою.
Бруханда, натомість, мовчав. Він мовчав, коли супротивнику вдалося забити перший м’яч. Це була дванадцята хвилина гри. На п’ятнадцятій хвилині, коли другий м’яч опинився за спиною розгубленого Віті, Бруханда знову не вимовив ані слова. Навіть під час перерви Валерій Семенович не підійшов до своїх вихованців. Хлопці ж після двох пропущених голів боялися в бік Валерія Семеновича навіть дивитися. Вони і не дивилися. Сиділи тихенько коло своїх воріт й безцеремонно спльовували у бездоганний газон.
Тим несподіваніше розпочався другий тайм…
Вже на першій хвилині Гриша, обійшовши двох дебелих старшокласників, спокійно вклав м’яч у ворота супротивника. Обидва тренери відповіли на це протяжним виттям. Після цього голу Бруханда вже не мовчав… Він почав вискакувати на поле, смикати за футболку гравців як своєї, так і супротивної команди, голосно давати вказівки й поводити себе щонайменше неделікатно. Кілька разів до Валерія Семеновича підходили люди з оргкомітету й просили поводити себе стриманіше. Бруханда заспокоювався буквально на хвилину, але, зрештою, нерви його не витримували, і він кричав і бігав із новою силою.
На якійсь хвилині — Бруханда вже загубився в часі остаточно — небезпека біля воріт інтернатців загострилася, чисельність гравців на квадратний метр перевищувала всі припустимі ліміти, м’яч кілька разів опинявся біля самісіньких воріт, але чи то Вітя встигав відбивати, чи то якась невидима сила допомагала хлопцям — команді інтернату вперто щастило. І тільки тоді, коли хтось із гравців відфутболив раптом м’яч у бік імпровізованих трибун, Бруханда зрозумів, що трапилось щось неприємне. Хлопці обступили когось лежачого, на поле вибігли представники райвно, Валерій Семенович завмер.
«Хребти посипалися» — промайнула в нього зрадницька думка.
Швидка відвезла Вітю у невідомому напрямку. Тиск воротаря зашкалював. Гриша пояснив, що це в нього вже втретє за місяць таке, — скоро операція.
Команда залишилася без капи. Банка зяяла моторошною порожнечею. Люди з райвно запропонували припинити гру.
— Ми граємо! — крикнув Бруханда.
— У нас немає воротаря, — резонно констатував Гриша.
— У нас є Сашка! — блиск в очах Валерія Семеновича міг збентежити навіть самого нечистого. — Буйвол! Ти воротар-мотала. Ми граємо! — прокричав Бруханда у бік оргкомітету. — У нас є воротар! Воротар-мотала!
— Все, хлопці, збирайтеся, — спокійно мовили люди з райвно. — Гру закінчено.
— У нас є воротар-мотала, — не зупинявся Бру-ханда.
— Який ще мотала! — втрутився тренер із двадцятої школи.
— Нормальний воротар! Тільки мотала.
— Все, гру закінчено, — наполягала на своєму адміністрація.
— У нас мотала…
— Ти мені тут піздуна не впрягай, — розійшовся тренер двадцятої школи. — Ми виграли 2:1. Арівідерчі, горбоносікі.
— Горбатіки, — машинально поправив Бруханда. — Але це несправедливо! Ми ще можемо грати, ми ще виграєм. Це наш Чемпіонат! Ми його виграєм.
— Ага, на тому світі хіба, — ляпнув на свою голову тренер. В цю саму мить до нього впритул підійшов Валерій Семенович.
— Ану повтори!
— Дєд, не хотів тебе ображати, але ти сам напросився.
Горилоподібний тренер щосили штовхнув Бруханду у груди. Очікуючи від останнього як мінімум падіння, тренер був очевидно здивований стійкості дєда. Валерій Семенович зробив кілька блискавичних рухів кулаками, й Давид опинився на траві.
— Команда спеціалізованої школи-інтернату знята з чемпіонату! — радісно повідомив оргкомітет чемпіонату.
Весь час, поки команда їхала у тролейбусі до свого району, Валерій Семенович говорив. Йому здалося, що він підшукав потрібні інтонації із заспокійливими властивостями, які могли підбадьорити пацанів.
— Хлопці, в будь-якому разі ви — перемогли. Якби була справедливість — заклепали б ви їм ще кілька м’ячів — факт. А навіть якби і не заклепали, то без воротаря — це як без половини команди, голи треба списувати. Коротше кажучи, як мінімум перемогла дружба. Ви молодці, хлопці. Гриша, Саня, Іллюха — ти добре тримався. Хлопці!
Однак, хлопці мовчали. Останні кілька зупинок мовчав і Бруханда. І вже коли хлопці розходилися хто по домівках, а хто вертався до корпусів інтернату, Валерій Семенович мовив наостанок:
— Не здаватися! Завтра продовжимо тренування!
— Угу, — почув він у відповідь, гірко усвідомлюючи, що тренувань більше не буде.
І хоч Валерій Семенович пророчив собі попереду ще років десять — можливо, навіть дванадцять, проте помер він наступної зими. Тихо помер, нікого не турбуючи.
Сам факт смерті Бруханди нікого особливо не вразив. Дід Паша на той час мав власні серйозні проблеми зі здоров’ям, хлопці були зайняті підготовкою до зимових іспитів. На похорон прийшов лише Вітя — віддати шану вчителю.
В одній столичній газеті навіть написали некролог, мовляв, вчора… помер… видатний… радянський… боксер… чемпіон… титул…
Хоча сам Валерій Семенович Бруханда, якщо би в нього запитали, навряд чи зміг би відповісти, ким же він був насправді…
