Адюльтер - Коэльо Пауло (первая книга .txt) 📗
Той, хто вміє любити, любить Істину, радіє з Істиною, не боїться її, бо рано чи пізно вона спокутує все.
Шукай Істину з чистим смиренним розумом, без упереджень і без нетерпимості — і будеш задоволений тим, що знайдеш.
Можливо, слово щирість не є найкращим, щоб пояснити цю характеристику Любові, але мені не пощастило знайти якесь інше. Я говорю не про ту щирість, яка принижує ближнього. Справжня Любов полягає не в тому, щоб показувати іншим їхню слабкість, а в тому, щоб надавати їм, коли треба, допомогу й радіти, бачачи, як покращуються речі, про які говорили інші.
Я з ніжністю думаю про Жакоба й Маріанну. Може, вони цього й не хотіли, але, по суті, допомогли мені повернутися до свого чоловіка й до своєї родини. Я сподіваюся, вони будуть щасливими в останню ніч року, що минає. І ці події допоможуть їм стати ближчими одне до одного.
То, може, я намагаюся виправдати свій адюльтер? Ні. Я шукала Істину, і я її знайшла. Сподіваюся, так буде з усіма, хто матиме такий досвід, який мала я.
Вони навчаться любити краще.
Такою має бути наша мета у світі — навчитися любити.
Життя пропонує нам тисячі нагод для такої науки. Кожен чоловік і кожна жінка щодня у своєму житті мають добру нагоду віддатися Любові. Життя — не тривалі вакації, а постійна наука.
І найважливіша наука — навчитися любити.
Любити дедалі глибше. Бо зникнуть мови, професії, країни, міцна Конфедерація гельветів, Женева й вулиця, де я живу, стовпи з ліхтарями, дім, у якому я тепер є, меблі у вітальні… і також моє тіло зникне.
Але одна річ завжди залишиться позначена на душі всесвіту — моя любов. Попри помилки, рішення, які примушували інших страждати, ті хвилини, коли я думала, що Любові не існує.
Я підійшла до вікна, покликала дітей і чоловіка. Я сказала їм, що — як велить традиція — ми повинні піднятися на канапу перед розпаленим каміном й опівночі ступити на підлогу, не згинаючи ніг.
— Любове моя, падає сніг!
Я підбігла до вікна вдруге й подивилася на ліхтарі на двох вуличних стовпах. Справді падав сніг! Як я раніше цього не помітила?
— То вийдімо на вулицю? — запропонував один із хлопчиків.
Поки що ні. Спершу ми виберемося на канапу, з’їмо по дванадцять виноградин і збережемо кісточки, щоб нам щастило в наступному році й ми мали успіх у всьому, чого навчилися від предків.
Потім ми вийдемо, щоб відсвяткувати життя. Я переконана, що новий рік буде чудовим.
Женева, 30 листопада 2013 року
